Усе мов у казці – спалахи камер, вишуканий інтер’єр, романтично-елегантне білосніжне вбрання. І вона, Таня, мов Попелюшка, що потрапила у казку.
BG Image
Миле привітне обличчя, тендітна постать… Поряд - її обранець, до нього її погляд, сповнений почуттів. У ній фотографи знайшли те, що називають фотогенічністю – вона не замикається перед камерою, а навпаки світиться щирістю й природністю. Як результат – фото, на яких хочеться затримати погляд. Вона так мила у своїй простоті. Їй до лиця образ, що запропонував фотохудожник. Не віриться, що така фотосесія для неї перша.
Як не віриться, що для своїх 20 років у Тані було більше причин для смутку, ніж для радості. Дівчинка із неблагонадійної сім’ї, вилучена від нерадивих батьків, знала образи і приниження, голод і злидні, бачила байдужість і корисливе ставлення до себе. Зазвичай діти з таких сімей виростають замкненими, відлюдькуватими із проблемною поведінкою. А Таня, незважаючи на все пережите, зберегла щирість, привітність, довіру до людей. І завжди йшла назустріч людям з усмішкою.
Таня, мов попелюшка, що потрапила у казку
Сутеніло… А вдома ні тата, ні мами. Взявшись за руку старшої всього лиш на рік сестрички, Таня йшла вулицями шукати маму. Сусідки кивали головами та про себе недобре взивали горе-матір. Жаліли дівчаток, садили за стіл разом із своїми дітьми, годували їх, а іноді й спати у себе залишали.
На ранок з’являлася мати, коли сама, а коли й з батьком, до ранку бурхливо з’ясовували стосунки, аж доки не лягали спати. Де діти ночують – не дуже переймалися. Жінки не раз в очі говорили нерадивій матері, щоб вона отямилася – он які гарненькі дітки ростуть. Та марно! У селі все на виду. У селі звикли сусідам допомагати. А білявеньких дівчаток-погодок не просто задля годиться опікали, а по-материнському піклувалися.
Володарка нагород, титулів та чемпіонського звання з черлідингу
Стали дівчатка до школи ходити, та вдома краще не стало. У сім’ї почастішали сварки, які закінчувалися бійками. Як там жилося дівчаткам – здогадатися неважко. Про яку підготовку до школи та виконання домашніх завдань могла йти мова! Вчителі намагалися викликати до школи матір, поговорити по-доброму. Намагалися й залякати, що дітей відберуть. Обіцяла сльозно щоразу, що востаннє. Не проходило й місяця – все повторювалося спочатку.
А далі… Що було далі - Тані навіть зараз згадувати боляче до сліз. До їхнього двору приїхали незнайомі люди, підійшли сусіди, знову всі на підвищених тонах говорили з мамою. Мама ходить розгублено по будинку, збирає якісь речі, одяг, складає в валізу. Незнайома жінка забирає ті речі, бере за руку Таню й веде до автомобіля. Інша жінка вела старшу сестричку. Автомобіль рушає, дівчатка озираються на свою хату.
Там, за двором, лишилася стояти мама. І неначебто вона, мама, тільки зараз зрозуміла, що втратила найдорожче, і сльози накотилися. Дівчатка махають їй ручками «до побачення». А Таня – посміхається й шепоче: «Мамо, ми скоро повернемося…»
Подяка обласної державної адмінісатрації
- Приїхала Служба і нас забрали, - згадує Таня, Службою вона називає Службу у справах дітей, яка вилучає дітей із неблагонадійних сімей.
Тані було тоді 9 років, а старшій – 10. Дівчаток привезли в обласний центр до вирішення їх долі. Йшли суди про позбавлення батьківських прав, вишукували можливість повернути дівчат у свій район, шукали опікунів.
- Чи сумували ми за домом, за батьками? Важко сказати. Ми вже звикли бути самі, тільки удвох. Але ми були далеко від дому! Дивно про це говорити, але навіть оті голі стіни нашого будинку в селі були нам рідними. Ми плакали з сестричкою, обнявшись, і хотіли лише одного – щоб нас не розлучили.
Велика сім’я, щиро зустріли добра мама-опікун, яку називали тьотею Танею, та батько-опікун, який був ще й опікуном сімейної спортивної команди. Всі діти активно займалися спортом. А головною гордістю був черлідинг – вид спорту, що поєднував у собі танці, спортивну майстерність і артистизм.
Із захопленням спостерігала Таня за тренуванням своїх теперішніх братів та сестер, намагалася наслідувати їх. Тренер помітили старання дівчинки та її бажання зайнятися черлідингом і стати членом команди. Все, що вона виконувала на спортивній сцені, - виходило легко, майже без зусиль, - вона була гнучкою і сильною одночасно.
Таня перед виступом на чемпіонаті із спортивних танців
І знову ж – усмішка… Після виконання найскладнішого елемента програми її усмішка осявала всю спортивну залу.
Після сумної оселі у маленькому селі – величезний будинок, після самотності удвох з сестричкою – велика родина, брати-сестри, турботливі дорослі-опікуни. Тренування, виступи, поїздки на змагання по всій Україні. І всюди – перемоги та призові місця. Одну із кімнат виділили саме для нагород команди – кубки, медалі, грамоти. Вихованці дитячого будинку успішно складали нормативи кандидатів та майстрів спорту.
І враз тріумфальне сходження на спортивний олімп команди та добре налагоджений побут сімейного будинку зруйнувався. Раптово захворіла та померла мама-вихователька дитбудинку. Непомітна на перший погляд робота матері, яка турбувалася про те, щоб діти були нагодовані, щоб у будинку було чисто, а на городі росло все необхідне, але все саме вона була міцним фундаментом, на якому трималася спортивна кар’єра сімейної команди.
- Ми зрозуміли, як ми любили тьотю Таню, - розповідає дівчина, - і як вона про нас турбувалася. Ми мало їй допомагали по домашньому господарству, хіба що якісь дрібниці, - весь наш вільний час займали тренування.
Жвавий живий дитячий вулик після смерті матері став тихішим. Батько сумував, замкнувся у собі, хоча й намагався триматися перед дітьми. Нерідко доводилося бачити дітям сльози в очах батька-опікуна. Один по одному із дитячого будинку йшли діти – поверталися до батьків, переходили в інші дитбудинки. Закінчила школу старша сестра Тані, і від цього стало у будинку ще самотніше - не було поряд рідної душі. Стосунки із батьком-опікуном стали напруженими. У колись великому родинному колі, а тепер всього лиш великому будинку, Таня відчувала себе одиноко. Все було зруйноване – не стало команди, не стало сім’ї. Від виснажливих тренувань з’явились болі в спині.
Все так же посміхалася, але усмішка її ставала сумною.
Тані було 16 років – і знову вона була на роздоріжжі. Повертатися до рідного дому до батьків? Але вони давно йшли своєю дорогою вниз, повернути дітей навіть не намагалися.
Тепер вона вже сама прийшла до Служби у справах дітей і попрохала перевести її в іншу сім’ю. Батько-опікун намагався залишити дівчину, говорив про її виняткові спортивні здібності і про блискучу спортивну кар’єру. Та для Тані це все втратило свій сенс.
Зібрала свої речі – і в нову сім’ю, в інший дитячий будинок сімейного типу в село, віддалене від районного центру.
Такий же галасливий будинок, брати-сестри. Привітна мати-опікун, доглянута садиба. Нагадалося дитинство у маленькому селі. Раділа красі, пригортала кізочку, доглядала за городиною, допомагала по господарству. Тільки потім зрозуміла , що виснажливі тренування змінилися виснажливою працею. А велика родина тут була не спортивною командою, а трудовим ресурсом.
Ранній підйом, робота на городі й біля садиби. Вже у травні дівчина була загорілою від роботи на сонці. Стосунки, які на перший погляд, здавалися дружніми та родинними, були зовсім іншими. Таня закінчувала 11 клас, попереду – здача іспитів і вступ на подальше навчання. Дівоча мрія про випускну сукню розбилася після слів: «Купувати не будемо – є чудове вбрання моєї доньки». А тій доньці було вже за 30.
Хотілося сукні своєї, красивої, неповторної… Запропонувала однокласниця, їй купили, а вона не підходить. І її мама згодна почекати. Та мати-опікун на сукню грошей не давала.
Весільна фотосесія
Слово за слово, сварки, з’ясування стосунків. Повертатися в цей дім після школи не хотілося. Пішла до однокласниці один раз, інший. А потім залишилася жити у неї до випускного. Коли пішла забирати речі до опікуна – отримала пакунок через паркан.
На подаровані гроші все ж викупила саме ту сукню, яка сподобалася. І була на випускному вечорі найгарнішою. Виконувала пісню й посміхалася…
З’явилася на святі й рідна мама. На сцені говорила красиві слова, подарувала букет квітів. Але… повертатися додому не запрошувала.
Проте дівчина після випускного приїжджала у рідне село до батьківської хати. Та надовго її не вистачало – там все без змін.
Дівчині 17 років. Дівчина йде у доросле життя. Та, певне, воно, оте доросле життя, розпочалося у неї вже давно. А чи й було у неї дитинство?
Із таким гірким досвідом прийшла дівчина в Вище професійне училище м. Дніпра. Із задоволенням відгукувалася на прохання взяти участь у заході – адже вміла й співати, й танцювати. А спорт – то її стихія. Спортивні змагання, турніри. Відстоювала честь училища на міських та обласних змаганнях.
Закохані Таня та Володмир
Викладач фізичної культури завжди відзначав старанну ученицю та активну спортсменку. Таня, зашарівшись, опускала очі. Їй була приємна похвала молодого викладача. Та не лише як наставник приваблював він її. Потай поглядала на нього, відводила погляд, щоб не здогадався.
Закінчила училище, вступила до коледжу. Випадково зустріла викладача у місті. Довго розмовляли, згадували. Потім ще зустріч, і ще…
А потім вона вже не уявляла собі життя без нього.
Напередодні Дня закоханих вирішили зробити на згадку для себе фотосесію у професійного фотографа. Майстру фото сподобалася закохана пара, і він запропонував їм стати моделями для його показового фотоальбому весільних світлин.
Тетяна та Володимир (так звати її коханого) відразу погодилися: побувати у ролі наречених – їхня мрія.
Фотосесія для закоханих
А далі, немов у справжньої фотомоделі: послуги стиліста, візажиста, неймовірної краси весільна сукня, білий капелюшок, букет… Зимові краєвиди, атмосферні місця готелю, у якому працювали фотограф і вони – Володимир та Тетяна. Їм не треба було грати роль закоханих. Вони були ними.
Фотограф радів, що так легко було з ними працювати, він всього лиш встигав фіксувати миті – погляди, сяючі очі. Світлини вдалися світлими, яскравими, осяяні справжніми щирими почуттями. Осяяні її усмішкою, у якій і віра, і надія, і любов.
Хочеться вірити, що історія доброї дівчинки зі складною долею матиме романтичне продовження, а всі поневіряння дитини із складними життєвими обставинами залишаться у минулому. І що здібності та таланти Тані знайдуть втілення на життєвій стежині.
