Як вчорашній Діджей Льоха пройшов шлях до гранатометника горно-піхотного штурмового батальйону
Олексій Кравченко
Родом Олексій Кравченко з Олефірівки. Веселим та активним ріс хлопчик, в школі – завжди перший, вдома – для батьків перший помічник. З 8 класу працював щоліта в колгоспі, щоб заробити собі на шкільну форму. Закінчив училище, почав працювати. А ввечері – дискотеки, де він запалював своєю нестримною енергією молодь.
- У Першотравенську мене всі знали. І коли приходжу в відпустку - зустрічають і обнімають. Запитайте будь-кого з молоді – кожен знає діджея Льоху!
Зараз про це згадує Олексій з усмішкою – той час здається далеким-далеким. Війна змінила все.
В 2015 році він, звільнений за станом здоров’я від строкової служби, прийшов в Петропавлівський військомат з проханням взяти служити. Там здивувалися , та не відмовили. Йшла п’ята хвиля мобілізації. Так життя простого юнака з Олефірівки стало належати армії.
Що дало йому силу й віру? Олексій згадує, що найбільше його вразила загибель десантників 25-ї аеромобільної бригади з військового літака. Серед них був його товариш Тарас Малишенко. Не міг в це повірити. Знав Тараса як людину справедливу й чесну. Чому смерть забирає кращих? – запитував у себе. Вирішив для себе, що він повинен піти на місце тих, хто залишив лави захисників.
Олексій йшов в АТО не заради нагород.
Олексій Кравченко
Навчальний центр, тренування на Явірівському полігоні, і – в зону АТО. За недовгий час встиг побувати в тих населених пунктах, назви яких напам’ять знали всі: Щастя, станиця Луганська, Авдєєвка, Піски, Желанное, Опитноє.
Через місяць перебування в зоні АТО обгорів і отримав 60% опіку шкіряного покрову. Та найстрашніше – термічне ураження очей.
- Це страшно: не бачити зовсім! 28 днів здавались вічністю. Не думав, що зір зможе повернутись. Вдячний львівським лікарям, - говорить Олексій.
Наголошує солдат й на те, що на Західній Україні з особливою повагою ставляться до захисників. «Солдат – для них святе поняття, » - говорить Олексій.
Після шпиталю приїхав ненадовго додому. І знову – до товаришів, в свою бригаду.
Відчув молодий чоловік, що захищати Батьківщину – це його священний обов’язок. Коли після служби побув вдома 7 місяців, не знаходив собі місця – знав, що його товариші знаходяться на небезпечних позиціях.
Тому й підписав контракт на продовження служби.
- Починав служити, коли армія лише почала зароджуватися. Не розумію тих, хто прийшов в армію і критикує її. Таким кажу: ти знав, куди йшов. У нас армії взагалі не було. Відверто говорячи, до НАТОвських стандартів нам дуже далеко. А найважче перебудувати радянське мислення. Не було б у нас ні Іловайська, ні Дебальцево, якби в армії були професіонали.
В загальному заліку Олексій був в зоні АТО більше року. А посвідчення учасника бойових дій отримав лише після другої ротації.
Олексій Кравченко з хреaщеницею.
Не вірить Олексій тим, хто навмисне своїми медалями хизується: «Багато ряжених з’явилось. А медалі можна й купити. Той, хто багато розповідає про АТО, більш за все там і не був». Але своїм побратимам солдат довіряє.
Високо цінує Олексій волонтерську допомогу. Розповідав, яке це свято, коли приїздять волонтери, як їх чекають.
- Це не просто допомога – це бойовий дух армії. Важливо знати,що нас підтримує народ. І що волонтери можуть об’єднати мирних жителів і зробити неймовірні речі.
Хлопців, які привозять допомогу, ризикуючи життям називаємо братами.
Розповів Олексій, що в великі морози цієї зими в не утепленому приміщенні доводилось перемерзати. І яким же скарбом було те, що волотери Петропавлівщини привезли списані дитячі матраци для утеплення. Відразу стало затишніше й тепліше.
- Спасибі всім волонтерам, спасибі Олександру Бороданьову за всі ті речі, які він вміє дістати і вчасно доставити на передову: тепловізори, станки. Вони, волонтери, знають про потреби солдатів більше, ніж в Міністерстві. А знаходились ми зовсім близько від Горлівки, на крайній позиції.
Олексій Кравченко
Зараз Олексій знаходиться в Ужгороді в навчальному центрі. Бригаду готують до бойових дій в гірській місцевості. Приїздять військові фахівці-інструктори і проводять навчання. Тепер частина буде називатися горно-піхотний штурмовий батальйон. З повагою говорить Олексій про свого колишнього командиріа Олександра Шампалу та тепернішього Сергія Собкова:
- Достойні люди! Кожному солдату руку подають. Уважні до особового складу.
Як і всі солдати сумує Олексій за домом:
- До мами хочу, -посміхається. – вона в мене мудра, справедлива жінка. І дуже активна, вболіває за долю дітей і долю нашої країни. Особливі слова батькові Заїченко ОлександруМиколайовичу. Він для мене і друг , і порадник. Завжди підтримає. Чекають мене племінниці, брат. А ще син Назарій, якому 8 років. Він щодня мені телефонує, відео присилає. І співає для мене пісню «Воины света, воины добра».
Мама Зінаїда розповідає про сина і дякує всім людям, які допомогли її сину і допомагають всім захисникам.
- З особливим теплом скажу спасибі Бороданьову Олександру за чуйність і розуміння. Бо дуже боляче чути байдужі слова чиновників. Спасибі Леоніду Каніболоцькому, Віктору Тарєльніку за фінансову підтримку нашого солдата. Всім волонтерам – низький уклін. Лященко Ларисі Миколаївні , вчительці нашої школи, яка самовідданно дпомагає солдатам з початку війни.
Через тисячу кілометрів линуть мамині й татові слова підтримки, зігрівають слова брата та сина. Олексій знає, що йому довіряють його земляки. Тому він сповнений віри в праведність своєї справи.
Так служить наш земляк з села Олефірівки Олексій Кравченко, який мріє про мир в нашій країні. А ще Олексій хочу здобути військову освіту і стати професійним військовим.
