Про творчу професію Наталя Попович мріяла з дитинства. А обрала спеціальність для навчання практичну – торгівлю. Працювала на фабриці. А ота нереалізована творча енергія все накопичувалася та накопичувалася, щоб все-таки колись пробитися і наповнити нею все життя. Наталя зізнається, що саме тут вона відчуває себе максимально комфортно, бо для її фантазії та втілення її мрій – широкий простір. І місце це – Петрівський Будинок культури. А вона, Наталя, працює тут керівником гуртків. А ще вона – так про неї відгукуються колеги – невгамовний генератор ідей.
Міську красуню із Дніпра привіз у Петрівку Валентин. Познайомилися на весіллі у друзів: вона була дружкою нареченої, а він – дружком жениха. Два роки листувалися, а потім побралися. У Петрівці й весілля відгуляли. Виховали двох діток, доньку вже й заміж віддали. Тепер діти у Дніпрі живуть. А Наталя швидко звикла до сільського укладу, до сільської роботи. Тепер вже кращого місця для життя й знати не хоче. Односельці теж полюбили веселу доброзичливу Наталю та прийняли до сільської громади.
Про свої перші спроби у мистецтві Наталя розповідає іронічно, напівжартома. Батьки все робили, щоб діти не лише у школі навчалися, а й здібності розвивали. Купили піаніно, лиш вчитель музики відзначив музичні дані дівчинки. Хотілося відразу грати сучасну музику, а треба було розучувати гами, тож особливої цікавості навчання не викликало. А коли вчителька за неправильне положення пальців ударила лінійкою – любов до музичного мистецтва зникла назавжди.
Petropavlivka.city
Окрім Наташі, в сім’ї росли брат та сестра. Брат грав в оркестрі на домрі, солірував у дитячому хорі. Наташі це не вдавалося. Брат писав вірші, які навіть друкував «Днепр вечерний». Хотілося й Наташі такої слави. Виписала із журналу чотири рядки і видала за свої. Та обман швидко розкрився – брат знайшов вірш у тому ж журналі. То поетична кар’єра так і закінчилася непочатою.
Розповідає Наталя про ці невдалі спроби весело і легко: - Захоплювалася, мабуть, як і всі дівчата того часу, кіно: збирала фотографії, передплачувала журнали. Знала біографії усіх акторів. Дуже мені хотілося в театральному колективі виступати. Я ходила на всі репетиції! Але доставалися мені ролі другорядні: четверта сніжинка в останньому ряду, п’яте дерево в лісі. Кращі ролі – Червоної Шапочки та Принцеси – доставалися нашим шкільним писаним красуням. Тож у театральному мистецтві я теж успіху не мала. Але мені це дуже подобалося, хоча я й була завжди на задньому плані. Театральні варіації продовжувалися вдома у дворі. Старша подружка організувала дворовий театр: принесла з дому штори, зробила куліси, а з молодшими дітьми розучувала ролі. А глядачами були бабусі із ближніх будинків. Вони приходили зі своїми маленькими ослінчиками, із задоволенням переглядали виставу, гаряче аплодували дітям. - Спробувала себе у всіх видах – і ніде себе не знайшла, - іронічно посміхається Наталя.
2013-го прийшла працювати до Будинку культури, спочатку бібліотекарем, потім керівником гуртків. Ніби полегшено зітхнула десь в глибині душі: ось, нарешті, воно, моє! Із радістю поринула в атмосферу творчості з дітьми. Їй завжди подобалося працювати з дітьми, вчити дітей. А діти теж люблять тих, хто вміє робити щось неймовірне.
І немов би тоді всі таланти відкрилися враз! Почала писати вірші. Розпочалося із ювілею подруги, з якою дружать із юності. Хотіла привітати особливими словами. Шукала на просторах нету – і нічого знайти не могла, все було таким примітивним та застарілим. Лише один рядок знайшла цікавий «Сколько ей лет? Да и правда ведь – сколько?» . А далі сіла – і мов по маслу! Слово за слово й вийшло віршоване вітання для подруги. А слід за ним – знову й знову. Звикла, куди б не йшла, з собою блокнот в кишеню клала, щоб відразу, як цікавий рядок прийде, його записати. Познайомилася з Тетяною Конюшенко, почали спілкуватися, багато чого від неї узяла. Із місцевих поетів найбільше шанує творчість Анатолія Плюти: його вірші й прості, й співучі, й життєві.
Читаючи відомих поетів, Наталя вчиться у них, і її вірші стають довершеними. Тепер у Будинку культури знають, що на будь-яку подію у них буде віршований опис – душа Наталі обізветься поезією. - Часто мені завдання давала Скарбо Тетяна Петрівна, - розповідає Наталя. – До свят на мелодії відомих пісень написати свій текст, щоб і наших трударів згадати.
Здійснилася й мрія Наталі грати на сцені. Тепер жодне свято не відбувається від жартівливих діалогів двох кумоньок – Ірини Латиніної та Наталі Попович. Самодіяльні акторки так правдиво грають, що глядачі часто запитують: а чи ви й правда куми? Бо не віриться, як можуть так майстерно виконувати інсценівки разом, коли живуть у різних селах: Ірина – у Мар’їній Рощі, а Наталя – в Петрівці. Разом із вихованцями гуртків Наталя освоїла багато цікавих технік – майже всі види рукоділля! Це і м’яка ірашка, декупаж, і в’язання, і поробки із природних матеріалів, і виготовлення панно.
А минулого року перед фестивалем «Квітка Присамар’я» начальник відділу культури Миколаївської ОТГ Інна Чернокнижна запропонувала спробувати малювання вовною, щоб провести майстер-клас для гостей фестивалю. Що це за вид мистецтва – Наталя не знала. Подивилася по відео, зацікавилася. Тим більше, що матеріал був, - громада закупила. На фестивалі разом із дітьми спробували зробити найпростіші картини – і все вийшло! Гості фестивалю поїхали додому із першими своїми роботами.
А Наталя захопилася новою технікою виконання всерйоз. - Цей вид рукоділля називають по-різному: живопис вовною, вовняний живопис, вовняна акварель. Захоплення не з дешевих, - розповідає Наталя. – Виписую матеріал з Інтернет-магазинів. Зараз маю 35 відтінків кольорів. Це мало. Щоб картина заграла всіма барвами – треба багато відтінків. Якість буває різна – однією можна зображувати природу: як пасмо не покладеш – так і гарно. А ось для графічних робіт, для портретів треба інша якість. Просту картинку можна викласти за годину, а для складної - набагато більше часу.
Малює вовною на картонній поверхні з рамки, яку заздалегідь покриває флізеліном – так краще кріпиться вовна. Готову картину вставляє в рамку під скло, щоб вовна добре трималася – адже вона нічим не кріпиться. Наталя вважає, що це особливе мистецтво, яке йде із душі, для людей багатої творчої уяви. Буває, прийде людина, все слухає, старається, а виходить зовсім не те, що планувала. Добре виходить у дітей: вони вміють фантазувати. Приємно спостерігати, коли діти старанно й терпляче викладають кожне пасмо. А коли вже бачать результат, то й працювати хочеться!
На канікули у Петрівку приїжджають діти з Павлограду, з Першотравенська і теж приходять на гурток. Відзначає керівник гуртка неабияку старанність та фантазію 8-річної Злати Василенко, яка виготовляє дуже гарні картини. Вона сама приходить і пропонує ідеї: «А давайте павліна зробимо! А давайте кота!» І керівник гуртка із задоволенням підтримує ідеї своїх вихованців. Політ фантазії виходить за межі кімнати, в якій займаються гуртківці. Її погляд зупиняється на звичайних речах, а уява малює щось незвичайне й красиве, що можна зробити.
Вдячна Наталя, що працює у такому творчому колективі. Колеги підтримують її починання і долучаються до виконання. - Іноді придумаю якусь річ, а як зробити – не знаю. Почує цю ідею директор Будинку культури Денис Сімшаг – і в нього вже план, як це зробити технічно. Розумна голова та золоті руки у нашого керівника! Приємно працювати у колективі,де тебе підтримують.
У Петрівському Будинку культури відбувається грандіозне перетворення сільського клубу у палац краси і творчості. Креативний погляд та вмілі руки у нагоді. - Ми вже такого напридумували! Оновлюються усі кімнати, фойє. Такий розмах! Жаль, карантин призупинив роботи. Але все ж сподіваємося, що скоро вийдемо й продовжимо оновлення нашого храму мистецтва. А думок та ідей у Наталі вистачить! Бо той, хто творить, ніколи не зупиняється на досягнутому.
