Ось і розпочався 2022-2023 навчальний рік. Та цьогоріч він геть не такий, як раніше. Як іти до рідної школи, коли ти далеко від дому, або взагалі за кордоном? Як іти отримувати знання, коли майже щогодини лунає сигнал повітряної тривоги? Як навчатися, коли самої школи взагалі немає, у неї поцілила ракета?
Чимало таких та інших питань постало перед школярами та їх батьками з районів, де ведуться бойові дії на тимчасово окупованих територіях. Такі ж питання постали й перед сім’ями Засульських, Арзамасцевих, Звєрєвих та інших, які волею долі та війни опинилися в селі Новопавлівка як тимчасово переміщені особи.
- Ми проживали в селі Новоукраїнка Вугледарської громади Волноваського району Донецької області, - говорить Засульська Карина Сергіївна, - та з 24 лютого наше життя змінилося кардинально. Війна почала ширитися Донеччиною. Та все ж у душі жевріла надія, що нас це лихо омине. Та не так сталося. На початку червня стався перший обстріл Новоукраїнки. Село почали бомбити та обстрілювати з важкої артилерії. Було дуже страшно, ми ховалися. Та, дякувати Богу, нас не зачепило. Але незабаром стався другий обстріл, ще страшніший за попередній. Снаряди лягали щільно. Один із них упав поруч з нашим будинком, повністю зруйнував огорожу. У будинку повилітали всі вікна та двері. Від обстрілів постраждав не лише наш будинок, а й багато інших. Розбили й Новоукраїнську середню школу, до якої до першого класу ходила донька Мілана. Ми всі були дуже налякані. Переховувалися хто де міг. Ми не знали, що робити та як бути. Та зрозуміло було одне, що зараз треба рятувати життя: своє та дитини. Тому прийняли рішення виїжджати за межі Донецької області. Та далеко від дому їхати не хотілося. Тому вирішили зупинитися в найближчому до Донецької області селі. Цим селом і стала Новопавлівка. Село сподобалася з першого погляду. Воно - велике, гарне, прибране, не зважаючи на війну, доглянуте, з обкошеними узбіччями доріг. Нас забезпечили житлом, хорошим житлом. Вразили люди – дуже привітні, прийняли нас, як рідних, не знаючи хто ми та звідки. Усі вітаються з нами, ніби ми - знайомі чи родичі. У вас дуже привітні та уважні працівники сільської ради. Оформили нам усі необхідні документи, видали гуманітарну допомогу. Окрема подяка сільському голові, він теж неодноразово особисто цікавився нашими потребами та дбав про їх забезпечення.
- А чому вирішили віддати доньку Мілану до Новопавлівського ліцею, навчання ж і у нас дистанційне? – питаю.
- Хочу, щоб у дитини були підручники, справжні, паперові. У ліцеї обіцяли видати. Дитині в початкових класах важко навчатися за електронними підручниками. Та й запрацює наша Новоукраїнська школа офлайн нескоро, адже приміщення зруйноване повністю.
До розмови приєдналися Звєрєва Ганна Сергіївна та Арзамасцева Галина Вікторівна, обидві із села Степне Волноваського (колишнього Мар’їнського) району Донецької області. Вони почули вибухи ще в перший день, а 26 лютого вже в Степному через обстріли не стало світла. Ще через кілька днів село обстріляли із танків та почали бомбити авіацією. Наступ вівся з Волновахи через с. Березове.
- Ми вирішили не чекати доки окупанти зайдуть в Степне, і виїхали, коли рашисти зайшли в Березове, на початку березня. Отак ми й опинилися в Новопавлівці: чоловік, я і дві наші донечки Христина та Каріна. У цьому навчальному році наші дівчатка теж підуть до Новопавлівського ліцею. Карінка – до першого класу, а Христина - до дев’ятого. Нам дуже сподобалася атмосфера в Новопавлівці, люди, які готові прийти на допомогу будь-кому та будь-коли. Про нас дбають, як про рідних. Та вже перебуваючи в Новопавлівці ми дізналися, що від нашого будинку в Степному вже нічого не залишилося, тільки руїни. Так що будемо ми ще в Новопавлівці довго, бо вертатися нікуди. Та й змінювати місце проживання ми не збираємося.
- А от ми, напевно, поїдемо далі вглиб країни, де обстрілів не чути, бо син лякається, - підтримує розмову Арзамасцева Галина Вікторівна, - наш син Гліб також пішов до Новопавлівського ліцею до 7 класу. Він злякався вибухів ще в Степному. Ховалися в погребах. Був випадок, коли син сидів у поргебі сам, бо я добігти не встигла, так він, щоб не було страшно, співав Гімн України дуже голосно та обіцяв піти в армію та знищити усіх ворогів. І все ж ми сподівалися на чудо припинення війни. Та коли прилетіло прямо в будинок, зрозуміли, що дива не станеться. Ми виїжджали 10 березня, у день народження Гліба. У цей день були масовані обстріли з градів. Ми пов’язали на автівку білі простирадла, та це мало допомагало. Натерпілися жахів та все ж таки вибралися. А 19 березня рашисти вже були в Степному. Ми теж знайшли прихисток у Новопавлівці, і також дуже вдячні всім, хто нас прихистив і дав змогу жити повноцінним життям. Усі ми проживаємо в комфортному будинку на території ТОВ «Чугуєво», допомагаємо у виконанні різних робіт. Просто совість не дозволяє сидіти, склавши руки, коли тобі й житло надали, і годують тричі на день, і все це безкоштовно. Дякуємо керівникам товариства «Чугуєво» Володимиру Гаврилову, Володимиру Омельченку, Віталію Омельченку та сільському голові Миколі Гаврилову. Окрема подяка Ірині Ненад та дівчатам, які працюють на кухні та господарстві.
Рашисти зруйнували звичне налагоджене життя мирних людей. Та вони ніколи не зламають силу духу, не зруйнують міць волелюбності та не обірвуть політ мрії.
Перемога за нами!
Лідія СОТНИК
