23 листопада - Національний пам’ятний день. Увесь світ вшановує невинно вбитих жертв Голодомору-геноциду.
Голодомор - це не сторінка в підручнику чи далеке минуле.
Це частина родинної історії кожного українця. Твоєї прабабусі чи прадідуся.
Історія, яка болить, та про яку потрібно говорити. Історія жорстокого злочину та людської незламності.
Сьогодні в ДПТНЗ «МПТУ» ми вшановуємо 86-ті роковини Голодомору і пам’ять жертв цього геноциду сталінського режиму проти українського народу. Незліченна кількість українських мирних жителів: дітей, чоловіків і жінок - потерпали від голоду і боролися за свою національну ідентичність, мову та культуру.
За всіх часів і в усіх народів хліб вважався святим. Завдяки йому люди жили, народжувалися діти, розвивалася культура, продовжувався родовід. Українські чорноземи - найродючіші, українці – найкращі хлібороби, які знали ціну кожному колоску і кожній зернині.
Голодомор 1932-1933 років став національною катастрофою. За один рік загинула п’ята частина населення України. Люди вмирали цілими селами, вимирали величезні родини.
Голодомору передувала насильницька колективізація сільських господарств, "розкуркулення" селян, хлібозаготівельна кампанія, масовий терор на селі.
Терор голодом, що діяв в Україні протягом 22 місяців, – це свідома і цілеспрямована політика сталінського уряду, стратегія і тактика якої виконувалася починаючи з 1928 року. Ця карально-репресивна акція була спрямована на упокорення українського селянства, знищення самостійних селянських господарств – соціально-економічних підвалин української нації.
Українські селяни стали наступними жертвами сталінського режиму після тотальних репресій щодо української інтелігенції та духівництва. У пікові місяці Голодомору щохвилини в Україні помирало 24 людини.
На початку 1933 року було дано злочинний наказ: забрати у селян до останньої зернини. І в кожній українській хаті після обшуків сталінськими опричниками справді не залишалося й зернини, а треба було дожити до нового врожаю.
Селян принесли у жертву, що підняти індустрію, щоб провести індустріалізацію. Таким способом намагалися вбити двох зайців. З одного боку, придушити українське, а з другого боку – підняти Радянський Союз.
Є свідчення кількох іноземних міністрів, яким у Харкові вдавалося фотографувати людей, фотографувати трупи людей, голодних дітей. Відомо, що до України з візитом приїздив мер Ліона. Він теж залишив після себе замітки. Там є епізод, що перед ним їхала театральна група на чолі з енкаведистами.
Вони мали показати радісне життя українських селян, столи, що гнуться від наїдків і напитків. Він це все відобразив у своїх спогадах. Цікаво, що вже через кілька років ця трупа акторів і енкаведистів була вислана у Сибір і розстріляна…
Представники радянської влади вказували причиною смерті померлих внаслідок Голодомору селян в Україні їхню національність: «українець». Дуже цікаві джерела, які досі зберігаються в архіві Сумської області. У 1933 році, коли заповнювали акт про смерть, в графі «причина смерті» писали дуже просто «українець».
Не голод чи вигадані якісь причини. За підрахунками, найбільше від Голодомору постраждали саме селяни, оскільки вони були носіями українських традицій.
У річних звітах німецьких дипломатів за 1932—1933 рр. зустрічалися визначення «Hungerkatastrophe» (голодова катастрофа) та «Hungersterbens» (смерть від голоду, померлі з голоду), «Planierung der Hungersnot» (Планування голодовки), які пов'язували з організованим радянською владою — запланованим, штучним голодом.
Термін «голодова катастрофа» був запозичений громадськими об'єднаннями української еміграції Європи та Америки в другій половині 1930-х рр. Його часто застосовували в 1940–50-х рр. публіцисти, громадські діячі, особливо в 1983 р., коли вшановували пам'ять жертв Голодомору (до 50-ліття трагедії)
Весь український народ вшановує пам'ять жертв Голодомору. Голодомор 1932 - 1933 років можна без перебільшення назвати чи не найстрашнішою сторінкою історії України.
Озиратися в минуле потрібно кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох основних часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому.
Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Необхідно осмислити власне минуле, зрозуміти його, адже історія має властивість повторюватися. І коли людство не зробить сьогодні висновків, то воно буде ходити по колу.
В. Філіп’єва, викладач історії ДПТНЗ «МПТУ»
