16 листопада 2024 року відійшов у вічність видатний історик нашого краю, межівський Сковорода, поет і краєзнавець Петро Максимович Бабець, залишивши після себе спадок який важко переоцінити — історичні надбання, які він збирав для нащадків.
Петро Максимович був не лише дослідником, але й душею свого рідного краю. Його наукові праці з історії України, зокрема з регіонального краєзнавства, стали важливим внеском у збереження національної пам’яті. Він зібрав безцінні матеріали про минуле, яке формувало ідентичність місцевих громад, і публікував статті, книги, що відкривали читачам невідомі сторінки історії.
Як поет, Петро Максимович умів у кількох рядках передати глибину людських почуттів та красу рідного краю. Його вірші, часто натхненні природою та історією, торкалися сердець читачів і знаходили відгук серед шанувальників українського слова.
Народився Петро Максимович Бабець у селі Петриківка 19 травня 1948 року. Батько був державним службовцем, мама — домогосподаркою.
В сім’ї виховувалося 3 сини: Борис — 1937 року народження, Альберт — 1940 і найменший — Петро. Усі діти гарно і старанно вчилися, любили природу, рибну ловлю, спорт, тому не дивно, що після закінчення школи, всі, як один, пішли навчатися до вищих навчальних закладів. Ще зі шкільних років Петро дуже любив історію. Його шкільний учитель історії Чорняк Іван Максимович зумів розгледіти і розкрити хист юнака до історичних наук. В записах про дитинство Петро Максимович часто згадував довгі, безмежно цікаві розмови з учителем на історичні та філософські теми. В 1971 році Петро закінчив Дніпропетровський державний університет факультет історії і відразу пішов працювати за фахом. Був викладачем в Інституті Фізкультури і у Металургійному інституті та інших навчальних закладах Дніпра.
Брати Петра Максимовича теж працювали за фахом на заводах. Зокрема Борис був відомий усьому Запоріжжю кресляр.
Яскравою сторінкою в житті Петра Максимовича стали роки викладання в Межівській школі №2. Роботі в цьому закладі він присвятив 10 років свого життя. Петро Максимович став відомим на Дніпропетровщині, Донеччині та за їх межами краєзнавцем, який вів широкі дослідження життєвого і творчого шляху письменників-земляків зокрема Михайла Комарова, Сави Божка, Миколи Чернявського, Віктора Іванисенко, Василя Мисика, Тетяни Сулими, Івана Костирі, Якима Давиденка та багатьох інших. Він був організатором ряду конференцій, присячених творчості письменників рідного краю. Побував на історичних конференціях в різних частинках нашої України. Він активно організовував краєзнавчі подорожі, лекції, зустрічі, залучаючи молодь до дослідження минулого та пізнання власних коренів.
Його вклад у розвиток краєзнавства відзначений численними нагородами, але найвищою нагородою для нього завжди була вдячність земляків.
Невибагливий і скромний, щирий і талановитий. А ще щиро люблячий син своєї рідної матері-України.
Любов до рідного краю та патріотизм проявлялися в кожному поетичному творі Петра Максимовича, в повазі до мови, у прагненні зберегти пам’ять предків і передати її наступним поколінням. Невичерпне бажання робити свою країну кращою, молодь — ерудованішою, плекати поетичні паростки у молоді, підтримувати людей довкола — все це було джерелом його сили, натхнення і мотивації, а рідна земля назавжди стала місцем, де закарбувалася часточка люблячого серця...
Смерть Петра Максимовича Бабця — це непоправна втрата для всієї літературної спільноти нашого краю, культури та краєзнавства. Проте його ідеї, творчість та відданість своїй справі залишаться з нами назавжди. Світла пам’ять цій великій людині. Його ім’я назавжди закарбується в історії нашого краю як символ любові до рідної землі та служіння народові.
Ольга ГОЛЯНИЧ
