«14 червня 2014 року під Луганськом при посадці був збитий військово-транспортний літак «ІЛ-76». Загинуло 40 десантників і 9 членів екіпажу», - з телевізійних новин. Серед загиблих наш земляк Тарас Малишенко.
Тарас був головним у вихованні сина. Тарас доглядав за собакою. Працював на шахті. Яна займалась лише сином.
«14 червня 2014 року під Луганськом при посадці був збитий військово-транспортний літак «ІЛ-76». Загинуло 40 десантників і 9 членів екіпажу», -
З телевізійних новин.
Мов перший звук набату: це війна. Війна жорстока і без компромісів. І слідом звістка: серед загиблих є мобілізовані з міста Першотравенська. І усвідомлення: війна поряд.
Це було тривожне очікування. 40 днів пройшло з того дня, доки не були поховані тіла загиблих. Неможливо передати горе рідних. Смуток осів у душах друзів, товаришів по роботі.
На 40-й день у Свято-Петропавлівському храмі прощалися з солдатами. У газеті було написано про кожного з них. І в списку серед них – Тараса Малишенко.
Тарас жив у м. Першотравенську, а рибалити приїздив до нас у село Хороше, на річку Самару. Рибалки товаришували з ним. Часто приїздив він з сім’єю влітку просто відпочити та скупатися.
Знали його і шахтарі, які проживають у селі.
По крупинці вималювався портрет чоловіка, який, лишивши сім’ю, маленького сина, дружину, роботу, став солдатом, щоб боронити мир.
Звістка швидко облетіла усіх друзів та знайомих, і ось уже ми можемо за фотографіями у соцмережах прослідкувати його життя. Дізналися, що батьки Тараса переїхали з Луганської області. Тарас народився еу Пршотравенську. Закінчив школу, відслужив армію, працював на шахті.
Шахтарські будні на фото – з товаришами, біля комбайна по видобутку вугілля, портрет у шахтарському спецодязі. Спокійний, виважений, впевнений. Щаслива родина на відпочинку на морі, на березі річки. І умиротворений на фоні Самари, радісний з вдалим уловом. Знайомі відзначали ще одне його захоплення – собаки. За рідкісною породою міг поїхати на край світу.
А ще після роботи відвідував спортивну секцію, займався штангою.
Розповідає Новак Павло, шахтар шахтооб’єднання «Першотравенське»:
- Коли мобілізували хлопців просто з шахти, думалось, що це ненадовго. Пройдуть навчання, може, на тому бойові дії і припиняться. Виявилось, все не так просто… Тараса знав і раніше. Працювали на сусідніх ділянках у забої. Фізично здоровий, витривалий. У спортивній залі займався. Хоча робота у шахті і так важка. Але він, як сам висловлювався, любив у вихідний «залізом побавитися», тобто важкою атлетикою займався. Пам’ятаю день, коли прийшов на роботу і побачив на вході до шахти портрет у траурній стрічці. Підійшов – не міг повірити: Тарас! Чомусь згадалось, як розповідав, що у юності вирішував проблеми кулаками. «А тепер – ні, битися не буду нізащо! Боюсь, мабуть, смерті, чи старію…» – посміхався про себе Тарас.
Коли викликали до військомату, міг відмовитися, була причина – дружина чекала другу дитину. Не міг. Так і дружині, і батькові сказав.
25 березня 2014 року мобілізований. Пройшов навчання на полігоні у Гвардійському під Дніпропетровськом. Запис у військовому квитку: 25-а Дніпропетровська повітряно-десантна бригада, стрілок-зенітник. Намагався частіше телефонувати додому, підтримувати дружину, заспокоювати маму. Говорив, що скоро війна скінчиться. І що з ним нічого поганого трапитись не може.
Перед відправкою на Луганськ дали три доби відпустки. Був, як завжди, спокійний і впевнений. Разом з дружиною і сином відвідали батьків. Лише батькові сказав, що відправляють у зону АТО. І ще раз наголосив, що якщо він у лавах армії, то вважає своїм обов’язком бути там, де найважче. І цим ще раз підтвердив вірність девізу 25-ї повітряно-десантної бригади: «Ніхто, крім нас!»
Тарас загинув, коли йому було 30 років, у розквіті сил, з безліччю нездійснених мрій і планів. Болісно думати, що війна забирає кращих. Адже йому ще треба було б виховувати дітей, турбуватися про батьків. Героїчна шахтарська професія потребує його сили, витримки, прЦе одна із 40 історій тих загиблих у літаку під Луганськом. Але, здається, вона схожа на інші. Мужні, незламні, сміливі патріоти сьогодення піднялись на боротьбу за свободу України.
На Алеї Слави в Дніпрі поблизу будівлі Дніпропетровської обласної ради – портрети всіх загиблих земляків. Серед них і Тарас Малишенко.
На меморіальній плиті поблизу імені – живі квіти. Полум’яні гвоздики нагадують живим про ціну мирного дня. Заради нас вони лишились навічно у небі.
