Коли вона дізналася про свій діагноз, перед лікарнею перефарбувала волосся в вогняний колір. «Стала на стежину війни», - вирішила вона і почала вести боротьбу. Вона їхала в лікарню «На Шкільній» - так у народі називають Дніпропетровський клінічний онкологічний диспансер, хоча вулицю вже давно перейменували у Гавриленка.
«На Шкільну» - як часто з тривогою та острахом говорили люди. Говорили тихо, бо знали, скільки хвилювань і страждань криється за тим словом, за тією адресою. Ті, хто там побував, намагаються не згадувати, мовчати.
Наталя не мовчить. Вона розповідає про себе й той страшний діагноз, про який інші говорити не хочуть. Розповідає задля того, щоб розвіяти страх, щоб на власному прикладі довести, що боротися варто. Відверто й щиро Наталя переповідає свою історію, бо вона не хоче мовчати.
На території лікарні
Мовчала я тоді, коли чекала результатів аналізу. І тоді, коли приїхали однокласники запрошувати на зустріч випускників, а я не знала, яку правдиву відмовку придумати. Насправді ж – плакати хотілося від образи й невизначеності. Зустріч друзі призначали саме напередодні операції. Сказала якусь звичайну відмовку, аби не говорити правду.
Але все по порядку. Працювала в котельні, завершився опалювальний сезон. Вже мала пільгову пенсію, так як працювала у шкідливих умовах. Але роботу лишати не збиралася.
Випадково виявила на тілі невелике безболісне ущільнення тканин. Особливого занепокоєння не було. На прийомі в сімейного лікаря Валентини Пушкарьової сказала про це. Валентина Василівна відразу ж дала направлення в обласну лікарню. Їхати в обласний центр не було бажання, я намагалася вмовити лікарку дати направлення хоча б в Павлоград – скарг я не мала, навіщо мені їхати в Дніпро.
- У мене ж нічого не болить!
- Коли заболить - буде пізно! - Валентина Василівна була непохитною. - Тільки в обласну лікарню! Можливо, це доброякісна пухлина, але ж перевірити варто!
Я зараз із вдячністю згадую категоричність лікарки. Розумію, що пізніше могло бути запізно. Чого гріха таїти: ми, жінки, завжди готові на все заради здоров’я своїх рідних, а своїм власним здоров’ям частіше всього нехтуємо.
Перші симптоми не помічаємо, сподіваємося, що все минеться, що з нами найстрашнішого не станеться. Говоримо: нехай! А надіятися на оте нехай – погана справа! Народна мудрість говорить: «Нехай – поганий хлопець». Не можна кидати своє здоров’я та життя на розсуд отого випадку на ім’я Нехай.
На території лікарні
Зізнаюсь, я теж так думала. Їхала в лікарню, тривожилась, але все ж сподівалася, що нічого страшного у мене не виявлять. На прийом потрапила до лікаря-онколога Приходька Сергія Андрійовича, гарного фахівці і доброї людини. Здала аналізи на біопсію і почала чекати результатів. Домовилася із лікарем, що не буду приїжджати, а він мені повідомить по телефону. Пройшло довгих 7 днів.
Дзвінок пролунав рівно через визначений термін. І для мене він не був втішним.
- Рак ІІ стадії, - лікар був безпристрасним.
Потемніло в очах, світ перевернувся. Але лише на декілька секунд.
- Наші подальші дії? – запитала я таким же безпристрасним голосом.
- Молодець, - похвалив мене лікар. – У інших зазвичай шок триває довше. Приїжджайте якнайшвидше. Чекаю.
Найважче було сказати мамі і дітям. Мама дізналася правду лише після операції. Не хотіла її тривожити.
Першій сказала доньці. Моя Люда – вся в мене, рішуча, відповіла відразу:
«Будемо лікуватися!» А ось син, хоча й дорослий, бачу, розхвилювався, сльози на очі навернулися.
- А ну так: відставити! – сказала я йому. – Доки я твоїх майбутніх дітей не поколишу, помирати не збираюсь! – аж прикрикнула на нього.
На території лікарні
Бачу, крізь сльози посміхнувся: бо ще не одружений і про дітей ще мова не йшла. Підійшов, обійняв:
- Мамо, пробачте, все буде добре!
Поїхала у лікарню на Шкільну, хоча вулицю вже й перейменували на Гавриленка, а в народі називають по-старому.
А далі все, як говориться, за протоколом: оперували, призначили променеву терапію. Лікарі говорили, що дуже добре, що я звернулася на ранній стадії, що навіть не довелося хіміотерапію призначати.
Оперували мене 14 червня, через місяць виписали із хірургії на два тижні додому відпочити. Чекала своєї черги в радіології.
Чого ми ще так боїмося, коли потрапляємо в лікарню? Звичайно, непомірних витрат. Боїмося, що не вистачить коштів лікуватися, знаючи, як дорого коштують ліки та скільки беруть за послуги.
На території лікарні
Перед операцією у розмові з лікарем, що буде оперувати, я запитала відверто:
- І головне: ціна питання. Скільки коштує операція?
Була здивована, навіть шокована, коли почула:
- Ви ліки купили згідно списку для операції. Операція безкоштовна. Для мене найбільшою нагородою буде ваше одужання.
Дійсно, медичних препаратів я купила два АТБ-шних пакети – на 5 тисяч гривень. Боялася навіть запитати про ціну самої операції. Раніше мені вже доводилося оперуватися в хірургії міської лікарні.
Там не церемонилися, і як говориться, без зайвих реверансів, повідомили прейскурант усіх медичних послуг. І було це недешево. Тому так мене здивувало ставлення в обласній онколікарні. Лікарі, медсестри й санітарки були уважними, співпереживали разом із хворими й раділи разом з ними.
Через декілька днів після операції у мене піднялася температура. Був вихідний день. Викликали лікаря. Мені було так незручно, а він, оглянувши мене й призначивши лікування, лише сказав, що це його робота – навіть у свій вихідний піклуватися про своїх пацієнтів.
Коли бачиш, як працюють медичні працівники, то хотілося їм віддячити, хоча б шоколадкою чи цукерками. За час доки я знаходилася там, я жодного разі ні від кого не чула про побори у цій лікарні. Ставлення до всіх хворих було однаковим.
На території лікарні
Саме тому для мене ціна лікування не була болючою темою. Так сталося, що я збирала гроші перекривати дах на будинку, - гроші у мене були. Зібрали гроші мені на лікування на роботі, профспілка виділила. Тож я обійшлася без боргів. Звичайно, якби була хіміотерапія – це було б набагато дорожче.
Проте навіть, коли призначають дороговартісну хіміотерапію, вихід є. У онкодиспансері проводять лабораторні дослідження. Якщо пацієнт дає згоду на участь у цих дослідженнях, то ліки йому надаються безкоштовно. Так було з тими жінками, які були зі мною у палаті.
Почався мій довгий шлях до одужання. У лікарняній палаті зі мною знаходилися жінки, які теж були налаштовані по-бойовому – лише на перемогу над раком. Різні за віком, з різних населених пунктів… Кожна мала свою історію, яка теж має стати повчальною для тих, хто власне здоров’я ставить на друге місце. Молода жінка з Кривого Рогу Оля, ледь старша за мою доньку.
У міській лікарні лікар говорив: «Нічого особливого, так – невелика фібромка». Жінка все ж вирішила упевнитися в цьому і приїхала на перевірку до обласної лікарні. Вирок був жорстокий – онкозахворювання ІІІ стадії. Операція, променева й хіміотерапія.
Я бачила, як важко вона переносила хімію. Бачила й те, як мужньо вона трималася. Її красиве густе волосся випадала пасмами на очах, а вона ще й жартувала й говорила, що тепер у неї буде нова модна зачіска.
80-річна бабуся Валя з Кіровоградщини, яка теж потрапила до лікарні із задавненою формою, бо все боялася дітей та онуків своїми проблемами потурбувати. Після операції вона не могла навіть руку підняти. Я допомагала їй мити голову, причісувала її.
Наталя після операції
Поряд зі мною у клінічному онкологічному диспансері проходили курс лікування жінки з Дніпра, Павлограду, Кривого Рогу, були й з інших областей.
У лікарні я провела все літо. Курс променевої терапії завершився у середині вересня. Мені призначили 30 сеансів, як пацієнти називають, 30 «пушок». Процедура це безболісна. Опромінювання організму по 3-4 хвилини щодня. Субота та неділя – вихідні дні.
Відчуття того, що розпочався процес одужання, додавало сил. Ми із подругами по лікарняній палаті ходили на прогулянку по території лікарні, а потім і до невеликого соснового лісу. Кожна з нас ніби заново відкривала світ, милувалися тим, на що ще учора не вистачало часу.
Тоді мені страшенно захотілося перефарбувати волосся. Захотілося знову повернутися до свого кольору. Купила фарбу і тут же, просто в лікарні освітлила волосся. Я поверталася до життя, звичайного, буденного. Але скільки радості я в ньому знаходила!
На території лікарні
Територія лікарні була гарно впорядкована, багато квітів і зелених насаджень. Символічною для мене була скульптура собаки, яка знаходилася під вікнами.
Хотілося підійти й погладити її. Ніби у ній була якась сила. Голуби були зовсім ручними, підходили близько до людей і навіть клювали крихітки хліба із рук. Птах сідав мені на руки і це теж було неймовірне відчуття.
Радість повсякденного життя неспішно поверталася до кожної із нас.
Після лікування у Дніпропетровському клінічному онкологічному диспансері мені призначили на довгий термін гормональну терапію. На місяць це коштувало близько 600 гривень, при моїй пенсії 1300 грн це були значні кошти. У лікарні мені сказали, що медичні препарати для онкохворих безкоштовні.
Я звернулася до лікаря за рецептом, але отримала відмову. Головний лікар сказав: «У нас пів села з ІІІ групою інвалідності – так що, усім давати безкоштовні ліки?»
Онкохворі між собою спілкуються, є група в Фейсбуці «Жінки проти раку». Мені допомогли знайти постанову, згідно якої я маю право на безкоштовні ліки. Із цим документом я прийшла до амбулаторії і отримала рецепт. А взагалі прикро, що на місцях медики, маючи всі документи й підтвердження з онкодиспансера, не йдуть назустріч хворим.
Тож і виходить, що насправді ніхто нікому не потрібен і треба самому боротися за своє здоров’я.
Наталя за улюбленим заняттям
Але боротьба продовжується. Упродовж року після лікування щомісяця їздила на перевірку. Лікар підсумував, що лікування розпочалося вчасно, курс лікування вибраний. Я одужую. Нещодавно з мене зняли групу по інвалідності.
Проживаю із сім’єю доньки та мамою. Донька та зять працюють позмінно на шахті. А онучки-школярки – то мої почесні обов’язки: разом вчимо уроки, читаємо. Люблю в’язати, зараз, коли з’явилося багато вільного часу, із задоволенням займаюсь улюбленою справою: знаходжу цікаві моделі в Інтернеті та втілюю їх для своїх дівчаток. Мої рідні бережуть мене – від важкої домашньої роботи оберігають.
Кожен по-різному сприймає життєві випробування, кожен сам вирішує, чи ділитися своїми проблемами з іншими, чи приховувати їх. Я пережила важкий період свого життя і хочу поділитися своїм досвідом. Можливо моя розповідь допоможе декому прийняти важливе рішення.
Мої поради:
- не відмовляйтеся від проходження медичних оглядів;
- звертайте увагу навіть на незначні зміни в вашому організмі;
- не відкладайте візит до лікаря;
- постарайтеся отримати консультацію у декількох лікарів, щоб максимально точно встановити діагноз;
- не лякайтесь навіть найстрашнішого діагнозу, негайно розпочинайте лікування;
- не бійтеся цін на лікування: існують програми лабораторних досліджень, за якими можна лікуватися безкоштовно;
- вірте: медицина у нас достатньо розвинена, фармація сильна, якщо до цих потужних інструментів додати вашу власну віру – перемога буде за вами!
Рак можна перемогти!
Записала Юлія ЛАРЧЕНКО
