На початку жовтня щороку весь світ відзначає День людей похилого віку. Згадують ветеранів, оточують увагою та любов’ю своїх бабусь та дідусів. Так сталося, що саме в це свято до редакції зателефонувала 84-річна жінка, наша односельчанка Ніна Олексіївна Міщенко та розповіла нам свою, на жаль, сумну історію. Хоча є в цій історії й приємні моменти. Це розповідь про людяність і зневагу, молодість і старість, і про мораль, її тут, певно, більше за все.
Народилася Ніна Олексіївна Міщенко 84 роки тому на Полтавщині. Познайомилася з молодим парубком в юності, він позвав її заміж та перевіз до свого рідного села Троїцьке. Жило подружжя в Троїцькому з батьками чоловіка, а потім переїхали до Петропавлівки. Ніна працювала дояркою в колишньому колгоспі «Більшовик» і була передовичкою, а чоловік був шофером у Будконторі. У Петропавлівці три роки винаймали житло, старанно працювали, почали будувати будинок. Разим прожили 45 років. На 59 році життя чоловік помер. Пройшов час, і Ніна вдруге одружилася і пішла жити до чоловіка в дім на вулиці Калиновій. Чоловік мав дітей від першого шлюбу, а от спільних діточок Бог подружжю не дав, тому все життя вони присвятили праці та одне одному.
Минуло сім років, і Ніна Олексіївна вдруге овдовіла… Тоді на долю жінки випало чимало випробувань, адже довелося чотири роки судитися за будинок з доньками покійного чоловіка. Як передовиця жінка тоді отримала автомобіль.
Суд прийняв рішення: автомобіль залишити дітям, а будинок - жінці. Але діти ще 4 роки оскаржували це рішення. І все ж за ці роки судових тяжб рішення Суду було незмінним. Ніна Олексіївна залишилася в своєму будинку.
Доки могла, працювала жінка по господарству й на городі. Але роки йшли, здоров’я підводило, бо все життя тяжко працювала. На 80-му році життя в жінки відмовили ноги. Ось уже чотири роки Ніна Олексіївна зовсім не ходить. Кілька років обслуговували жінку соціальні працівниці, зокрема Тетяна Марсуєнко.
- На той час я саме пішла працювати соціальним працівником та й познайомилася з бабусею Ніною. На жаль, часу відведеного соціальній працівниці на одну людину, мало, неможливо забезпечити цілодобовий догляд, тому продовжувала допомагати жінці вже за власним бажанням, після роботи їздила до неї особисто з Самарського до Петропавлівки. А потім мені довелося звільнитися з територіального центру, знайшла роботу ближчу до дому, та брат у мене з інвалідністю, який потребує багато уваги, тому мені довелося піти, - розповідає пані Тетяна.
Ніна Олексіївна потребувала постійного догляду, тож довелося шукати собі опікуна. Тоді відгукнулася кума Наталія, запропонувала свою допомогу та забрала бабусю до себе.
- Забрали мене восени минулого року, поселили в літню кухню, де я мешкала цілий рік. Перші кілька місяців усе було добре, а потім почався жах, - говорить жінка.
Ніна Олексіївна мала свої збереження, запаси дров та вугілля, якими весь цей рік опалювали новий будинок опікунки та помешкання, де жила Ніна Олексіївна. Згодом користуючись безпорадністю старенької Ніни, опікунка почала вивозити металеві речі на металобрухт із колишнього домоволодіння Ніни Олексіївни.
- Ми з покійним чоловіком тримали велике господарство, було багато різних споруд, бочок. А вони всі металеві предмети на подвір’ї здали на метал. Вивозили бочки, усе з гаража, двору, горища, навіть металеві стовпчики з паркану й драбину з горища - поздавали все на метал. Я й досі багато за чим жалкую, - розповідає пані Ніна.
Окрім того, що Ніна Олексіївна віддала всі запаси дров та вугілля на спільне користування, так на опікунку написала заповіт на будинок та земельний пай.
- І три машини вугілля, і запаси дров, і побутову техніку й навіть посуд – усе перевезли до куми. І землю, і будинок переписала, а потім я стала непотрібною, - плаче Ніна Олексіївна.
Улітку опікунка пані Ніни заселила до свого будинку родину вимушено переміщених людей, і старенька бабуся почала заважати. Опікунка заявила, що відвезе бабусю назад до її будинку, але пані Ніна не може повернутися додому, адже у свій порожній будинок поселила також гарну родину з окупованої території.
- Сказали мені йти куди хочеш. Ти непотрібна. Зібрали мої речі та виганяли додому, але в мене ж там люди живуть, як же я повернуся, не виганяти ж їх на зиму, - розповідає Ніна Олексіївна.
Чим би закінчилася ця історія, страшно подумати, але якось до пані Ніни зателефонувала колишня соціальна працівниця Тетяна з Самарського і запитала «Як ваші справи?».
- Ніна Олексіївна мені наснилася, вирішила подзвонити їй, і вона мені розповіла, що її виганяють на вулицю. Діватися нема куди, тому вирішила забрати до себе. Як же я залишу, стільки років вже знайомі. Опікунство оформити не можу, тому що опікуюся своїм братом-інвалідом. Просто забрала бабусю до себе, та й живемо разом, - розповідає пані Тетяна.
Зараз пані Ніна - у теплі, затишку та поряд з людиною, яка їй допомагає. Нічого Ніні Олексіївні колишня опікунка не повернула. Лише заповіт Ніна Олексіївна переписала. Та й судитися ні з ким не збирається. Хотілося поділитися своїм болем. Важко бачити, як старенька людина плаче й не розуміє, чому так несправедливо з нею повелися.
- Усе життя пропрацювала чесно, справедливо, передовичкою була, заробляла на життя своєю працею. Не треба мені ні те вугілля, ні ті каструльки, шкодую, що на своєму віці такі перепони доводиться долати. Дякую Богу, що є такі люди, як Таня, це завдяки їй я не залишилася на вулиці, - із вдячністю говорить Ніна Олексіївна.
З Тетяною пані Ніна добре ладить. Будинок Ніни Олексіївни теж не пустує. Там так і живе вимушено переміщена родина. Ніна Олексіївна про родину гарно відгукується, каже, що незважаючи на те, що з будинку вивезли все металеве й цінне, люди облаштувалися й доглядають за будинком.
- Намагаємося з усім впоратися. Люди постраждали від війни. Хай живуть, нам місця вистачає в моєму будинку, - говорить Тетяна.
Про ситуацію з пані Ніною дізнався й староста Самарського старостату Євгеній Динник. Пообіцяв навідуватися та за можливості допомагати вугіллям на опалення будинку.
Ми часто говоримо, що старість треба заслужити, це вірно, вік – то життя. Гідну старість забезпечують діти, онуки, а ще добрі люди завжди можуть допомогти. Дуже добре, що пані Тетяна забрала жінку та доглядає її. Старість прийде до кожного, треба залишатися людьми завжди. Думайте про тих, хто поряд, близькі люди - це найважливіше в житті.
