— Коли вперше ступив на землю, де проходили бойові дії, не міг повірити, що це відбувається на нашій землі, — згадує солдат-контрактник Олександр Чмуль. — Все знищено, спалено, зруйновано. Все, що вивозиться, — вивезено. Заводи мов пустки. Шахти затоплені. Населення лишилося лише те, якому нікуди виїхати. Ніякі розповіді і документальні кадри не можуть передати того жахіття, яке лишилось після років війни.
Зустріч старшокласників з Олександром
Олександр Чмуль, житель села Хороше, два роки служить в Збройних Силах України за контрактом. Раніше Олександр працював фельдшером швидкої допомоги. У селі та й в районі його поважали як гарного фахівця. Досвід роботи в медицині дозволяв йому надавати кваліфіковану допомогу пацієнтам, давати поради й просто підтримувати хворих добрим словом й вселяти надію.
Євген Чмуль
Олександр з синами
Світлана, дружина Олександра, теж медик. Разом навчалися в Павлоградському медичному училищі, потім побралися. Мають двох синів. Юрій навчається у виші в Харкові, а Євгеній проходить строкову військову службу на Кіровоградщині. Прийнявши важливе рішення служити за контрактом, Олександр відправився в зону проведення АТО. Спочатку Луганщина, потім Донеччина. Всюди - понівечена земля і безнадія. Особливо тяжке враження складалося від спілкування з місцевим населенням. Люди залякані, тривожні, іноді озлоблені. Нікому не вірять, нічого не чекають. Вони живуть лиш від обстрілу до обстрілу. А ворог навмисне провокує стрільби і веде пропагандистську роботу, начебто стріляють з української сторони. Непросто в таких умовах викликати довіру в людей.
Служить Олександр Чмуль в 93-й окремій механізованій бригаді у складі Сухопутних військ Збройних сил України. Місце дислокації частини -смт Черкаське Новомосковського району.
93-тя бригада захищала державний суверенітет та територіальну цілісність України від самого початку війни на сході України з Росією. Підрозділи бригади брали участь у найзапекліших боях війни, включно з боями під Іловайськом, у Донецькому аеропорту та Пісках, на шахті Бутівці.
Служать разом з Олександром Чмулем військовослужбовці з Дніпропетровської, Запорізької та Харківської областей.
Військова спеціальність Олександра — санінструктор. В роті 86 бійців, санінструктор — один.
Не зрадив своєму покликанню Олександр — і в умовах бойових дій він піклується про здоров'я своїх побратимів. Хоча ж сам розповідає, що чіткого розподілу обов'язків немає. Як жартома розповідає солдат:
Бліндаж чоловіки облаштовували самотужки. І, за словами солдат, житло вийшло доволі комфортним: у ньому й зручно, й тепло. Взимку топили пічку-буржуйку. Відповідальним за тепло був наш земляк.
— знову жартує Олександр. — Я , як сільський житель, робив це без зайвих зусиль, бо вмію і дров нарубати, і піч натопити.
Із харчуванням на передовій проблем немає. А готує їжу такий же військовослужбовець, як і всі. Але страви у нього виходять не гірше, ніж удома. Одяг теж отримують вчасно, не було проблем взимку і з термобілизною.
Має кожен солдат бронежилет. Але, зізнається, коли раптово починається обстріл, у першу чергу хапається за медичну сумку, а не за бронежилет.
Медична сумка
Має кожен солдат бронежилет. Але, зізнається, коли раптово починається обстріл, у першу чергу хапається за медичну сумку, а не за бронежилет.
- Самі розумієте, сумка до 30 кг важить. А тут ще 16 кілограмів бронежилету, - пояснює Олександр. - Що важливіше? Звичайно, сумка з медпрепаратами!
А ось молодим солдатам старші нагадують про бронежилет і про те, щоб не проявляли безглузду сміливість.
Про виконання своїх прямих обов'язків — надання медичної допомоги солдатам — санінструктор дуже не розповідає. Лише говорить, що випадки бувають різні. В особливо тяжких випадках виручає санавіація.
Необхідними медикаментами частина забезпечена. Так як діяти доводиться в бойових умовах — всі препарати розкладені в коробках у чітко визначеному порядку, і в потрібний час навіть у темряві санінструктор може швидко знайти те, що треба.
А ось техніка, яка є на озброєнні, викликає занепокоєння — застаріла. З того часу, як проходив строкову службу, мало що змінилося. З іронією Олександр розповідає про автомат:
Весілля Олександра
— Рік випуску 1974-й. Свою зброю я називаю Світлана Геннадієвна — так звати мою дружину. Вона у мене теж 1974-го року народження.
І вже зовсім серйозно:
— А взагалі, я розумію, як важко бути дружиною солдата. Помічаю, скільки додалось смутку в її очах за час моєї служби. Хвилюється й за сина, хоча й він і не на війні, але теж на службі.
Зізнається й Світлана, дружина солдата й мама солдата:
— Увечері не засну, доки не зателефонують чоловік і син. Буває чоловік Саша телефонує зовсім пізно. Пояснює, що був зайнятий. І ранок теж починається з того, щоб почути від них звістку. З хвилюванням стежу за новинами в зоні бойових дій. І теж помічаю, коли приходить чоловік у відпустку, що додала війна сивини. Дивлюсь телевізор і лише почую назву населеного пункту, де перебуває чоловік, відразу розумію, що сьогодні мені довго чекати його дзвінка — значить є поранені, і він надає їм допомогу. Коли ж говорю йому, що чула по телевізору, що у них обстріли, він просто говорить:
Подробиць про свою службу Олександр не розповідає. Хоча за минулий рік у зоні бойових дій був 9 місяців.
У травні Олександр прийшов у відпустку. На запрошення вчителів завітав до школи, щоб зустрітися із старшокласниками. Бесіду Олександр розпочав із звернення до дітей:
Зустріч старшокласників з Олександром
— За вами майбутнє. І найбільше моє побажання, щоб ви побудували світ, у якому не буде місця війні. Війна, яка триває вже більше чотирьох років, — це страшна біда. Немає значення, як ці події називати — АТО чи операція Об'єднаних сил. Війна є війна.
Відверто відповідав солдат на запитання учнів, розповідав про службу за контрактом.
Олександр говорить, що мрія всіх солдатів — відкинути ворога далеко за межі кордону і міцно закріпити відвойовані рубежі, щоб більше нікому й ніколи не захотілося їх порушити.
