Ні разу не бачились і навіть до певного часу не підозрювали, що одні мають рідних у Великій Британії, а інші – в Україні. Історія української родини Прокопів та їх нащадків продовжилася 2019, коли на території України обнялися двоюрідні сестри.
Родинне дерево
Беті та Дмитро Прокопів у молоді роки
Історію родини Прокопів розпочну із Юстини та Юрка, у яких 1924 року народився син Дмитро. Коли Дмитрові виповнилося 2 роки, родина втратила голову сім’ї – помер батько Юрко. Майже через десять років Юстина зустріла Дмитра Мацюка, побралися і народили ще двох синів Михайла (1934 р.н.) та Василя (1941 р.н.).
Родинне дерево продовжили сини: у Михайла народилося двоє синів – Юрій та Дмитро, а Василь виховав сімох дітей – Галину, Володимира, Марію, Ярослава, Оксану, Миколу, Наталю. У найстаршого Дмитра – двоє дітей Майкл та Клер-Анна, про яких довгий час українська сторона не знала.
Дмитро Прокопів: "Лишився на чужині, аби не потрапити в Гулаг"
Дмитро Прокопів
Друга Світова війна. У трагічний для України 1942 рік, коли почали масово вивозити молодь на примусові роботи в Німеччині, 17-річного Дмитра Прокопіва разом з однолітками забирають від родини. З того часу про Дмитра не було жодної звістки.
Дорогою до Німеччини Дмитро з хлопцями планували втечу. Навіть сірники тягнули, хто за ким вистрибуватиме з вагону: Дмитро був у черзі сьомим. Коли ж потяг зупинився на черговій станції, почали тікати, щойно шостий полонений стрибнув з вагону, роздалася автоматна черга, усі хлопці загинули.
Дмитро не встиг стрибнути і лишився живим… Після каторжних робіт Дмитра, як і решту в’язнів та невільників, звільнили.
Потрапив Дмитро у пересилочний табір до Франції. А далі був вибір: Дмитрові запропонували повернутися на Батьківщину або в США, Австралію чи Велику Британію. Дмитро дуже хотів побачити рідних, та боявся, що після примусових робіт в Німеччині його вважатимуть зрадником та він опиниться в радянських таборах, де на полонених чекали не менші випробовування, аніж на каторжних роботах Німеччини.
Рідною домівкою Дмитра стала Британія
Беті та Дмитро Прокопів
Дмитро Прокопів обрав Велику Британію, просто тому, що ця країна була найближчою на той момент до нього. Потрапив Дмитро спочатку в Лондон, де працював електриком, потім переїхав у містечко Пітерборо, у якому працював на цегляному заводі та геодезистом метрополітену. Одружився з місцевою дівчиною Беті та народили двох дітей Майкла і Клер.
Беті та Дмитро Прокопів
До 1975 року від Дмитра не було ніяких вістей в Україну, родина вважала сина загиблим. Мама так і не дочекалася від старшого сина вісточки. За іронією долі за кілька місяців після смерті мами, з Англії прийшов лист: фотознімки та головні слова: «Ваш син живий».
Листування та телефонні дзвінки через цензуру
Дмитро Прокопів
Дмитро Прокопів за роки забув українське письмо. Аби листуватися з рідними в Україні, просив писати листи сусідів, поряд, на щастя, жили троє українців. Листи звісно проходили радянську цензуру (багато речень у листах були замарені так, що не можна було прочитати).
Дмитро Прокопів
Та рідні більше раділи живому спілкуванню. У розмовах дізналися, що Беті, дружина Дмитра Прокопіва, розшукала адресу рідних в Україні та написала листа від чоловіка. Дмитро у розмовах згадував людей, до дрібничок родинне життя.
Дмитро Прокопів
Батько Прокопів майже нічого не розповідав довгий час рідним про Україну, знали лише, що батько має родове коріння, що має початок в Україні. Коли Дмитру Прокопіву виповнилося 92 роки бажання побачити Україну переповнювали серце, сумував, але обставини та вік стали на заваді... 2006 року Дмитро Прокопів помер. Тоді ж і листування з Україною припинилося.
На почесному місці висіла вишита українська сорочка…
2018 року в Україні відбулася довгоочікувана зустріч сестер та братів, яких зв’язувало давнє родове коріння Дмитра Прокопіва.
На Межівщині
У селі Лозове на Петропавлівщині оселилася з родиною одна з доньок Василя Мацюка – Галина Карнаух, поряд на Межівщині у селі Іванівка мешкає з родиною його донька Марія Звінець. Вони й стали ініціаторами відновити втрачений зв'язок з ріднею з Англії.
Чоловік Марії – далекобійник
Чоловік Марії – далекобійник. Коли Микола отримав робочу візу до Англії, не скористатися можливістю знайти рідню не зміг. Адреса та номер телефону мали, лишалося лише знайти будинок та підібрати потрібні слова.
Будинок із номером 57 Микола знайшов за два кілометри від місця, де припаркував свою вантажівку. Дістався до місця близько першої години ночі і все ж насмілився постукати. Відчинив двері Майкл – син Дмитра Прокопіва.
Зустріч у Західній Україні
Незнання мови не стало на заваді, Майкл заглянув в український паспорт, поглянув на візу та, коли побачив у телефоні знайомі родинні фотознімки (які батько надсилав в Україну), запросив гостя до оселі. Розмовляли майже годину, переглядали батьківський фотоальбом. У будинку Майкла на почесному місці висіла вишита українська сорочка. Наступна зустріч рідних відбулася вже в Україні, три місяці потому.
Україну побачили вже діти Дмитра Прокопіва
Могила Дмитра Прокопіва
Перший візит до України Клер, донька Дмитра Прокопіва, приїхала з чоловіком Крісом. Спочатку відвідали Західну Україні – там відвідали могилу їхнього дідуся.
Зустріч у Східній Україні
Два тижні тому прибули до Східної України в гості до сестер Галини та Марії. Знали, що на сході України йде війна, але без сумніву вирішили їхати. Коли зустрілися в Україні, Клер поглянула в небо та посміхнулася: мовляв батько радіє, що його доня Клер на його Батьківщині зустрілася з його рідними.
Кріс та Клер: найбільше в Україні вразили простори
Клер та Кріс разом 15 років. Кожен з них має по двоє дітей від перших шлюбів. У Кріса син, донька. Клер також має сина та доньку. На двох мають вісім онуків, чекають на дев’ятого. Живуть в місті Пітерборо у Великій Британії (приблизно 100 км від Лондона). Інтернаціональне місто, де проживає 60 тисяч людей, серед них багато українців та поляків…
Клер 60 років, до 2007 року вона працювала медичною сестрою, зараз отримує виплати по безробіттю, на пенсію їй у 66 років.
Крісу – 57 років. До пенсії працював у друкарні, де випускали газети. Кріс в молоді роки займався парашутизмом, тож коли настала черга вступити до лав Армії – став десантником. Служив на Фолклендських островах (архіпелаг в південній частині Атлантичного океану). Потрапив туди добровольцем. Коли повернувся, чотири роки був резервістом, потім за станом здоров’я Кріс (у 47 років) вийшов на пенсію. Зараз він отримує доплату за службу в армії, отримує 32 тис. фунтів стерлінгів на рік (приблизно 90 тис. грн на місяць).
На питання, що сподобалося в Західній та Східній Україні гості з Англії кажуть: східні простори та можливість вільного пересування. «Піти до лісу та посмажити шашлик», – каже Кріс, у них так не можна.
На гостини запросили подружжя до хутора Чугуєво Новопавлівської громади. Гості залишилися враженими місцевим парком, виплеканим працівниками ТОВ «Чугуєво», та краєвидом, що відкривається на Донбас. А ще тим, як українці наливають горілку.
Ще вразили, хоч і не приємно, українські дороги: «На заході України більше асфальтованих доріг, проте глибші ями, на сході більше ґрунтових доріг, але і ями менші», – сміється Кріс.
Кріс та Клер дуже задоволені життям, держава їх забезпечує. Вони мають змогу подорожувати. Цього року були двічі в Марокко, двічі в Україні, в круїзі Північним морем – Німеччина-Бельгія-Норвегія. У жовтні планують круїз на Карибські острови. У листопаді летять у Сінгапур, потім Австралію, де проведуть час до Різдва. Україна, кажуть, відтепер їхня улюблена країна, сюди вони приїздитимуть часто.
