Дослідник минувшини Присамар’я родом з Миколаївки Олександр Сидоренко п’ять років наполегливо збирає архівні матеріали про історію заснування й розвиток рідного села. Нинішня публікація — про саме зародження села, якому в цьому році виповнюється 250 років, і про головну святиню, яку село мало до її знищення у 1934 р. — Церкву Миколая Чудотворця, яка є однією з визначних найдавніших дерев’яних пам’яток Присамар’я, адже храм було зведено у 1718 році як собор Торської фортеці і перенесено у 1780 році до військової Микольської слободи Луганського пікінерного полку та освячено 25 травня 1781 р.
ВИБІР МІСЦЯ РОЗТАШУВАННЯ ПОСЕЛЕННЯ ПІКІНЕРІВ
Азовська губернія, відроджена у 1775 р. після російсько-турецької війни зі східної частини Новоросійської губернії, мала свій центр у фортеці Української лінії Бєлєвській (нині м. Берестин), де розміщувалися резиденція і канцелярія губернатора. Проте центральним містом губернії виявився Бахмут, тому губернатор Василь Олексійович Чертков прагнув пов’язати ці два міста кращим шляхом сполучення, розмістивши на ньому впорядковані поселення; про це своє рішення він повідомив намісника Новоросії Г. О. Потьомкіна. 3 травня 1776 р. той відповів В. О. Черткову: «Луганський пікінерний полк, для вигідностей у хліборобстві та в іншому, згідно з думкою вашого превосходительства, будьте ласкаві переселити на місце між річками Самара та Вовчі води, приєднавши до нього всі колишні Запорізькі зимівники».
Відтак губернська канцелярія дала розпорядження Бахмутській провінційній канцелярії розпочати переведення з Бахмутської фортеці до Вовководського повіту рот Луганського пікінерного полку «з усіма їх сімействами і родичами», заселяючи слобода за слободою шлях уздовж Самарської лінії 1764 р., передбачуваної проєктом майора фон-Циклера. Таким чином, створювався тракт (поліпшена велика наїжджена ґрунтова дорога), що проходив із Бахмута через Павлоград, Новоселів (Новомосковськ) до фортеці Бєлєвська.
Переселення Луганського пікінерного полку відбувалось поступово. Спочатку була поселена перша рота між річками Самарою і Биком на пустинному полі (1775), що й утворила слободу Петропавлівську. Потім тривало переселення пікінерів у Троїцьке, Микольську, Дмитрівку, Григорівку, Матвіївку. Місця для цих нових поселень обирав особисто генерал-губернатор В. О. Чертков.
Для кращого розуміння, «звідки» походять корені миколаївців, варто зробити невеликий дайджест інформації про витоки Луганського пікінерного полку, одна з частин якого (вірогідно, третя рота) й була поселена на березі Самари. Пікінерними полками йменувалась легка кіннота, утворена після реорганізації війська південної Гетьманщини — полтавського та миргородського полків — та частини Війська Запорозького за участі балканських пандурських рекрутів. Існувало кілька таких полків. Луганський пікінерний полк сформовано 1764 р., у рік утворення Новоросійської губернії, з Бахмутського козацького полку і розформованих сербських пандурських полків. Бахмутський козацький полк було сформовано у 1748 р. на основі утвореного ще 1701 р. козацького підрозділу для охорони відібраних у казну Бахмутських соляних розробок, із бахмутських, торських і маяцьких козаків. А пандурами йменувались іррегулярні піхотні війська, які в імперії комплектувались із сербських біженців і несли службу, що була аналогічна козацькій. Невідомо, за яким принципом комплектувались роти пікінерного полку і звідки походили ті пікінери, яким випала доля оселитися зрештою у слободі Микольській.
ПЕРЕСЕЛЕННЯ ПІКІНЕРІВ ТА УТВОРЕННЯ СЛОБОДИ МИКОЛЬСЬКОЇ
За розпорядженням Азовського губернатора В. О. Черткова його канцелярія дала вказівку Бахмутській провінційній канцелярії: «Бахмутський козачий полк у старому місті Тор … перейменувати на Луганський пікінерний полк і перенести його до Марієнпольського повіту, до річки Самари на нове поселення; оскільки Бахмутський козачий полк у місті Тор належав до церкви Миколаївської, утворюючи собою і з родинами своїми парафію Миколаївську, то й новонаселену Марієнпольського повіту на р. Самарі місцевість наказано називати військовою Микольською слободою Луганського пікінерного полку».
Зведені відомості про парафіян Миколаївської церкви м. Тор у березні 1776 р. свідчать про розмір парафії, до якої тоді входило 380 родин (дворів). Загалом вона мала 2034 прихожани (1022 чоловіки і 1012 жінок). Пікінерів було порівняно із загальною кількістю прихожан не так і багато: 149 рядових пікінерів, 3 штат- та обер-офіцери, один сотник; у їхніх родинах нараховувалось 155 дружин і 288 дітей. Значно більшою була кількість так званих військових обивателів — нащадків козаків колишніх слобідських козацьких полків (що свідчить про історичну прив’язку самої церкви до малоросійських козацьких полків): 353 чоловіки; дружин у них було 329 і 691 дитина.
Оскільки переселятися з м. Тор мали пікінери Луганського пікінерного полку, то вони і склали кістяк нового поселення, а військові обивателі лишались у Торі.
Орієнтовні дати переселення пікінерів на нове місце дозволили встановити виявлені у Центральному державному історичному архіві України сповідки Миколаївської церкви за 1776 рік. «Исповедную розпись» було складено «в [ш]остую четередесятницу у споведи таин причастия 1776 года», тобто у Вербну неділю, за тиждень до Великого посту. Таким чином, цей Сповідний розпис можна датувати 31 березня 1776 р., у ньому значаться парафіяни церкви, що знаходилась тоді у м. Тор.
У таких книгах священники повинні були відмічати участь парафіян у таїнствах сповіді та причастя, тож закарбована у них інформація ставала своєрідною щорічною фіксацією цивільного стану православних; на її підставі видавались довідки про соціальний стан, вік, сімейний стан осіб, які до неї внесені.
Переселення мало розпочатись після Великодня, який святкувався 7 квітня 1776 р. Зважаючи на те, що переїздили «в чисте поле», де мали збудувати собі житло за літо, то вирушали в подорож на нове місце мешкання щойно потепліло, тобто у травні 1776 р. Зважаючи на те, що парафіяни церкви Миколая Чудотворця щиро шанували свою дерев’яну церкву, яка до 1775 р. була соборним храмом міста Тор (ще мала назву «Храм во имя Святителя Николая», її першовитоки сягають 1645–1646 рр., але 1648 р. першу її споруду спалили татари, і знову вона була збудована аж у 1718 р.), то оминути нагоду зробити урочистий переїзд на нове місце поселення напередодні чи в день вшанування такої важливої події в церковному календареві — перенесення мощів святого Миколая Чудотворця — вони не могли. Тому цілком вірогідно, що це могло статись саме 22 травня. Та й освячення на новому місці перенесеної церкви відбувалось саме в цю дату у 1781 р. Миколаївські парафіяни саме так і назвали її — церква Миколая Чудотворця.
Перенесення мощів святого Миколая Чудотворця до Бара з Мири Лікійської відбулось у 1087 р. Помер святий Микола Чудотворець 19 грудня 345 р. і був похований у Соборному храмі, що розташовувався в місті Мира Лікійська (нині це — Туреччина. Напевно, чимало миколаївців, які відпочивали там, брали екскурсію і відвідували храм Миколая Чудотворця). Згодом тіло святого Миколая Чудотворця почало виділяти мир — особливе масло, що зцілювало хвороби. Якось напали на місто мусульмани, тому мощі святого було вирішено таємно вивезти. Цікаво, що за переказами, протягом усього шляху відбувалися чудеса, пов’язані з мощами Миколая. Інваліди вставали на ноги, хворі одужували, сліпі починали бачити.
З того часу святого Миколая почали вшановувати в церковному календарі двічі — 19 грудня та 22 травня. А в народі з’явилася інша назва цього дня — «літнього» або «весняного» Миколая. Вперше свято встановив папа Урбан II у XI ст. До українського церковного календаря свято «літнього» Миколая ввів митрополит Єфрем (кінець XI ст.). Особливо шанували його козаки, які обов’язково молилися Чудотворцю, перш ніж вирушити в мандрівку морем. Вважалося, якщо не звернешся до святого, — точно загинеш у водах. Єпископ Миколай Чудотворець — один із найбільш шанованих святих для мирян. Отож, ці міркування дають підставу стверджувати, що 22 травня 1776 р. може вважатись днем заснування села.
Таким чином, після Великодніх свят 1776 р. перша когорта пікінерів вирушили на обране генерал-губернатором В. О. Чертковим місце і заходились зводити хати.
За рік, до жовтня 1777 р., у слободі Микольській було вже 93 оселі. За переписом населення Азовської губернії 1778 р., що проводився у травні та червні того року, у слободі Микольській мешкало 633 особи (323 чоловіки і 310 жінок). Це фактично була майже половина парафіян Миколаївської церкви м. Тор. У 1778 р., очікувалось переселення ще приблизно такої ж кількості людей, відтак загальна кількість дворів у військовій слободі Микольській до осені того року мала зрости до 200. Проте такі темпи переселення виявились надто оптимістичними для новозаселеної слободи Луганського пікінерного полку.
Життя серед степу, в люту зиму і спекотне літо, виявилось менш комфортним, ніж у місті Тор, а не оброблювана раніше степова земля не давала врожаю, і вірогідніше, що відставні пікінери тому й не поспішали з переселенням на необжиті землі. Врожаї перших років були мізерними, тому в 1779 р. виникла необхідність надання переселеним пікінерам зерна з хлібних запасів. А 1780 р. став ще скрутнішим: саранча й посуха завдали надзвичайно великої шкоди посівам, не ріс навіть бур’ян, що використовувався для опалення хат, тож довелось пікінерам привозити ще й дрова для зимівлі аж із польських земель.
Так само не поспішали перебиратися з Тору на нове місце священники і церковнослужителі Миколаївської церкви.
ПЕРЕНЕСЕННЯ ЦЕРКВИ
Заснування нових поселень для пікінерного полку потребувало спорудження в них церков, що на плані всіх поселень позначалась як обов’язковий об’єкт слободи, розташований у центрі, і довкола якого розміщувалися обійстя поселян. За усталеною тоді практикою будівництво кожної нової церкви потребувало узгодження з Синодом, відповідно духовні правління мали збирати детальні відомості про нову парафію. У липні 1777 р. намісник Азовський, Астраханський та Новоросійський Г. О. Потьомкін та Слов’янський архієпископ Євген звернулись до Синоду з проханням про надання дозволу на будівництво Слов’янською єпархією нових церков без повідомлення про них Синоду.
Серед документів справи збереглася і «Відомість, де саме в Азовській губернії необхідно побудувати церкви і яка кількість у тих місцях осіб чоловічої і жіночої статі», подана до Потьомкіна Азовським губернатором В. О. Чертковим, що закінчується словами: «…У цій губернії засновується немала кількість свобод, і в них із часом потрібно буде будувати церкви, особливо тому, що тутешній люд спорудження в поселеннях церков за найважливіший порятунок вважає і де є церква, то туди сильніше й примножуються». Так Чертков намагався переконати, що переселенці воліють оселятись там, де вже діє церква, навіть усупереч нестачі землі.
Отож, коли пікінери Луганського пікінерного полку осіли на новому місці — в слободі Микольській, восени 1777 р., вони, скориставшись із приїзду до них генерал-губернатора Черткова, стали клопотатись про спорудження церкви і про призначення священника.
Для вирішення цього питання виборні слободи Микольської вахмістр Кирило Колесников, Павло Колесников та Фотій Ситников на початку 1778 р. мали аудієнцію з генерал-губернатором В. О. Чертковим і «пояснили йому, що на місці колишнього їхнього проживання, у м. Тор, їхні предки облаштували парафіяльну Свято-Миколаївську церкву, і самі вони з надлишків своїх коштів багато жертвували на підтримку та прикрасу її; переселившись тепер на нове місце, вони хотіли б перевезти до себе в слободу Микольську і парафіяльну свою церкву, тим більше, що в Торі вона залишилася на цей час майже без парафіян».
Відповідно Чертков звелів навести через Торську воєводську канцелярію ґрунтовні довідки про Миколаївську та інші церкви м. Тор, а прохачам радив скоріше займатися в слободі Микольській спорудженням будинків та облаштуванням громадських місць.
З’ясувалося, що в м. Тор існують три церкви — дерев’яна Миколаївська, яку просили переселенці перенести до слободи Микольської, дерев’яна Введенська і кам’яна трипрестольна Воскресенська, будівництво якої саме закінчувалося. Усіх жителів у місті було 2484 особи.
На підставі цих довідок В. О. Чертков 4 лютого 1779 р. написав листа преосвященному Євгенію, архієпископу Слов’янському і Херсонському, з проханням надати дозвіл і благословення на перевезення дерев’яної Миколаївської церкви з Тора до новонаселеної військової слободи Микольської Луганського пікінерного полку, а також на перенесення церков із Бахмута до слободи Петропавлівки та з Маяка — до слободи Троїцької.
У свою чергу Слов’янська духовна консисторія зажадала додаткових відомостей від духовних правлінь: Бахмутського — щодо торської Миколаївської церкви, і Павлівського — щодо жителів новонаселеної військової слободи Микольської Марієнпольського повіту на річці Самарі.
Отож, Азовський губернатор В. О. Чертков направив архієпископу Слов’янському і Херсонському затверджений план на 120 десятин землі, відведеної для майбутньої церкви слободи Микольської. Бахмутське духовне правління підтвердило і засвідчило правильність відомостей про кількість церков у м. Торі і про кількість жителів; а Павлівське духовне правління представило Консисторії підтвердження, що у слободі Микольській нараховується майже 200 парафіяльних дворів, а мешканців обох статей — до півтори тисячі осіб. Як висновок стверджувалось, що обійтися поселянам без церкви і священника неможливо. Докладено було також письмові зобов’язання мешканців слободи Микольської в тому, що церкву з м. Тор до Микольської перевезуть і встановлять власним коштом, прикрасять її належно і забезпечать достатньо всім необхідним, іконами, книгами, воском і ладаном, вином і постійно підтримуватимуть.
Відповідно до ухваленої Синодом спрощеної процедури та умов надання дозволу на зведення церков, Слов’янська духовна консисторія зазначила: «…Указом минулого 1780 р., квітня 28 дня наказано було вищезазначену Миколаївську церкву, що знаходиться в місті Тор, із найменш цінними церковними речами віддати до військової Луганського пікінерного полку слободи Микольської».
Таким чином, до слободи Микольської переїхала дерев’яна церква, яка до 1775 р. була соборним храмом міста Тор (ще мала назву «Храм во имя Святителя Николая»). Її першовитоки йдуть від побудови у 1645—1646 рр., у Торському острожку (острожком називалось невелике укріплення) першого православного храму на честь Миколая Чудотворця, який у 1648 р. спалили татари. 1676 р. на тому ж місці було збудовано Торську фортецю, а в 1718 р. — соборний храм в ім’я Святителя Миколая.
За словами митрополита Філарета (Г. Д. Гумілевського), збереглися її метричні книги, починаючи ще з 1729 року. За відомостями 1832 р., «Церква Миколая Чудотворця в місті Тор, у неї парафіян 203 двори».
За такою кількістю парафіян і членів причту, а ще більше за відомостями про перший Острожок і його мешканців, із найбільшою ймовірністю можемо стверджувати, що перший Миколаївський храм у Торі збудований не пізніше 1646 року», — стверджує митрополит Філарет.
Отож, щойно було порушено питання про перенесення дерев’яної церкви до Микольської, «[1]778 року червня 11 дня видано ... від преосвященного архієпископа колишнього Словенського для … новозбудованої тоді на місці застарілої Миколаївської кам’яної Воскресенської церкви грамоту та для записування імен книгу». Суперечок щодо передачі старої дерев’яної церкви не виникало жодних, тим більше, що на її місці у Торі було закладено новий кам’яний храм — Воскресенський. Зберігся він донині й називається тепер Храм Воскресіння Христового (Свято-Воскресенський храм) міста Слов’янська.
Себто, розбір дерев’яної церкви було здійснено ще в 1778 р., і вона чекала на рішення фактично про будівництво нової церкви в слободі Микольській, яке формально ухвалено аж у 1780 р. Відповідно до рішення Слов’янської духовної консисторії, переносились «найменш цінні церковні речі». Церкву зобов’язалися перевезти та встановити на власні кошти місцеві жителі, які також пообіцяли її упорядкувати й забезпечити всім необхідним для богослужіння.
Коли в м. Тор розбиралась дерев’яна Миколаївська церква для перевезення її до слободи Микольської, все її майно було перенесено до Воскресенського храму, що тоді будувався. «У нинішньому Воскресенському храмі, в який перенесено все майно Миколаївського дерев’яного [храму], в наявності: Євангеліє, Л.п., 1670 року; службові мінеї (10 книг), М.п., 1692—1693 роки; служебник, К.п., 1737 рік, М. 1739 рік; пісна тріодь, К.п., 1727 рік. Це пам’ятки давнього Миколаївського храму». Це перелік надзвичайно цінних речей Миколаївської церкви, що по суті були вилучені з неї і передані до Воскресенської церкви.
Отож, коли до слободи Микольської було перевезено дерев’яні конструкції церкви у червні 1780 р. і їх зібрано, виявилось, що багатьох важливих речей, які церква мала та які мають бути для відновлення богослужіння на новому місці, бракує. Насамперед — антимінсу та іконостасу. Антимінс являє собою прямокутний плат з особливими зображеннями покладання Христа до гробу. Він є великою святинею, має невелику зашиту кишеню, куди вкладені частинки святих мощів. Антимінс освячується і підписується єпископом, що є єпископською «санкцією» священнодіяти на даному престолі. На антимінсі звершується під час св. Літургії таїнство Євхаристії. Без антимінса не можна служити св. Літургії.
Протоієрей Бахмутського духовного правління Петро Раєвський повідомляв преосвященного Никифора, архієпископа Слов’янського і Херсонського, що «святий антимінс … під час передачі церкви перенесений тим замовником у новостворену торську Воскресенську церкву, про що Слов’янську духовну консисторію 8 червня минулого 1780 року… повідомлено…».
15 травня 1781 р. була видана святительська благословенна грамота на освячення церкви в слободі Микольській, а 25 травня вчинено саме освячення її на новому освяченому антимінсі за належним церковним чиноположенням.
Про те, чи старий антимінс було таки повернуто до Миколаївської церкви, невідомо. У справі про його розшук міститься лист із чіткою вказівкою Бахмутському духовному правлінню: «… антимінс зажадати і за витребуванням той святий антимінс надіслати до Павлівського духовного правління для відсилання до преосвященного Никифора, Архієпископа Слов’янського та Херсонського».
Священники Воскресенської церкви Стефан Квасовський та Іоанн Мухін у червні 1781 р. повідомили Бахмутське духовне правління, що антимінс Миколаївської церкви було передано з іншими цінними речами до їхньої церкви, і вони повертають його.
З іконостасом, якого не виявилось під час встановлення церкви у Микольській, — окрема історія. Виникла суперечка між тими парафіянами, які залишились у місті Тор і перейшли до Воскресенської церкви, і тими, хто перебрався до слободи Микольської.
У справі про запит «торської Воскресенської церкви священника Іоанна Мухіна про дозвіл у цій церкві служіння робити взятими з іншої церкви місцевими іконами» від 24 вересня 1781 р. знаходимо згадку про те, що «в парафіяльній нашій Воскресенській церкві взятий із перенесеної до слободи Микольської Миколаївської церкви іконостас зборами спільними як слободи Микольської поселян, так і з боку торської Воскресенської церкви парафіян оцінено у сімсот п’ятдесят рублів і скільки належить у згадану Воскресенську церкву третину — двісті п’ятдесят рублів — отримано. І той іконостас тими микольськими поселянами і забраний».
Таким чином, старий іконостас таки було повернуто до материнської церкви, але парафіяни зі слободи Микольської мали відшкодувати парафіянам Воскресенської церкви частину його вартості, яка була спрямована на створення нового іконостасу для нової церкви.
Супровідний лист священників Воскресенської церкви до поверненого антимінсу Миколаївської церкви. (із справи «Дело по указу Славенской Духовной Консистории о учинении в правах где находится бывшей старой Торской Николаевской церкви святый антиминс и о рапортовании его преосвященства 1781 года»)
Отож, 25 травня 1781 р. у слободі Микольскій з’явилась церква, яку Катеринославська духовна консисторія вписала у свої офіційні реєстри як церкву Чудотворця Миколая. Саме з також назвою вона згадується у «Ведомости учиненной в Екатеринославской Духовной Консистории и состоящих в Екатеринославской епархии церквях, какого звания, и сколько где пределов, и где назначены вновь строения и неоконченные…» датованої 1790 р.
В іншому джерелі — «О числъ церквей Павлоградскаго духовнаго Правленія и о количествъ приходскихъ дворовъ при нихъ и служащаго духовенства. 1784 года іюля 6 дня» — церква йменується як Церква Святителя Миколая. І, до речі, в цьому документі зазначено, що в слободі Микольській на той час був 161 двір.
А у Воскресенському храмі міста Тор, який було зведено на тому місці, де розташовувалась дерев’яна церква, і до якого перейшла частина парафіян церкви Святого Миколая, було влаштовано, крім основного престолу (головного вівтаря), ще один боковий приділ (вівтар) — на честь Святителя Миколая. Такий боковий вівтар дозволяв проводити служби і молитися окремо, присвячуючи їх цьому святому.
Пояснення священника Воскресенської церкви Іоанна Мухіна, подане Бахмутському духовному правлінню у справі іконостасу Миколаївської церкви.
МІСЦЕРОЗТАШУВАННЯ ЦЕРКВИ
Сьогодні може здаватися, що в Миколаївці церква була розташована зовсім нетипово для військових поселень. Для всіх казенних поселень Катеринославська губернська креслярня у квітні 1776 року розробила «План розташованим по Катеринославській губернії казенним поселенням на 216 дворів». Згідно з ним, у центрі поселення, на головній площі, мала розташовуватися церква, довкола якої будували торговельні лавки. По обидва боки від храму відводили місця для садиб священно- та церковнослужителів. Далі, навколо центральної забудови, розміщувалися садиби казенних поселенців. Кожне обійстя мало бути завдовжки 30 і завширшки 20 сажнів та поділялося на три частини: двір шириною 10 сажнів, місце для складання хліба й сіна — також 10 сажнів, а також сад і город шириною 10 та довжиною 20 сажнів.
Типовий план казенного поселення Катеринославської губернії (1776).
За таким типовим планом відбувалося заселення більшості слобод у 1775–1776 рр., зокрема, Петропавлівки, Дмитрівки.
Слобода Микольська забудовувалась спочатку також за тим же планом. Сам В. О. Чертков у рапорті від 11 жовтня 1777 р. до Г. О. Потьомкіна про результати своєї подорожі Азовською губернією і стан новозаснованих населених пунктів зазначав: «три слободи, які заселяли того [Луганського пікінерного.- О. С.] полку порутчик Кузмицький та прапорщик Таранів, а саме — Петропавлівка — у ста тридцяти семи; Микольська в дев’яносто трьох і Троїцька в сімдесяти п’яти дворах, побудовані за таким же планом, як вищепрописано, і обидва поселення ні в чому не поступаються. І наступного літа сподіваюся не тільки ці, кожна в повному двохсот дворовому числі,… і років через п’ять або й менше, без жодної витрати з скарбниці, крім надання шестирічної пільги, наповнені будуть».
На «Геометричному спеціальному плані Павлоградського повіту села Миколаївки з хуторами і з належними до них усіма землями…» (1801), як і на плані Генерального межування Павлоградського повіту (1821) церква хоча й розташована ближче до північної околиці села, проте з усіх сторін оточена кварталами обійсть селян.
Але на картах середини століття церква показується вже на північній околиці села. І якщо на карті «План казенної дачі села Миколаївка Петропавлівської волості Павлоградського повіту Катеринославської губернії» 1845 р. церква позначена схематично, то для наступної карти зйомку і креслення робив топограф Корпусу військових топографів у квітні-червні 1854 р.; на ній промальовано, настільки це було можливо, всі деталі Миколаївки.
З якої причини колишня слобода Микольська, а тоді вже село Миколаївка далі стала забудовувалась не за типовим планом (із церквою і площею довкола неї в центрі поселення, як мало бути) тривалий час лишалося загадкою. У 1895 р. у статті «Екатеринославских епархиальных ведомостей» міститься згадка про «винятковість самої [Миколаївської] парафії, в якій біля церкви, крім садиби землеволодаря і причтових будинків, немає поселень».
Пояснення цьому вдалось знайти лише у документі, який заповнив 17 лютого 1887 р. старший священник церкви Петро Адріашенко — «Метрике для получения верных сведений о древне-православных храмах Божиих, зданиях и художественных предметах». «Церква Миколаївська побудована була в центрі села біля річки Самара, але тепер залишилася поза селом через виселення мешканців у гористішу місцевість після виявлення покладів піску», — занотував він.
Тепер все стало на свої місця. Отож, розміщення поселень у селі здійснювалося за таким же планом, як і в інших слободах Луганського пікінерного полку, і центр слободи Микольської спочатку був там, де збудована церква. Це підтверджує й нанесення на «Геометрическом специальном плане Павлоградского уезда села Николаевки с хуторами» (1801) поселень на захід і північний захід від церкви.
Вірогідніше за все, з середини 1800-х років із тієї північно-західної околиці, яку називають нині в селі «Піски» та «Шелюг», відселяли мешканців, бо там виявили поклади піску, і село далі стало розбудовуватись у східному й південному напрямках, а церква відтак залишилась на околиці села.
«Геометричний спеціальний план Павлоградського повіту села Миколаївки з хуторами та з усіма належними до них землями, які були надані колишньою Азовською губернською канцелярією з пустопорожніх казенних земель і перебувають у володінні казенних поселенців т а малоросійських козаків; межування здійснене у 1780 році землеміром-підпоручиком Раїчевичем, а повторно зняте 9 вересня 1801 року старшим землеміром, титулярним радником Васильєвим».
ПЕРШИЙ СВЯЩЕННИК ЦЕРКВИ У МИКОЛЬСЬКІЙ
Хоча виборні слободи Микольської клопоталися про переведення своїх колишніх священників Івана Мухіна та Стефана Квасовського, а священника Івана Мухіна навіть й було призначено у слободу Микольську, проте він відмовився від цього призначення і залишився священником Воскресенського храму в м. Тор.
Тоді першим священником у слободу Микольську призначено 39-літнього Карпа Митницького (1742 року народження), який походив із Польщі, що свідчить про його польське коріння або ж служіння в польських землях перед призначенням до церкви в слободі Микольській. Хоча в єпархії було достатньо «надлишкових» протопопів і попів, і Синод на прохання Слов’янського архієпископа Євгена «Про дозвіл посвячувати людей у священнослужительські чини, які вийшли з Польщі» все ж ухвалив «священнослужительські місця наповнювати тими надлишковими особами», але для нових поселень як виняток було ухвалено: «іноземців … [які] прийняті будуть до Росії у вічне підданство і за якими на посвяту їх в обіцяні чини нашої перешкоди і сумніву не виявиться, посвячувати і визначати на свій розсуд». Таким чином, Карпо Митницький здобув посаду священника у церкві села. До слободи Микольської Карпо Митницкий перебрався з сім’єю. Відомо, що в родині була, зокрема, донька Євдокія і син Степан, який у 17-річному віці помер у Миколаївці 29 червня 1784 р., про що міститься запис у метричній книзі церкви за цей рік.
Першим дячком церкви став 17-річний Іван Самоборщенко (1764 року народження). Дячок мав читати і співати на кліросі; вести парафіяльні записи; навчати дітей парафіян грамоти.
ПЕРШІ МЕШКАНЦІ СЕЛА І ПАРАФІЯНИ ЦЕРКВИ НА НОВОМУ МІСЦІ
Діючі пікінери, після кількох років участі в російсько-турецькій війні, повертаючись до мирного життя, з насолодою облаштовували свої обійстя і почали розорювати незаймані степові землі. На новому місці поселення пікінери дружно, спільними зусиллями зводили собі хати.
Віднайдені в архіві «Списки і відомості про стан Луганського пікінерного полку за 1779 р.» дають повніше уявлення про пікінерів – перших поселенців слободи Микольської. Більшість пікінерів народжені були у місті Тор (нині – Слов’янськ), у родинах козаків колишнього Бахмутського козачого полку, вони були православними («закону віри грецького сповідання»). Практично всі пікінери у рамках російсько-турецької війни «у битвах проти ворога неодноразово були» — кожен брав участь у походах до Криму — у 1769, 1770, 1771, 1772 і 1773 рр., «у взятті Арабата й міста Кефи і в 1774 р. на Кубані».
Прискіпливий аналіз списків парафіян Миколаївської церкви у м. Тор за сповідальним розписом 1776 р., які записані були у частині «Військові пікінері і їхні домашні», і порівняння із списками тих мешканців села, які давали дозвіл на спорудження млина на річці Самарі у 1781 р.; прізвища яких зустрічаються у метричній книзі 1784 р.; які підписували доручення на межування села у 1801 р.; прізвища яких зустрічаються у метричних книгах 1890–1918 рр., а також у погосподарських книгах Миколаївської сільради 1944–1946 рр., дають можливість з великою вірогідністю стверджувати, що корінними миколаївцями, предки яких (пікінери Луганського пікінерного полку) поселились у слободі Микольській у 1776 році, є носії таких прізвищ: Абальмасов, Антипов, Бакланов, Батечко, Безкровний, Берло, Білівітя, Биковський, Калениченко, Ковальов, Колесник[ов], Мальцев, Марков, Маслов, Мишуста, Мойсеїв, Мовчан, Мороз, Пимонів, Позняк[ов], Пушкар[ьов], Ріпний, Руднів, Санин, Селіван[ів], Ситник, Тупика.
На жаль, виявлені у військово-історичному архіві списки Луганського пікінерного полку не мають вказівок про місце поселення конкретного пікінера. Єдина згадка про слободу Микольську міститься в записі про коновала Івана Сидоренка, який долучився до полку у травні 1777 р.: «Уроженец Ахтырской провинции местечка Гайворона, в слободу Микольскую зашел 777 году в маие месяце.
План Генерального межування Павлоградського повіту. Частина ІІІ. (за даними межування з 1798 р.). (1821)
Росту двух аршин четыре 1/2 вершка, волоса на голове на бровах темнорусые, а на усах светлорусые, глаза темно-серые, круглолик». Коновалом у ті часи йменувався знахар, який лікував коней. Суттєвою відмінністю коновалів було те, що вони були самоуками, тобто не отримували освіти, і найчастіше мистецтво лікування тварин передавалося з покоління до покоління або ж згідно з традиціями учнівства від коновала його помічникові.
Хоча офіційно церква у військовій слободі Микольській з’явилась аж у 1781 р., її «торські» парафіяни становили основний кістях парафії і на новому місці. Родини пікінерів у 1776 р. були порівняно багаточисельними: з трьох членів складалось 14 родин, з чотирьох — 18, з п’яти — 10, з шести — 18, з семи — 15, з восьми — 7. Були родини і з 13, 14 членами, і одна — з 20.
Носіями одного прізвища було по п’ять родин Ковальових і Познякових, по чотири родини Морозових, Селіванових і Бакланових, по три родини Колесникових, Мишустіних і Сосніних.
Засновуючи нові поселення для розміщення Луганського пікінерного полку, намісник Новоросії Г. О. Потьомкін наказував приєднувати до таких слобод «всі колишні Запорізькі зимівники».
Отож, до Луганського пікінерного полку слободи Микольської стали підселяти запорожців. Про це свідчить як заголовок карти земель села Миколаївка, виготовленої у 1801 р. («Геометрической специальной план Павлоградского уезда села Николаевки с хуторами и с принадлежащими к ним всеми землями которые даны бывшею Азовскою губернскою канцеляриею пустопорозжих казенных земель и состоят во владении казенных поселян и малороссийских козаков межевания учиненного в 1780-м году землемером подпорутчиком Раичевичем а вновь сниманы в 1801-м году сентября 9-го дня старшим землемером титулярным советником Васильевым»), де чітко говориться, що землі належать казенним поселянам і малоросійським козакам, так і записи у збереженій метричній книзі Миколаївської церкви за 1784 р. Якщо проаналізувати прізвища парафіян церкви, в яких народились в тому році діти, чи які брали шлюб, чи хто помер, то знаходимо низку прізвищ козацького походження, які й досі носять мешканці Миколаївки: Вовк, Дем’яненко, Мірошниченко, Мураховський, Накрапас(ов), Панфіл(ов), Пека, Самойло(в), Сидоренко, Сусой, Хорошил(ов). Вірогідніше за все, це прізвища колишніх запорізьких козаків, які жили у зимівниках вздовж річок Мокра Чаплинка та Самара, яких долучили до слободи Микольської у перші ж роки після її заселення, принаймні до кінця 1783 р.
Ще одним документом, який свідчить про змішаний склад мешканців села, а отже — й склад парафіян Церкви Миколая Чудотворця, є «Имянной список о козаках и поселянах Павлограского уезда селения Николаевки перечисленных из оного селения Александровского уезда в селение Темрюк мужского 97-ми и женского пола 110 душах с начала сего 1824 года». Цікавий цей документ тим, що в ньому окремо перелічені родини козаків й окремо поселян, які переселились до с. Темрюк із Миколаївки у 1824 р. Вірогідніше, вони були переселені до Миколаївки у пізніші роки — після 1874 р. Про це свідчить і той факт, що їхні прізвища не зустрічаються у метричній книзі 1784 р., а серед них є той, хто народився саме в цей рік.
Отож, парафіянами Миколаївської церкви Миколая Чудотворця були в той час козацькі родини з прізвищами Вишневецькі, Велидоненко, Христенко, Шокало, Шавунські, нащадків яких не лишилось у селі… У цьому списку трапляється низка прізвищ, які й досі зустрічаються серед мешканців Миколаївки. Отже, козацькі корені задокументовано мають миколаївці — носії таких прізвищ: Клименко, Крамаренко, Мих, Пилипенко, Піддубний, Тур.
Тоді, в 1824 р. с. Миколаївку полишили родини Степана Івановича Клименка (вік — 36 років), Потапа Тимофійовича Клименка (35), братів Григорія (33) і Максима (36) Гнатовичів Крамаренків, Андрія Івановича Миха (23), Максима Олексійовича Пилипенка (41), Василя Пилиповича Піддубного (45), Олексія Борисовича Тура (31). Загалом у 1824 р. 207 парафіян перебрались в Олександрівський повіт (130 осіб із козацьких сімей і 77 — із поселян).
Другий значний відтік парафіян церкви стався у 1905 р., коли понад 60 сімей із с. Миколаївки вирішили шукати кращої долі й подались «на вільні землі» до Кустанайського повіту Тургайської губернії (нині це територія Казахстану). Тоді переселились туди, зокрема, родини Герасима та Дем’яна Наумовичів Журбів, Степана Єфименка, Терентія Кобця, Федора Колодяжного, Юхима і Петра Петровичів та Терентія Демидовича Козуненків, Юхима Климовича Мараховського, Тимофія Володимировича Пономарьова, Амросія Степановича Сусоєва, Костянтина Опанасовича Шевченка та багато інших. У 1909–1910 рр. переїзд до Сибіру продовжувався, але вже не такими великими групами, розширювалася й територія розміщення переселенців із Миколаївки.
План казенної дачі села Миколаївка Петропавлівської волості Павлоградського повіту Катеринославської губернії.
ТАКОЮ БУЛА ЦЕРКВА СВЯТОГО МИКОЛАЯ ЧУДОТВОРЦЯ
Жодних візуальних зображень церкви, на жаль, не збереглося. Проте в архіві імператорської Археологічної комісії вдалось розшукати досить цінний документ — заповнену 17 лютого 1887 р. тогочасним старшим священником церкви Петром Адріашенком розроблену імператорською
Академією художеств «Метрику для получения верных сведений о древне-православных храмах Божиих, зданиях и художественных предметах», що на 14 аркушах містила 72 запитання. Відповіді на неї та додаткові джерела тепер дозволяють зробити досить докладний опис «Катеринославської губернії Павлоградського повіту в селі Миколаївка (воно ж і Микольська) церкви, побудованої в ім’я Святого Миколая Мирлікійського Чудотворця».
Треба взяти до уваги, що ця «метрика» містить опис вже «оновленої» церкви, проте за певними деталями можна відновити й первісний вигляд церкви, що була збудована в м. Тор ще в 1718 р., і в 1780 р. переміщена до села. За описом священника, церква спочатку була побудована як «триглава і мала вигляд плаваючого в морі з трьома вітрилами корабля»: центральний купол був великим, а східний і західний — меншими. Дубові колоди стін, з яких вона була складена, з часом набули кольору сіро-коричневого зістареного дерева. Покрівля також була зроблена з дерева (гонти). Куполи — без позолоти. Назагал первісний вигляд церкви Святого Миколая Чудотворця був досить стриманим.
З середини ХІХ століття активно стали «оновлюватись» храми шляхом ремонту та модернізації із змінами в архітектурному стилі, зокрема впровадження неокласицизму та неороманських стилів, робились додаткові прибудови. У Миколаївській церкві добудова бічних вівтарів (північного і південного) була проведена у 1870 р. і церква набула виду хреста з п’ятьма куполами. Тоді ж були й пофарбовані стіни, а підлога замощена плитами з каменю.
У розділі «Зовнішні частини церкви» знаходимо багато цінних подробиць. Церква побудована хрестоподібно, і всі п’ять куполів були пірамідальними з вісьмома гранями. Вона — одноповерхова, льоху та усипальниць зі склепами під нею не було. Довжина церкви — 38 аршинів (приблизно 27 метрів), ширина — 39 аршинів (приблизно 27,7 метрів) і висота — 42 аршини (приблизно 30 метрів).
Побудована з дубових та соснових колод і фанерована із зовнішнього боку під час ремонту сосновими дошками. Різьблення не було жодного. Зовнішні стіни церкви фарбовані білою фарбою, гладкі, зображень на них не було, крім західних дверей, зроблених з дерева і оббитих залізом, на них зображені на повний зріст Апостоли Петро і Павло.
Як зовні, так і всередині церкви під куполами та на склепіннях — зубчасті карнизи. Покрівля на склепіннях церкви напівкуляста, мала кілька граней і складалась з декількох скатів. Виготовлена вона була із листового заліза і пофарбована зеленими олійними фарбами, ймовірніше перекрита під час ремонту у 1870 р.
Куполів на церкві у 1887 р. було п’ять — за кількістю приділів. Розміщені вони були хрестоподібно, покриті листовим залізом та позолочені червоним золотом. Хрести на церкві залізні позолочені, чотирикінцеві, на яких по чотири ланцюги, що спускаються та прикріплені до голів. Корони, двоголового орла, голуба на хрестах немає, півмісяць у підніжжя хрестів є.
Вікна церкви у всіх ярусах звичайні, поздовжньо чотирикутні. Втім, вікна над останнім новим ярусом були квадратними, невеликими за розміром, зробленими навскіс.
Церква мала троє дверей — на захід, північ і південь. Всі вони зроблені з дерева і тільки західні були покриті листовим залізом, на яких зображені на весь зріст Апостоли Петро і Павло. Петлі в усіх дверей прості. Інших входів до церкви не було, крім одного невеликого, що вів на вівтар через прибудову, де готувався кадильний вогонь і зберігалися деякі речі, що вживалися під час Богослужіння (кадила, водосвятна чаша та ін.)
Паперть церкви влаштована з трьох сторін і мала чотири дерев’яних колоди з чотирма квадратними кам’яними під ними підмостками.
У розділі метрики, що називається «Внутрішня частина храму», говориться, що церква всередині влаштована хрестоподібно. Вівтар відокремлюється від церкви дерев’яним іконостасом з трьома прольотами. Приділів у церкві п’ять; східний приділ є вівтарем. Притвори від храму відокремлюються стовпами та зв’язками.
Склепіння церкви восьмигранні, розділені між собою вісьмома дерев’яними зв’язками з брусків. Стовпів чи колон було кілька. Однак це, власне кажучи, не стовпи, а напівстовпи, вроблені в простінки, що відокремлювали один боковий вівтар від іншого.
Підлога у всіх частинах храму була однаковою — з плиткового каменю.
Вівтар церкви складався з трьох частин: власне вівтар, бічний з південного боку прибудови, що називається пономарським, де розводиться кадильний вогонь, і бічний з північної сторони, що називається ризницею. Вікон у вівтарі було чимало: три великих поздовжніх, три таких же, але менших у верхньому ярусі, і чотири ще трохи менших в останньому ярусі під куполом. Вівтар був оновлений шляхом розширення маленьких вікон у великі, що в нижньому ярусі, для того, аби більше світла потрапляло під час Богослужінь, і потребою змінити зовнішню обшивку, оскільки стара вже погнила від часу і пропускала дощову воду.
Престол у церкві був дерев’яним, без сходів від помосту завдовжки 1 ½ аршина (майже 107 см), а завширшки 1 ¼ аршини (приблизно 89 сантиметрів) і заввишки 1 аршин та 6 вершків (майже 98 сантиметрів). Зображень і написів на ньому не було жодних.
Над престолом — шатроподібний покров на чотирьох колонах, що опиралиься на чотири тумби з маленькими куполами з невеликими позолоченими хрестами. Колони обвиті позолоченим різьбленням.
Жертовник розміщено окремо від престолу з північного боку. Він дерев’яний, його висота 1 аршин 6 вершків (майже 98 сантиметрів), довжина у півкрузі 2¼ аршини (160 сантиметрів). Жертовник напівкруглий.
У 1877 р. церква мала той оригінальний іконостас, який викупили миколаївські парафіяни церкви в тих парафіян, які лишились у м. Тор. Він був дерев’яний з позолоченою різьбою, мав п’ять ярусів — за кількістю рядів ікон. «Царські ворота» розчинялися на дві половинки, були різьбленими й позолоченими, із зображенням нагорі голуба, що злітає.
Топографічна карта Павлоградського повіту Катеринославської губернії (частина топографічного атласу Російської імперії XIX століття, лист 13, ряд V).
На бічних північному і південному приділах іконостаси були також дерев’яними з намальованими зображеннями Святих із позолоченою різьбою іконописами. «Вони влаштовані нещодавно у новітньому смаку», — зазначав священник Петро Адріашенко.
Крім ікон, що були розміщені у деяких частини храму, інших зображень, написаних на стінах церкви, не було.
Солея перед вівтарем між кліросами була кам’яною, як і увесь поміст у церкві, відокремлена від церкви залізними ґратами, мали висоту від помосту ¼ аршина (майже 18 сантиметрів).
Амвон у церкві простий дерев’яний, восьмигранний, пересувний.
Кліроси були влаштовані з трьох грат під простінками. На них не було жодних зображень.
Хори в церкві влаштовані між західним боковим вівтарем і середньою частиною храму висотою від підлоги на 8 аршин (близько 5 метрів 70 сантиметрів). Прибудов, комор для ризниці та кімнати для бібліотеки на хорах не було.
Дзвіниця була споруджена окремо від церкви «на новий смак», як оцінював її священник. Її побудовано у 1878 р. із дерева і мала вона вигляд піраміди. Дзвонів на ній було шість. Найбільший дзвін куплено в тому ж році, коли зведено дзвіницю, а малі, з зображеннями святих, придбані були пізніше.
З найцінніших речей, які мав храм, священник Петро Адріашенко виділив «Святе Євангеліє» часів Патріарха Никона (1650-х років видання).
ПІСЛЯСЛОВО
Історія Миколаївської церкви — це історія, яка не має звичного завершення. Вона не закінчується датою руйнування у 1934 році, не обривається разом із останніми стінами, що впали, чи зниклими хрестами. Бо насправді такі історії не зникають — вони лише переходять в інший стан.
Колись ця церква стояла в місті Тор. Потім — була розібрана і перевезена в степ, до Микольської військової слободи Луганського пікінерного полку. Така «переміщена» святиня стала матеріальним втіленням історичної пам’яті громади, що перенесла разом із собою не лише побут, а й духовний центр свого життя. Вона продовжила жити разом із людьми, які несли її пам’ять. У цьому полягає її винятковість для всього Присамар’я.
І в цьому — щось більше, ніж просто історичний факт. Бо разом із храмом люди перенесли не лише дерево й ікони. Вони перенесли свій світ. І навіть тоді, коли цей світ було зруйновано, він не зник остаточно. Він залишився — у землі, в обрисах старих доріг, у документах, що пережили століття, у спогадах, які передавалися з покоління в покоління.
Церква Миколая Чудотворця вже не стоїть серед Миколаївки у своєму колишньому вигляді. Та лишається її дух, ім’я та її нескінченна історія…
