Ім’я Олексія Кавуна нерозривно пов’язане з історією газети «Степова зоря», більше 40 років його фото ілюстрували події нашого краю. Постать Олексія Григоровича здалеку впізнавали в колгоспах і в школах, на польовому стані і на фермі, в кожному куточку Петропавлівщини. А потім очікували репортажу в районці. Потрапити в об’єктив Олексія Кавуна вважалося великою вдачею, а вже якщо писався журналістський матеріал, то всі вірили, що людина, дійсно, гідна поваги. Інтелігентний, спокійний, уважний – таким знали і знають фотокореспондента «Степової зорі» Олексія Кавуна. А Олексій Григорович, хоча й на заслуженому відпочинку, та не мислить себе без газети. Заходить, розповідає, розпитує, радіє успіхам та дає поради. А його спогади про роботу в редакції, про перші спроби в фотосправі цікаві й зворушливі.
Перша зустріч із фотоапаратом для Олексія була зовсім неочікуваною. 1957-го року брат із армії вислав поштою фотоапарат «Смена». Що робити із цією технікою – юнак не знав. Але ж допитливість брала верх. Ні книг не було, ні розпитати не було у кого.
Фотоапарат на селі був диковинкою. На той час Олексій після закінчення Олефірівської восьмирічки перейшов навчатися у Богуславську школу. Хлопці підказали, що у Павлограді є фотограф. До міста після уроків Олексій прийшов пішки у Будинок побуту до фотоательє. Але міський фотограф лише розвів руками, такою технікою він ще не користувався, у нього був апарат з кришечкою і ширмою. Почув Олексій, що для такого фотоапарату потрібна фотоплівка.
Олексій Григорович Кавун
Товариш Гриша Половий, який навчався в Дмитрівській школі, підказав, що бачив коробочку з написом «Фотоплівка» . Але виявилося, що для такого фотоапарату вона не підходила.
- До всього доводилося доходити своїм розумом. Підказки не було, літератури теж, - згадує Олексій Григорович. – У Олефірівці був фотограф – Петро Щербина. Підійшов я до нього з проханням допомогти розібратися. Та він був такий собі чоловік прижимистий, тож сказав мені: «Мені ніхто не допомагав, я сам у всьому розібрався. І ти розберешся». На тому й розійшлися. Все ж таки товариш розшукав брошуру по фото, згодом змогли купити й плівку.
Дізнався Олексій, що плівку треба було проявляти з допомогою хімікатів. Ще одна проблема: де ж ті хімікати брати?
Врешті вдалося все зібрати, підготувати до виготовлення фотографії. Про це Олексій розповідає з гумором:
- Звичайно, першу плівку я засвітив. Знав, що треба у темряві виймати її з фотоапарата. Зайшов у сіни, гадав, що там темно. А те, що світло через двері проходить – не подумав. А на додачу ще й води закип’ятив для хімікатів, тож плівка геть зварилася! У розпачі вилив розчин з хімікатами на картоплю. Ох й було ж мені від мами, коли вона побачила, що сталося з кущами картоплі! Руки були завжди жовті, штани пропалені – це все кроки до освоєння фотосправи.
Все ж таки самотужки навчився усім премудростям.
У школі захоплювався літературою, пробував писати перші дописи у газету. Це були невеликі нариси про природу.
Після школи вирішив вступати на філологічний факультет. Але перед вступом треба було попрацювати в колгоспі. Без трудового стажу до вищої школи вступити було непросто. Тож перший запис у трудовій Олексія: колгосп імені Чкалова.
Працювати вчорашнім випускникам школи у колгоспі було нелегко, не було ніяких умов праці та відпочинку. Через рік все ж Олексій склав іспити до університету.
До вишу вступив, а житла для студентів не було. Хлопці загітували йти працювати на завод: і гуртожиток є, і гроші можна заробити.
Тож знову робота: завод «Красний профінтерн». Завод знаходився біля центрального вокзалу, гуртожиток біля універмагу «Дитячий світ». До роботи добиралися трамваєм.
Із заводу у 1962-му році пішов служити до лав армії. Служив три роки в Білорусії в ракетних військах.
Повернувся додому, знову стало питання вибору майбутнього шляху. Випадково у райцентрі зустрів Петра Григоровича Судака, який очолював відділ освіти. Петро Григорович був родом із Бажанів, майже земляк, тож цікавився подальшими планами Олексія. І тут же запропонував:
- А може ти повчителюєш? У нас в Осадченській школі немає вчителя фізкультури та трудового навчання.
Із спортом Олексій дружив, до праці привчений – і в колгоспі, і на заводі. Тож радісно погодився – поїхав вчителювати. 1 червня 1966-го року Олексій почав працювати в Осадченській школі. А в Осадчому згадав своє давнє захоплення – писати для газети. І районна газета повнилася матеріалами про осадченських трударів.
Рік для Олексія минув швидко – у шкільних турботах та журналістських починаннях.
5 травня 1967 року у районному Будинку культури урочисто зібрали усіх сількорів, щоб відзначити день народження «Степової зорі». Окрім грамот, кореспондентам вручали подарунки. Найголовнішим цінним подарунком був спінінг. І подарували його Олексію Кавуну зі словами:
- Ти ж у нас пишеш про річку, природу, про рибалку. Ось тобі і подарунок відповідний.
Для молодого сількора було приємно чути й похвалу, й підбадьорливі слова. А згодом головний редактор Григорій Пироженко при зустрічі запитав:
- Чи не бажаєш працювати у нас в редакції?
- Почнуться канікули – прийду попрацюю на літо, – відповів Олексій.
- Та ні, я тобі пропоную, щоб ти прийшов працювати до нас у штат.
Довго не роздумуючи, Олексій погодився.
1 червня 1967 року Олексій Кавун прийшов працювати у редакцію. Зустріли молодого колегу ветерани журналістики Микола Андрійович Вілянський, завідувач відділом сільського господарства; Юхим Олексійович Родякін, завідувач відділом культури; Тимофій Петрович Зінченко, відповідальний за макетування газети; Іван Пилипович Несен, фотокореспондент; Володимир Ілліч Прасол, завідувач відділом молоді; Іван Іванович Лагутін, відповідальний за радіо. Був на той час такий відділ: записували святкові заходи, вітання, розповідали про події.
Пізніше на радіо працювала Наталя Савеліївна Панасенко.
Колектив редакції оновлювався, приходили молоді кадри: Василь Петрович Киба, літературний працівник (згодом очолив Апостолівську газету), Віра Іванівна Головань, літературний працівник (працювала в журналі в Києві), Лариса Володимирівна Крамарчук, Валентина Селіфанівна Опашнянська.
Головним редактором у 70-х роках був Голубничий Ігор Пилипович. Всього працювало 9 осіб в редакції.
Пізніше прийшли в редакцію Волинкіни Геннадій Васильович та Ліліана Володимирівна.
Працюючи в редакції, Олексій закінчив факультет журналістики університету.
Тут знову згадав Олексій захоплення фотографією, добре, що тепер був поряд досвідчений фотокореспондент, можна було повчитися. А потім, здобувши практичні навички, відчув, що потребує й теоретичної підготовки. Випадково в журналі «Советское фото» наткнувся на оголошення про те, що розпочинає працювати Московський заочний університет мистецтв і там є спеціалізація фото. Не роздумуючи, Олексій надіслав документи і був зачислений на навчання. Три роки навчання допомогли удосконалити знання та навички.
Працювати було непросто: щоб зібрати необхідний матеріал для статті, доводилося долати десятки кілометрів. Про транспорт Олексій Григорович розповідає теж із гумором:
- Розповідали старші колеги, що спочатку в редакції був транспорт гужовий – кінь та бєдка. Був їздовий, який доглядав за кіньми. Доводилося бездоріжжям у погану погоду весь день затрачати, щоб потрапити в потрібне місце. При мені вже був автомобіль «Волга». Були й два мотоцикли – важкі МТ. Водили мотоцикли Володя Прасол, Іван Пилипович Несен та я. Потім «Волгу» віддали в райво. В редакції в різні часи були автомобілі ГАЗ, в народі відомий як «бобик», «Запорожець», «Нива».
Олексій Григорович розповідає, що в газеті головною була сільськогосподарська тематика. Писали, як проходять у колгоспах польові роботи, сівба, жнива; яких результатів досягають тваринники.
Висвітлювалось життя партійних та комсомольських організацій.
- Можливо, для когось сьогодні ті матеріали здадуться наївними чи примітивними, – роздумує Олексій Григорович. – Але це була вимога часу. Люди читали, цікавилися, а як в інших колгоспах господарюють. Те, що надруковано в газеті, мало вагу й авторитет. Рівнялися на кращих, на передовиків. Тому й були в газеті портрети переможців соцзмагання, передових доярок та механізаторів.
Газета випускалася тричі на тиждень. Працювали в посиленому режимі активності. Намагалися, щоб газета наповнювалася місцевим матеріалом.
У 1973-му році до Спілки журналістів СРСР було прийнято троє членів редакції: Іван Іванович Лагутін, Юхим Олексійович Родякін, Олексій Григорович Кавун.
- Ми працювали у той час, коли друковане слово мало велике значення для людей. Телевізорів майже не було. Центральні газети про місцеві події не писали. А наша «Степова зоря» була рупором правди, трибуною для народу. Ми писали про звичайних людей села.
На заслуженому відпочинку в Олексія Григоровича більше часу для роздумів: аналізує, підсумовує сторінки свого життя. Тішать онуки. Нещодавно старша онука Анастасія захистила диплом консерваторії, а молодші тішать успіхами в навчанні.
