Мені було 20 років, коли захворіла на туберкульоз. Зараз мені 40. І я знаю, що ця хвороба виліковна

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

Історія Олени тоді була на слуху. Співчували й хитали головами сусіди, бідкалися рідні. Сховатися у невеликому селищі неможливо. Юна симпатична дівчина з великими карими очима і білосніжною шкірою обличчя виявилася хворою на туберкульоз. "Так ось звідки така білолиця, певне, схильна була до хвороби," - говорили тоді. Олену жаліли, та все ж сторонилися. У свідомості людей ще не вкладалося, що хвороба може прийти до кожного. Це реальна історія реальної людини, на сьогодні дорослої жінки, яка зуміла здолати хворобу, і навіть більше – стала щасливою мамою і дружиною. Але тоді було непросто подолати не лише хворобу, а й бар’єр між людьми. Із етичних міркувань ім’я жінки, яка погодилася розповісти свою історію, змінено.

Я навчалася на ІІ курсі універа, життя було цікаве: студентські тусовки, поїздки з друзями в Карпати, взимку – каталися на лижах, влітку – катамарани.  Навчання давалося легко, пару ночей перед екзаменом посиділа – отримувала "добре", стипендію мала, що мені ще треба було? Батьки працювали, фінансово непогано допомагали. 

На ІІ курсі я знайшла роботу після навчання, то в мене були й власні гроші. Звичайно, хотілося ще якусь куртку чи чобітки, старалася відкладати й купувати. Та згодом все відійшло на задній план: мене вже не тривожили ні модне взуття, ні перездача з вищої математики. 

Після зимових канікул, на яких ми з друзями побували у Львові, я приїхала додому й відчула, що захворіла. Підвищилася температура, був сухий кашель. Традиційні бабусині розтирання та чаї не допомагали. Звернулася в лікарню. Призначили антибіотики, спочатку у пігулках, а потім в уколах. 

Здолав розпач pixabay.com

Пройшов тиждень, другий… А температура не проходила. Треба було повертатися на навчання. З довідками з нашої районної лікарні я приїхала в студентську поліклініку. Мене оглянув терапевт і дала направлення на флюорографію. Медичну комісію у вузі ми проходили вчасно щороку, і раніше порушень ніяких не було. У медичній карті стояв штамп: "Легені і серце без відхилень". 

На повторній флюорографії лікар теж нічого не побачив. Температура трималася. А до того ж мені здавалося, що я ставала все слабшою. Знову поїхала додому. Батьки були стурбовані  і мама взяла направлення в обласну лікарню. З того почалися мої страхи й хвилювання. Аналізи крові, мокрот… Фтизіатр знизувала плечима і говорила, що їй самій не хочеться вірити, але… Я навіть не встигла усвідомити. Хоча ж знала про цю хворобу, читала, чула… Тільки по виразу обличчя мами я зрозуміла, що трапилося щось страшне, і те страшне слово, яке вимовила лікар стосувалося саме мене: туберкульоз. 

Розпач здолав мене вже вдома. Я впала на ліжко й ридала без зупину. Піднімалася і в сльозах кричала: "Чому я? Це неправда! Цього не може бути!" Ще в школі говорили, що частіше всього хворіють ті, що курять, вживають алкоголь, веде нездоровий спосіб життя, ті, хто погано харчується! І лише невеликий відсоток людей хворіє з благополучними умовами життя. Чому  ж у той відсоток попала саме я?!

Лікування pixabay.com

Мама, зібравши всю волю в кулак, трималася – при  мені не плакала. Вона лише сказала, що треба чесно подивитися проблемі в очі, що завтра ж ми їдемо до лікаря і виясняємо, що нам робити далі. Чесно – мені було все одно. Здавалося, життя для мене скінчилося.

Лікарка була спокійною, врівноваженою жінкою. Вона запросила нас з черги на свою обідню перерву і проговорила з нами цілу годину. Лікарка не заспокоювала, не втішала, вона покроково пояснювала, як нам діяти. 

Лікування було в стаціонарному відділенні обласного диспансеру. Не хочу згадувати тих днів. До власних страждань додалися розповіді інших хворих. Спасибі батькам, незважаючи на те, що дорога до обласного центру була неблизька, вони відвідували мене часто. Лікування було безкоштовним. Але харчування лікарняне була неналежним, тому батьки намагалися привозити мені калорійні продукти.

Тато виготовляв ліки pixabay.com

Тато почав вивчати народні засоби лікування, перечитав журнали й газети, їздив до знахарів. За рецептом виготовляв мені ліки. Вже не пам’ятаю точно, але знаю що на основі якісного коньяку, яєць. Я виконувала строго всі рекомендації лікаря і вживала еліксир тата. 

Через два місяці стаціонару я приїхала додому. Лікарняний режим продовжувався. Результати лікування були обнадійливі. Так сказала лікар, так мене підбадьорювали медсестри, які розповідали мені позитивні історії. "Організм молодий – ти зумієш здолати хворобу!". 

Мама взяла на себе всі функції медпрацівників: регулярно проводила в будинку вологе прибирання, слідкувала, щоб я вчасно приймала ліки. Коли почала одужувати – захотілося вийти до друзів.  Подружки ставилися до мене з обережністю. Наче й спілкувалися, й говорили, а насправді ставали все більш віддаленими.

Фізичний стан покращувався pixabay.com

Навчання  довелося мені залишити. Дані про моє захворювання передали з обласної лікарні до студентської клініки. У університеті дізналися про мій діагноз. Коли я приїхала туди, я це відчула. Найближчі подружки співчували, розпитували. Та даремно я розповідала, що у мене закрита форма туберкульозу. Сама назва, певне, навіювала на них жах.

Фізичний стан мій покращувався, а психологічно було дуже важко. Був суцільний вакуум. Я не знаю, як борються з хворобою  ті, хто дійсно перебуває в складних життєвих умовах, якщо в них немає близьких людей. 

У мене, дякую Богу, були мама й тато. Вони зробили все для мого одужання. До цього часу ми не тримали великого домашнього господарства. Коли ж став відомий діагноз, а лікар сказала, що першочергове значення має харчування, мої батьки купували на ринку телятину, а потім стали вирощувати телят. Для мене.

Боротьба тривала майже три роки pixabay.com

Боротьба тривала майже три роки. Доки врешті лікарі не сказали, що на легенях немає ані плями, а аналізи крові й мокрот згідно норм. Звісно, це не все. Режим життя і харчування назавжди для мене змінився. Мені не можна переохолоджуватися, не можна хворіти простудними хворобами. Я повинна була думати про свій імунітет і про свої легені.

За час мого лікування відновилися стосунки з друзями. Хоча такими довірливими вони й не були, як раніше. Подружки виходили заміж, потім я їх бачила з немовлятами, щасливих. "Невже? – думала я. - Невже мені цього щастя не звідати ніколи?". У невеликому селищі ярлики вішають надовго.

Зустрічалася з хлопцем, а батьки йому суворо сказали: "Зустрічайся. А для подружнього життя знайди іншу". Розлучилися. 

Не опускайте руки! pixabay.com

А потім до нашої сусідки приїхав онук з міста, зав’язалося знайомство. Я йому сподобалася, це було помітно. Та коли прийшов час зізнання в коханні, я відразу у відповідь розповіла йому всю правду. Мої відвертості його не злякали. А всього через три місяці ми одружилися. Вже 15 років ми живемо разом. У нас ростуть двійко хлопчиків. Я переїхала до чоловіка в місто. Про те, що я хворіла туберкульозом, тут ніхто не знає. Заочно закінчила коледж, працюю в дружньому великому колективі. 

Періодично проходжу медичне обстеження у лікарів, в яких я лікувалася, консультуюся з ними. 

Хотіла б сказати всім: дивіться правді в очі, проходьте обстеження, якщо ж виявиться, що хвороба вже є, - боріться! Не опускайте руки! Туберкульоз можна подолати! А в нагороду за боротьбу ви отримаєте найбільше щастя – здорову сім’ю.

 

Коментарі:

Цікаві матеріали наших партнерів

Останні новини