Від ударів пропало світло та електрика… Люди заблоковані в місті… Українська влада закликає окупантів відкрити гуманітарні коридори та дати можливість людям врятувати свої життя… Окупанти вбивають цивільних людей: відкрили вогонь по евакуаційним автобусах та автомобілях. На дорогах та узбіччях - розстріляні цивільні автівки з тілами людей в середині машини… Усе це не кадри з вигаданого режисером фільму. Це Гостомель – героїчне містечко і люди, на долю яких випали страшні випробовування через російсько-українську війну. Свою історію про окупацію та евакуацію з Гостомеля розповів нам Ігор Сітало.
Гостомель
Сьогодні містечко Гостомель – це місто-герой України в Бучанському районі Київської області України. На початок 2022 року в містечку мешкало 15 609 осіб. Із початку повномасштабного вторгнення російських окупантів маленькі міста першими взяли на себе ворожий удар, який був розрахований на швидке захоплення столиці України - Києва. Російське вторгнення до Гостомелю почалося 24 лютого 2022 року – бомбардуванням цивільних житлових будинків, аеродрому, висадкою ворожого десанту та подальшим захопленням російським спецназом військової частини. Внаслідок повітряної атаки російських військ на аеропорт Гостомель під Києвом був спалений легендарний український літак «Мрія», стало відомо 27 лютого. Населення зазнало тортур, знущань, зґвалтувань та понесло значних втрат. Наш герой Ігор Сітало розповідає, як їхнє містечко пережило окупацію і як сам вижив під ворожими обстрілами. Одна з історій людей, які вижили…
Початок великої війни
У Гостомелі разом з дружиною та двома синами Ігор Сітало проживав останні десять років. Купили будинок, облаштували його та присадибну ділянку. Членом родини був улюбленець родини пес Ральф. Життя докорінно змінилося 24 лютого 2022 року, коли російська імперія вторглася на території України війною. Дні повномасштабної (великої) війни Ігор пам’ятає до дрібничок, адже він вижив під обстрілами російської артилерії, коли намагався виїхати з тимчасово окупованого рідного міста Гостомель.
Ранок 24 лютого для родини Сітало розпочався о 6.00.
- Я прокинувся від гучних вибухів: це бомбардували Гостомельський аеропорт, який розташований на околицях нашого міста. Розбудив мене розрив снарядів. Одразу з дружиною зібралися і поїхали в сусіднє місто Буча: запланували купили продуктів та ліків. Повертаючись до дому, подумав, що варто заправити автомобіль, на той час, вишикувалися довжелезні черги на автозаправках. Тоді я вирішив їхати до аеропорту «Гостомель», там у нас є невелика автозаправка, сподівалися, що там немає черги. По дорозі до автозаправки ми побачили, як над нами летіло багато російських гвинтокрилів: вони випускали стріли теплових ловушок (авт. використовують в авіації для відстрілювання помилкових теплових цілей). Ми занепокоїлися і розвернули автомобіль, поїхали до дому, - розповідає Ігор.
Тієї ж миті подружжя прийняло рішення виїхати з Гостомеля. Старший син на той момент проживав у Києві. Уніч на 25 лютого дружина з молодшим сином виїхали в місто Рівне на західну Україну, саме туди евакуювали працівників компанії, в якій працювала дружина.
- Дружина з сином виїхали без перешкод, єдиною незручністю була завантаженість Житомирської траси, бо люди масово виїжджали з міста. Я залишився з собакою Ральфом і котом удома боронити будинок, - згадує Ігор.
Від генератора заряджалися близько 15 телефонів
Через чотири доби, у неділю, у Гостомелі повністю зникла електрика та мобільний зв’язок. Почалися постійні обстріли та авіаудари від російських військ, люди опинилися в блокаді без води, їжі, електроенергії та медикаментів.
- Немає зв’язку і ти не знаєш, що відбувається навіть за парканом будинку. З електрикою ми ще обходилися: у мене був удома генератор і ми з сусідами домовилися, що кожного дня з 14.00 до 16.00 вмикатиму генератор. Я перекидав через паркан подовжувач з розетками й там одночасно заряджали близько п’ятнадцяти телефонів. Від генератора працювала й свердловина, тож люди приходили до мене набирали воду. Генератор працював на бензині, але його було обмаль, тому всі сусіди зносили до мене пальне: хто дволітрову банку ніс, хто трилітрову, усі знали, що мій генератор - це єдине місце де можна підзарядити телефон та взяти води, - розповідає Ігор.
Так минуло ще чотири дні. Потім генератор стало небезпечно вмикати і вони перестали це робити. Ігор та його сусіди опинилися в повній ізоляції, бо не мали зв’язку. А потім почалася справжня війна…
2-3 березня почалися масові обстріли Гостомеля. Уже 3 та 4 березня з 10-ї до 18-ї Ігор з домашніми улюбленцями проводив час в погребі свого будинку. У погребах ховалися й сусіди.
- Я ховався в підвалі свого будинку з собакою і котом два дні, бахкало так, що було враження ніби в мене на газоні стояв російський танк, - пригадує Ігор.
4 березня у будинок Ігоря зайшли окупанти. Російські солдати нишпорили будинком, розбили вікно та виламали двері. Ігор чув їхні голоси з підвалу та намагався не подати жодного звуку аби його не викрили.
- З підвалу я вийшов 4 березня. Зайшов у будинок близько 18-ї години вечора і зрозумів, що в будинку вже побували окупанти. Потім підсумував, що близько 16.00 занервував мій собака, тоді подумав, що він до вітру проситься, а виявляється, що він почув чужих людей в будинку. Якимось дивом російські солдати нас не знайшли в цьому підвалі. Якби побачили чоловіка з вівчаркою, то могли б кинути гранату. У будинку був безлад: вивернуті всі шухлядки (щось шукали), окупанти поїли шоколадні цукерки, подоставали всі батарейки з пультів. У той момент я зрозумів, що залишатися без світла і тепла, з вибитим вікном і дверима в будинку більше немає сенсу, - згадує Ігор.
4 березня Ігор взяв собаку й кота, з якими лишилися боронити будинок, у темряві перебіг до сусідів на вулицю поруч. 5 березня з сусідами ще просиділи в підвалі, по черзі з сусідом вигулювали собак і тут вже зустрілися з окупантами віч-на-віч.
- Я вигулював собаку і побачив у сусідньому будинку російських військових. Потім вони зайшли до нас. Побачили два автомобіля у дворі й запитали чому ми не виїхали й перевірили документи. І сказали, що будуть приходити кожного дня і ми маємо відчиняти хвіртку або ворота, бо в них наказ - стріляти, якщо ніхто не відчинить. Тобто, коли навіть немає в будинку нікого вони прострілюються з автоматів вікна й двері, - розповідає Ігор.
Ходили російські військові групами по сім-вісім солдат. Усі молоді солдати до тридцяти років: двоє перевіряли будинок, а шестеро оточували людей до яких приходили. Якось російські військові завели розмову.
- Один з російських військових, старший, говорить: «Ми ж не з Україною воюємо, не з українцями. Ми з НАТО воюємо. Якби Україна вступила в НАТО, тоді Америка і НАТО з території України напали б на росію». Ці слова мене шокували, я розумію, що коли біля мене стоять шестеро військових з автоматами, не буду сперечатися. Слова російського військового не були пропагандою чи агітацією, це він просто говорив те, що в його мозку, ось з цим вони прийшли в Україну, воювати з НАТО на території України. І це було в перші дні окупації, коли було ще якось можна було говорити з цими військовими. А далі, було те, що вони в нас наробили в будинку за три тижні проживання, і то взагалі ніякому здоровому глузду не піддається, - розповідає Ігор.
Росіяни стріли в упор по евакуаційному автомобілю
Київська область з перших днів була під активними обстрілами. 15 громад були окуповані — Бучанський, Вижгородський та Броварський райони. 6 березня зранку, після візиту російських солдат, Ігор з сусідами вирішили виїжджати з Гостомеля.
- Товариш трішки запанікував і ми вирішили виїжджати. Не було жодної інформації яким шляхом їхати. Я перебіг на сусідню вулицю і побачив, що на нашій вулиці формується колона з автомобілів сусідів. І все це відбувалося під наглядом російських військових, - говорить Ігор.
У цю колону Ігор з товаришем запізнилися хвилин на десять і вирішили їхати самостійно двома автівками. Колона автівок, в яку Ігор не встиг, вирушила у напрямку Демидове, проїхала більш менш вдало. Ігор з товаришем поїхали через Бучу та Ворзель. Взяли по одній сумці, котів та собак, обмотали білими простирадлами автомобілі і рушили.
- У місті Буча ми проїхали великий блокпост і намагалися проїхати у бік Житомирської траси. Але там ми виїхали прямо на три російські бронетранспортери, які нас обстріляли автоматними попереджувальними пострілами. Ми розвернули автомобілі й повернулися знову до цієї бази, до блокпосту. Коли дізналися, що один міст цілий, поїхали по цьому мосту в бік міста Ворзель. На цьому мосту нас неочікувано обстріляли з боку міста Бучі, - пригадує Ігор.
Це був перший обстріл, під час цього обстрілу кулі оминули обидва автомобілі. Біля Ворзеля автомобілі обстріляли вдруге.
- Ми поїхали на місто Ворзель, і на цьому першому колі по нас почали знову стріляти. Другий обстріл був практично в упор по наших автомобілях. Російські військові стріляли з окопів і ми їх одразу не побачили. Не одразу зрозуміли звідки ведеться обстріл. Друзі їхали першими і їм вдалося проїхати ці обстріли. Я їхав за друзями в другій машині і мені вже дісталося по повній програмі. Мене обстріляли з усіх сторін. Був контрольний разовий кулеметний постріл, від нього мене оглушило й поранило. Куля зачепила вухо (воно в мене зашите), отримав рану на голові, ще одна куля потрапила в кисть руки, мені розрощило на руці мезинець. Я випав з автомобіля, а автомобіль котився далі. Я підвівся і заскочив у салон автомобіля, звернув руля і автівка поїхала трішки вниз дороги, потім натиснув педаль газу до полу і просто виїхав із зони обстрілу. У такому стані я доїхав до Ворзеля, - розповідає Ігор.
Ігор спочатку заїхав у житловий комплекс, вийшов з автомобіля увесь скривавлений. Довкола зібралися місцеві люди, намагалися допомогти.
- Люди мене перевдягли, перебинтували, я був увесь в крові. Люди підказали, що потрібно їхати у Ворзельський пологовий будинок, там є хірург, який мене зможе позашивати. Потім зі мною сів один чолов’яга, який показав, як проїхати до пологового, - розповідає Ігор.
Хірург у Ворзелі зашив усі рани, накладав Ігорю шви без наркозу. Вже лікар сказав, що у Ігоря в п’яти місцях було поранення. Поранені були: вухо, тильний бік голови, мезинець лівої руки (руку поставили на спиці). А під правою пахвою пройшла куля і, як зауважив хірург, сантиметр управо – не було б руки, сантиметр в ліво – не було б легені. Усі поранення були кульові.
Евакуаційні коридори
У Ворзельському пологовому будинку Ігор пробув три дні, 7 та 8 березня. А потім його евакуювали.
9 березня 2022 року формували перший гуманітарний коридор в Україні. Ніхто не знав як поведуться росіяни. Автобуси з білими прапорами та червоними хрестами і населеними пунктами, решта людей евакуювалися автівками. Цього дня перша офіційна колона в Київщині: Ворзель, Буча, Гостомель. У цій колоні у кареті швидкої допомоги евакуювали Ігоря Сітало.
- Мене вивозили в кареті швидкої. Першим в евакуаційній колоні був автомобіль Червоного Хреста, другим – автомобіль ДСНС, а третьою була карета швидкої, у ній я їхав, як поранений. Їхали повз російські танки та бронетранспортери, російські солдати сиділи на броні й обдивлялися всіх. Ми заїхали в місто Білогородку Київської області на евакуаційний пункт прийому, до Білогородки карета швидкої в’їхала о 14-й годині дня. Мої друзі виїжджали в цій же колоні власним автомобілем і в’їхали до Білогородки опівночі. Уявіть, яка це була колона, - згадує Ігор.
У Білогородці усе українці організувалися для зустрічі евакуйованих людей: готували каву, чай, бутерброди, надавали медичну допомогу, була увага до кожного, хто виїжджав з окупованої території.
- Нас гарно зустрічали. Усе організовано читко: намети, медична допомога, туалет, обігрів, дівчата носили чай, каву й харчі. Нас годували, надавали допомогу й автобусами відвозили людей на залізничний вокзал, - каже Ігор.
Уже в Білогородці, на неокупованій території з’явився мобільний зв'язок.
- Найбільше хвилювання, коли немає зв’язку і ти не знаєш, що з твоїми рідними. Минув тиждень поки я був без зв’язку. Коли я в’їхав у зону зв’язку, на мій телефон «посипалися» усі повідомлення, які цілий тиждень мені надсилали друзі й рідні та повідомлення про телефонні дзвінки. У всіх, хто мені писав та телефонував, з’явилося зворотнє оповіщення, що я на зв’язку. Одразу почали всі писати й телефонувати. У мене було таке відчуття, ніби мені дали ковток свіжого повітря, це в повному і переносному значенні. Я почув своїх рідних і вони знали, що я живий. Потім мене забрали друзі в Київ, там я ночував, а наступного дня поїхав у Рівненську область до дружини з сином, - згадує Ігор.
Будинок у Гостомелі
Близько трьох тижнів Ігор знаходився у Рівненській лікарні. Там йому зробили дві операції.
До кінця травня родина Сітало жила в місті Рівне. Коли звільнили Гостомель, Ігор навідався до дому.
- Я приїхав додому в Гостомель. Мені вже повідомили, що в моєму будинку жили російські військові. Сапери перевірили будинок, чи не залишили по собі «сувенірів» ті незвані «гості». Будинок не був замінованим, сусід розповідав, що «орки» (інакше не можу називати окупантів) звечора ще не знали, що їм потрібно буде збиратися так швидко. У сусіда росіяни забрали автомобіль «Газель» і позбирали по вулиці всі генератори. Це все, що вони встигли захватити з собою. У моєму будинку був жах. Ви розумієте, можна бути неакуратною людиною, яка під ноги може кинути обмотку з цукерки, недопалок, але щоб так занедбати будинок і присадибну ділянку… Усі вікна в будинку були вибиті. Потім металопластикові рами забивали цвяхами-сотками. Будинок був пограбований, - з жахом згадує Ігор.
Будинок родина відремонтувала, але не одразу збиралися переїхати до дому. Роботодавці дружини винаймають для родини Сітало квартиру в Києві, де планували жити до кінця року. До власного будинку не поспішали повертатися, занадто багато спогадів лишилося, які важко прийняти…
Ральфуша
Ігорю вижив під час обстрілу під час евакуації з Гостомеля, але варто сказати якою ціною, бо мав поруч гарного охоронця. Смертельні кулі, які могли обірвати життя нашому герою, узяв нас себе його пес Ральф. Ворожі кулі поранили Ральфушу (так називає свого улюбленця господар), домашній улюбленець і член родини від поранень тоді, під час обстрілу, помер. Навіть зараз, згадуючи все пережите під час окупації та евакуації очі в Ігоря наповнюються сльозами, лише коли згадує Ральфушу. Вірний чотирилапий друг врятував свого господаря.
Щит для російських солдат
1 квітня 2022 року голова Київської обласної військової адміністрації Олександр Павлюк заявив, що російські війська залишили Гостомель. 2 квітня 2022 року Міноборони України оголосило всю Київську область, де розташований Гостомель, вільною від російських військ після того, як російські війська покинули цю територію.
Російська сторона порушувала домовленості й не пропускала евакуаційні коридори, та більше того обстрілювали автомобілі з білими прапорцями, з написами «діти». Українська держава намагалася евакуювати людей аби вберегти від воєнних дій. Російська сторона використовувала людей як щит. Російсько-українська війна триває. Україна й досі виборює свою незалежність.
