Петропавлівські школярі випробовували себе в режисурі. Завдяки всеукраїнському культурно-освітницькому проєкту "Осінь на Плутоні 2.0" за підтримки Українського культурного фонду діти вивчали кінодокументалістику. Допомагали школярам професійні режисери Сашко Брама та Олена Апчел, які є авторами проєкту.
Історія проєкту:
Проєкт “Осінь на Плутоні” виник з проблемної теми комунікації поколінь у сучасній Україні, з бажання розказати історії людей старшого віку і подивитися через призму мистецького дослідження на досвід особистого життя: як саме старші люди і їх долі вписуються в "новий світ" з його цінностями і технологіями.
Автори протягом року записували історії життя мешканців львівського геріатричного пансіонату, на основі цих матеріалів було створено документальну виставу “Осінь на Плутоні”. Ця вистава до пандемії, в період з 2017 по 2020 роки, була презентована у репертуарах театрів міста Львів, а також на європейських театральних фестивалях: DESANT UA (Варшава, Польща), DEMOLUDY (Ольштин, Польща), Theatertreffen-Stückemarkt (Берлін, Німеччина), Ukrainian showcase within the international theatre conference IETM (Київ), URBÄNG (Кельн, Німеччина), Український тиждень в Гданську IV (Гданськ, Польща).
Тепер команда проєкту організовує всеукраїнські майстер-класи з кінодокументалістики для школярів з регіонів. Наші діти спілкуючись з професіоналами-режисерами, дізналися про документальне кіномистецтво, отримали базові навички авторського кіно у форматі сторітелінгу, в результаті створили короткометражні фільми про своїх дідусів та бабусь.
Фільми, зняті підлітками з Петропавлівки, всеукраїнського проєкту «Осінь на Плутоні 2.0»
1. Дружба вже не та
Фільм Аріни Ситнік, 13 років
Дівчинка зняла фільм про свою бабусю. Жінка розповідає онуці про дитинство у Росії та переїзд в Україну. Усе життя вона тяжко працювала, має 39 років стажу вагарем на елеваторі, де важили зібране зерно. Не оминули у розмові і спогади з дитинства: із майбутнім чоловіком бабуся Аріни жила на одній вулиці, дружила із малюків, з часом пара закохалась і одружилась. Найкращі бабусині спогади з юності – відчуття колективу та дружби. «В нас не було телефонів, але ми бистро всі знаходились, зустрічались, бігли в кіно, мені кажеться, зараз не так, як раньше було», – ділиться жінка.
Три колоски...
Фільм Аріни Ситнік, 13 років
Фільм «Три колоски» – спогад про страшні роки голоду та розкуркулювання. Аріна Ситник, 13-річна дівчинка з Петропавлівки Дніпропетровської області, записала розмову з бабусею. Жінка поділилась історією, яку чула ще від своєї бабусі. Коли радянська влада проводила політику розкуркулювання, у їхньої родини забрали усе, напрацьоване чесним трудом, – корову та коней. А одного разу бабуся жінки йшла полем та зупинилася взяти декілька колосків. Підняла з землі всього три, аж раптом до неї під’їхав об’їзний та заарештував.
Вироком за кожен «вкрадений» колосок став рік ув’язнення. Бабусю направили до в’язниці у Дніпрі. У загальній камері з нею відбувала покарання єврейка, яка була освіченою людиною, та написала за неї клопотання: пояснила, що вдома залишилися четверо дітей-сиріт, адже чоловік загинув на фронті.
Бабусю випустили достроково через три місяці ув’язнення. Прийшли за нею у камеру вночі, так зазвичай виводили на розстріл. Проте – повели на двір, де й сказали: «Ви вільні». Жінка, не годна повірити у своє щастя, пішки йшла додому у Петропавлівку.
2. Мільйон Євро та Родіна
Фільми Ярослави Соловйової, 14 років
Ярослава Соловйова зняла фільм "Родіна" про свою бабусю Надюсю (саме так називає її онука). Дівчині 14 років, і вона захоплюється кінематографією. У фільмі бабуся поділилася своєю історією кохання. У 1970 році пані Надія приїхала до Петропавліки із Полтави, студенткою знімала квартиру і мала тут прожити всього пару місяців. І саме у цей час син хазяйки будинку запросив у гості друга, щоб той допоміг по господарству. Саме ця зустріч стала доленосною для жінки.
Бабуся Ярослави все життя працювала фармацевтом, а зараз, на пенсії, знайшла розраду у кулінарії. Вона обожнює готувати різні страви і ділиться своїми таємницями із онукою. Жінка всім серцем хоче відвідати свою «родіну», але зробити цього не може через свій стан здоров’я та діда, «який не пускає». Тож Полтава так і залишається її нездійсненною мрією.
Родіна
Для проєкту «Осінь на Плутоні 2.0» Ярослава записала інтерв’ю зі своєю бабусею Надюсею (саме так називає її онука). Одним з цікавих моментів у розмові стало питання до бабусі: «Якщо б у тебе був мільйон євро, що б ти з ним зробила?». Жінка не розмірковуючи довго відповіла: «А нашо вони мені? В мене скільки єсть, стільки хвате». Це стає відправною точкою для міркувань та спогадів з дитинства. І уже на наступне питання про те, яким супергероєм хотіла би стати бабуся, якби це було можливо, жінка відповідає з сумом: «Хотіла б перевоплотиться і стати тим, щоб тої війни на Донбасі не було. Діти гинуть, матерям горе».
Коли болить...
Фільм Ярослави Соловйової "Коли болить" сповнений теплим ставленням онучки і сентиментальними спогадами бабусі. На самому початку звучать слова дівчини: «Моя бабуся дуже класна людина».
З найпершого кадру ми бачимо усміхнену жінку, і жодних сумнів у тому, що вона дійсно «дуже класна» немає. Бабуся раніше працювала фармацевтом, тому їй «дуже болить» за майбутнє медицини та аптек. Жінка не можу змиритися з тим, що у фарматевтиці зараз подекуди працюють люди без відповідної освіти, а у приватних аптеках продають неякісні ліки. На пенсії у бабусі з'явилось хобі – кулінарія. Жінка шукає нові рецепти в інтернеті та охоче експериментує, пригощає смаколиками рідних, коли ті приходять у гості. Каже, «фірмова» страва – салат, а от онуці до смаку бабусині пиріжки. "Бабуся - це таке слово, яке асоціюється в мене, мабуть, з самими смачними пиріжками і самими теплими спогадами," - такими словами завершує фільм Ярослава, і на серці залишаються найтепліші відчуття.
3. Про бабусю і трохи про дідуся
Фільм Поліни Жолукевської, 10 років
Десятирічна Поліна Жолукевська зняла фільм «Про бабусю і трохи про дідуся». Дівчина живе у місті Петропавлівка Дніпропетровської області. Бабуся Поліни чудово в’яже і охоче навчає онуку цьому ремеслу. Вона працює у ательє «Попелюшка», де шиє та ремонтує одяг. Тут і золоті сукні для виступів ансамблю, і військова форма, яку треба відремонтувати. У зв'язку з епідемією коронавірусу у ательє стали надходити замовлення на виготовлення захисних тканинних масок. У своєму фільмі Поліна показала, як бабуся працює над пошиттям масок.
Про дідуся онука теж розповідає багато цікавого: разом з ним вона грає у шахи та часто гуляє в лісі. Чоловік обожнює тварин, особливо любить свою німецьку вівчарку Герду, а ще розводить нутрій та курей. Він обожнює пити каву із улюбленої величезної чашки, яку йому привезли батьки Поліни з Венеції. У проєкті «Осінь на Плутоні 2.0» Поліна вперше спробувала себе у роботі з відеоматеріалами. У майбутньому дівчина мріє стати кінологом або дослідником, обожнює проводити час зі своєю сім’єю.
4. Мій дідусь
Фільм Михайла Магдича, 9 років
Михайло Магдич зняв докуметальний фільм про свого шістдесяти дворічного дідуся. Чоловік все життя працював на шахті, а зараз має невеличкий бізнес - керує магазином. Проте, найбільше чоловік любить няньчити онуків. Із дідусем у Михайла дуже теплі стосунки: вони часто роблять уроки, пораються по господарству, збирають разом городину і навіть подорожують на море, беручи з собою молодшого брата Михайла. Хлопець поки що розмірковує над майбутньою професією, але вже точно знає: у житті він хоче допомагати людям, хоче "бути, як дідусь".
5. Канікули
Фільм Каріни Жук, 13 років
Цей фільм-портрет – про жінку, яка пережила безліч випробувань: вона була дитиною війни, а зараз війна прийшла в її дім. Презентуємо історію про прабабусю Галину, яка живе у т.з. "сірій" зоні. Праонука Каріна вирушає в далеку дорогу, аби провести в неї літні канікули.
Прабабуся Каріни все життя тяжко працювала на заводі в місті Костянтинівка (Донецька область). Там вона знайшла свою любов і створила сім’ю. Зараз жінка на пенсії, тож єдиною її розрадою є онуки та робота біля дому. Разом з Каріною пані Галина обожнює розгадувати кросворди та готувати смаколики. У майбутньому Каріна мріє стати режисером або сценаристом.
5. Доріг не було...
Фільм Дмитрюк Діани, 13 років
Фільм-інтерв’ю 13-річної Дмитрюк Діани з м. Петропавлівка Дніпропетровської області підкорює теплом оповіді. Дівчина розпитує бабусю про дитинство, і жінка згадує село Веселе на Харківщині, де пройшли її молодші роки. Село було всього на чотири вулиці, проте дуже зелене. Жінка розповідає, що її діда прислали з Павлоградського району для організації колгоспу у Веселому. Для всієї великої родини (у дідуся з бабусею було чотири дочки і дві невістки з онуками) був «закон» – провести неділю в гостях у діда (якого, проте, усі називали «татом»), там завжди накривали щедрий стіл.
Про свою бабусю жінка пам’ятає не так багато, але ділиться спогадом, що та постійно ходила босоніж, навіть взимку до колодязя по снігу. Згадує і шкільні роки, як пішки ходили по 3 км до школи по бездоріжжю. Взимку замерзали, хоч і йшли, обв’язані платками, навесні – стрибали по калюжах, як річки розливалися.
Бабуся Діани розповідає і про взаємини зі старшими братами, і про шкільну дружбу, яка переросла у теплі стосунки на усе життя.
6. Не в трамваях щастя
Фільм Літун Софії, 11 років
Софія зняла документалку про свою сімдесяти дворічну бабусю, розповівши про її буденні справи. Жінка охоче погодилася стати героїнею фільму та навіть підказала онуці що саме і як зняти. Для зйомок вони разом приготували кабачкову ікру за стародавнім рецептом у казані, також бабуся показала, як порається на городі та біля дому.
Під час зйомок бабуся поринула у спогади молодості: розповіла, як тяжко працювала машиністкою на заводі, та як за старання отримала простішу роботу – кладовщицею. Завод став доленосним місцем для неї, адже саме тут зустріла своє кохання. Бабуся і дідусь Софії у щасливому шлюбі прожили пів століття. Наостанок жінка дає настанову молоді: «Отак діти і я вам бажаю, щоб ви прожили, щоб вам пара була, так як ми з дідом прожили, дай Бог». Софія поки не знає, з якою професією пов'яже життя. Батьки пропонують стати юристом, а дівчині більше подобається журналістика. Сподіваємося, досвід зйомок та навички проведення глибинного інтерв'ю, опановані на нашому курсі, стануть у нагоді Софії у майбутньому.
7. Кевларова каска
Фільм Чорної Софії, 14 років
Софія зняла фільм про… батька. «Я розповім татову історію, як він пішов захищати нашу країну і отримав поранення. Він був 32 години із кулею у голові, дивом вижив, на щастя мозок не був уражений, але куля пройшла зовсім близько. Поки чекав на медичну допомогу, ще й допомагав іншим пораненим. Тато для мене – приклад мужності, сміливості та впевненості. І він для мене справжній ідеал чоловіка», – розповідає дівчина.
Під час глибинного інтерв'ю батько Софії розповів про те, як прийняв рішення добровольцем піти на фронт, де воював, як отримав поранення і чудом вижив. Героя захистила кевларова каска, що випадково залишилась у нього перед вирішальним боєм. Його особиста, залізна, ще 1947 року випуску, точно би не врятувала від смертоносної кулі, а ця, сучасна, кевларова, зберігла життя.
8. Людина, що завжди прийде на поміч
Фільм Еліни Калантай, 12 років
У проєкті «Осінь на Плутоні 2.0» дівчина зняла фільм про свою бабусю Людмилу, «людину, яка завжди прийде на поміч». Жінка понад 40 років працює медичною сестрою та допомагає всім, лікує пацієнтів не тільки завдяки знанням, а й любові. Зараз пані Людмила працює старшою медичною сестрою у дитячому відділенні: робить уколи та процедури, ставить крапельниці, веде документацію. У вільний час пані Людмила із задоволенням готує для своєї родини. Елі найбільше смакує борщ, рецепт якого, за словами бабусі, у кожної хозяйки – свій особливий.
9. Династія шахтарів
Фільм Назара Чудаєва, 15 років
Фільм «Династія шахтарів» 15-річного Назара Чудаєва присвячений історії сім’ї. Хлопець мешкає у Петропавліці Дніпропетровської області, куди його родина була змушена переселитися у зв’язку із окупацією рідного смт. Зуївка Донецької області. У Зуївці залишилися старші родичі хлопця, Назар взяв у дідуся інтерв’ю по скайпу.
Віктор Андрійович розповів про професійне минуле родини: він був проходчиком, і має 40 років трудового стажу, бабуся – підземним майстром АТК, тато і мама Назара теж працювали на шахті. Дідусь пригадав страйки 1990-х років: тоді його делегували на зустріч активістів із Горбачовим.
У розмові торкнулися і спогадів про родинні історії, які дідусь чув з дитинства. Зокрема, він пригадав, що у його бабусі та дідуся було 18 дітей, більшість з яких загинула у 1933 році. Символом спасіння для його родини під час голодомору стала квасоля. Коли солдати прийшли у їхній дім «конфіскувати надлишки», то квасолю лишили, адже «хліб з неї пекти не можна».
10. Словами і діями
Фільм Антона Тимофієва, 13 років
«Словами і діями» – таку назву має фільм про отця Миколу, настоятеля храму великомученика і переможця Святого Георгія, патріота України. Стрічку зняв Антон Тимофієв, 13-річний хлопець з Петропавлівки. «З отцем Миколаєм ми познайомилися у 2018 році. Можливо, він побачив у мені свого онука, який залишився у Луганську», – так починає свою розповідь автор.
Отець Микола народився у Луганську, і все його життя пов’язано з цим регіоном. Тут він виріс, служив у армії, працював на шахті та на виробництві, тут відкрив для себе тягу до українського слова і української мови, до слова Божого. Змушений був переселитися – через війну, і на Дніпропетровщині починати все з нуля.
Антон перераховує багато досягнень отця Миколая і зупиняється на головному – він ліквідатор аварії на ЧАЕС. «Я не герой в реєстрі України, лиш ліквідатор чорної біди – Чорнобиля. І їм залишусь назавжди. Стоятиму, мов явір, на руїні, і з місця я ні за що не зійду, допоки ще буяє в Україні остання вишня в тихому саду», – так каже про себе сам отець Миколай.
