27 січня 1945 року солдатами 1-го Українського фронту було визволено в’язнів нацистського концтабору смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцимі. Там загинуло більше 2 млн людей. Серед цих жертв переважно були євреї. Всього під час Другої світової війни загинуло 6 млн євреїв, з них – 1,5 млн дітей. Такі дії проти людей єврейської національності названо Голокостом.
Слово «голокост» у перекладі з грецької мови означає «випалений», «спалений повністю». Інше значення слова – «катастрофа». І це дійсно так, бо 60% єврейського населення Європи у 1933-1945 роках піддалося систематичному винищенню в Німеччині і на захоплених нею територіях. По суті, це – терор проти єврейського населення, вчиненого Адольфом Гітлером. Голокост став частиною людиноненависницьких планів нацистів при спробі захопити увесь світ.
Голокост завжди буде застереженням всім народам Землі про небезпеку, яка таїть в собі ненависть, фанатизм, расизм… дізнавшись про Освенцим, світ здригнувся. В матеріалах Міжнародного суду над військовими злочинцями в м. Нюрнберзі є дані, що крізь Освенцим пройшло 2,5 млн людей, 90% з них були євреями.
В Україні цей день почали відзначати в 2011 році, як присвячений 70-річчю трагедії Бабиного Яру, а з 2012 року, як Міжнародний День Пам’яті жертв Голокосту. Убивства євреїв в Україні почалися вже з початку радянсько-німецької війни і продовжувалися три роки. На українській землі загинуло 1 млн 800 тис. євреїв. Масові вбивства відбувалися у Києві, Львові, Бердичеві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську та інших містах. Першими гинули представники інтелігенції, партійні працівники, радянські чиновники, які, на думку гітлерівців, могли організувати спротив фашистам. Трагічним символом для України стало глибоке київське урочище «Бабин Яр», де знайшли свою смерть 150 тисяч киян. Єврейське населення Києва було зігнане в урочище вже 29 вересня 1941 року.
Бабин Яр – найстрашніший злочин Другої світової війни
В 1976 році в Києві було встановлено пам’ятник українським громадянам і військовополоненим солдатам та офіцерам радянської армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру. Ми бачимо 11 фігур, серед яких підпільник, матрос, військовополонений, жінка зі зв’язаними руками, що годує немовля – символ непереможності життя.
Щороку, в кінці вересня, до пам’ятника на колишню околицю Києва, сходяться тисячі киян та гостей міста. Гітлерівці колись перетворили цю територію на місце масових страт мирного населення та військовополонених. А було це так: на третьому тижні війни штурмбанфюрер Пауль фон Радомський, офіцер СС, рвався до Києва, вважаючи його якимось «азіатським» пунктом, де мав виконати особливе доручення самого рейхсфюрера Гімлера. Головний шеф есесівців наказав після падіння Києва вилучити золото, коштовності, цінні речі, що належали «юден» (євреям ), а відтак, усіх до одного знищити без зайвого шуму.
Вірний служака Гімлера сам знайшов підходяще місце для проведення страшної акції винищення євреїв, яких Гітлер ненавидів понад усе. Це був Бабин Яр: нешироке, але дуже глибоке провалля. Поряд чудова місцина для побудови концтабору. Так народився найстрашніший злочин Другої світової війни, відомий світові під назвою «Бабин Яр».
Почався український Голокост
Незабаром по вулицях Києва був розвішаний наказ окупаційної влади (дослівно):
«Наказується всім жидам міста Києва і околиць! Зібратися в понеділок, дня 29 вересня 1941 року до години 8 ранку при вулиці Мельника – Докторівській (коло кладовища). Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше. Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний…» Почався український Голокост.
Гені Яківні Баташовій було тоді 17 літ. Вона чудом вижила. 29 вересня 1941 року вранці її з сестрою розбудили батьки і брат Григорій. По радіо передавали наказ іти з дому на вказану німцями галявину, взявши коштовності й речі. І вони всі пішли. У шумі юрби ще не чути було пострілів. Натовп повільно просувався Львівською вулицею, в яку вливалися нові потоки людей. По обидва боки стояли німці. Вони були в світло-зелених мундирах з білими бляхами на грудях, і похмуро дивилися на городян. То були вояки польової жандармерії. Поміж них гестапівці в чорній формі віддавали якісь накази.
Нас буквально калічили палицями й гнали, як худобу...
В кінці вулиць, між двома кладовищами, прохід звужувався, з обох боків чорніли протитанкові «їжаки». Від них тяглися колючі дроти. За заставою, з автоматами стояли впритул один до одного німці. Це була остання межа між життям і смертю, але люди ще того не розуміли. Кожен крок ставав все страшнішим. Людей били, підганяли лайкою і криком. Геня побачила навколо себе закривавлені обличчя. Попереду почула стрілянину.
«Нас буквально калічили палицями й гнали, як худобу туди, де цокотіли кулемети. На тих, хто падав, німці напускали собак. Вівчарки люто шматували людські тіла онівечених людей німці відразу пристрелювали», – згадувала Геня Яківна.
Звідусіль почулися крики розпачу: стало зрозумілим, що гнали на розстріл. Весела музика з радіоприймачів заглушала вакханалію криків, плачу й стогону. За свідченнями очевидців, це продовжувалося три доби.
Євреї благали не вбивати хоча б дітей
Минуло стільки років, а Геня Яківна все ще не могла без жаху згадувати про те, що коїлося. То було пекло в повному розумінні слова. Геня запам’ятала, як на землі лежало немовля, воно кричало, але в гаморі цього ніхто не чув. Можливо, мати полишила його в надії, що хтось пожаліє таку крихітку, і маля не вб’ють. Але підійшов німець і палицею розтрощив немовляті голову. Що в ту мить сталося з Генею, вона тоді не пам’ятала: все навкруги потопало в несамовитому крикові. Плакали, благали усі: діти, жінки й чоловіки. Дівчина опинилася в стані якогось отупіння. А люди кидалися до німців, благаючи не вбивати хоча б дітей. Та фашисти в якомусь божевільному сп’янінні били, пристрілювали, вихоплювали з рук матерів малечу і кидали об землю.
«Я бачила, – згадувала Геня Яківна, – молодих людей, які на очах сивіли. Сестра Ліза й мама плакали, брат немов би закам’янів».
І тут Геня, сама не знаючи чому, сказала найближчому поліцаєві, що вона слов’янка. Той машинально вихопив її з натовпу, пізніше відвіз в місто.
Звірі в людській подобі
Що було далі Гені Яківні розповіла Діна Проничева. Виявляється, обидві вони до війни мешкали неподалік одна від одної. Діна була серед 50-ти тих, хто потрапив за заставу випадково і сиділа поза оточеною німцями галявиною, тож все бачила. Надвечір прийшов німецький офіцер і наказав розстріляти. Тут були переважно українці. Їх погнали до насипу, не роздягали. Діна йшла у якійсь апатії. В кінці проходу завдовжки в чотири метри побачила урвище. Поглянула вниз. Там лежали закривавлені тіла. Їй здалося, що те криваве море коливається.
Над урвищем, праворуч і ліворуч, був виступ такий вузький, що люди притискалися до насипу, щоб не впасти. Виступ був зроблений навмисне: коли розстріляні падали, виступ ставав вільним для інших приречених. Діна пішла ліворуч… і, заплющивши очі, зробила крок у прірву, а праворуч, в ту ж мить, під оглушливою кулеметною чергою почали падати люди. Дівчина була при свідомості, але скільки часу летіла, не пам’ятала. Їй не було боляче, вона наче занурилася в море теплої крові. Щось гаряче потекло по щоці. Лежачи на спині, думала, що вона вже мертва.
Поруч чулося хрипіння, схлипування, стогін. Стало важко дихати. Тут Діна зрозуміла, що вся ця маса тіл ворушиться й осідає. Її опанував дикий страх, та враз почула вгорі цокання ложок об металевий посуд. Там мучителі, певно, вечеряли. Потім німці спустилися вниз і почали ходити по трупах. Під шипованими підошвами хрумтіли й ламалися людські кості. Вони світили ліхтариками й дострелювали ще живих. Діна затамувала подих, лежачи нерухомо, не виявляючи ознак життя. На неї направили промінь світла, один німець наступив на руку, але й тоді Діна не поворухнулася.
Наступний вдарив ногою – вона стерпіла. Не вистрелив, подумав, що вже «готова» та подався далі. Фашисти постріляли ще трохи й полізли нагору. Невдовзі звідти почулося приглушене гухкання, посипалася земля. Трохи припорошивши людське місиво, звірі в людській подобі пішли геть.
Діна вночі виборсалася з-під землі. Боліла рука. У темряві дісталася схилу яру. Здоровою рукою вигрібала у схилі заглибини, ставила туди ноги і так видерлася нагору.
В 1946 році Діна Проничева була свідком обвинувачення на судовому процесі в Києві, як єдина жертва, що вціліла під час розстрілу 29 вересня 1941 року.
Поглинав Бабин Яр і тих, хто був у київському Сирецькому концтаборі. До нього, як відомо, окупанти заганяли полонених після трагічної Київської оборони. Сюди ж потрапляли й заарештовані за «підривну» діяльність проти нового порядку.
Скоєному злочину проти людства немає строку давності
По цей час волають людським болем Освенцим і Бабин Яр. Чи можливо таке забути? Ніколи! Ні в якому поколінні! Смерть Пам’яті – це смерть Духу. Український Бабин Яр став найбільшою в світі братською могилою, місцем наймасовіших розстрілів часів Другої світової війни. Це місце й сьогодні є місцем вічної Скорботи. Біля шістнадцятиметрового монументу, встановленого в Бабиному Яру, звучать заупокійні месси єврейських раввинів і молитви православних священників. Підніжжя пам’ятника завжди прикрашають червоні гвоздики і троянди – квіти боротьби і крові, пролитої народами України. Тут запалюються сотні свічок.
Нам ні на мить не можна забувати, що тінь війни знову нависла над світом, і в першу чергу, над Україною. Нехай же попіл загиблих, який стукає в наші серця, стане надійною запорукою того, що ніщо подібне ніколи не повториться. Боротьба за Мир повинна продовжуватися. Це – святий заповіт жертв Освенциму і Бабиного Яру. Пам’ятаймо про це кожен день і кожен час!
Ніна СЕРГІЄНКО, директор краєзнавчого музею
