У кожної української жінки своя доля. Іноді здається, що вона подібна, але одночасно й дуже різна. Усі ми вибираємо свою дорогу в житті: хто стає інженером, хтось – педагогом чи будівельником. А хтось хоче просто працювати у полі. Але кожна жінка бажає бути щасливою у своїй сім’ї: коханою дружиною, люблячою матусею, найкращою бабусею. Звичайно, у кожної жінки своє щастя. Хочу розповісти про незвичайну жінку великої і, водночас, простої долі, яка вважає себе щасливою і є справжньою берегинею домашнього вогнища навіть у 80 років.

Лідія Семенівна Лаврут з сестрами

Діти війни… всього два коротеньких слова, а скільки в них криється болю й страху. Ці діти у роки радянсько-німецької війни 1941-1945 років проживали один день і були щасливі, що живі, не знаючи чи настане завтра. Холод і голод супроводжували їх тіла і душі.

На їхніх очах убивали дорослих людей і, навіть, малих діток. Вони ховалися по погребах біля зруйнованих рідних осель. В їх очах читалися німі запитання: навіщо ця війна? Схаменіться люди!  І де тільки черпали ці діти силу до життя.  Однією з таких дітей була Лідія Семенівна Лаврут, у дівоцтві Сова.

Вересень 1943 року приніс звільнення, а разом з ним і важку працю. Діти врівень з дорослими ставали до роботи: треба було орати землю, відбудовувати зруйноване село, а ще й ходити до школи. В 1945 році Ліді Сові було 7 рочків. Окрім неї в сім’ї було ще семеро дітей. Тато повернувся з війни зраненим, а від того знесиленим і часто хворів.

Важко було до плачу, але завзята молодь працювала з вогником і навіть з піснями

Коли Лідочці виповнилося 13, тато відвіз її в місто Сталіно, де вона мала працювати у заможних містян, а зароблені гроші пересилати додому. Люди виявилися добрими – відігріли, одягли і взули. Так у важких голодних 1946-1947 роках почалося справжнє трудове життя дівчинки з Дмитрівки. Поралася по господарству, няньчила хазяйських дітей. Один раз на рік її відпускали додому, давали гостинців для  її малих братиків і сестричок.

Боронь Боже, вона все чисто везла їм. Адже в Дмитрівці голодували. Три  роки пролетіли швидко, в 16 Ліда мала отримати паспорт, тому повернулася до рідного дому. По околицях  села Дмитрівки  тоді проходила, як  і сьогодні, залізниця, тож дівчина пішла різноробочою на важку нежіночу працю, бо могла там отримувати заробіток для багатодітної сім’ї. Важко було до плачу, але завзята молодь працювала з вогником і навіть з піснями.

На нехитру заробітну плату можна було купити одежину та ще й гостинців для молодших братиків і сестричок. Про них Ліда ніколи не забувала, адже була старшою. Любила малечу і захищала від будь-яких негараздів. Голубоока дівчина була гарна, лагідної вдачі, проста й товариська.

Іван Лаврут

Багато хлопців увивалося за нею, але  першим її коханням і єдиним на все життя став Іван, юнак родом з Донеччини. Високий, статний, стрункий, з чорними, як тернини, очима.  Коли молодята побралися, вона якось відразу стала любою невісточкою – свекор називав голубкою, а свекруха за роботящі руки – бджілкою. В любові народилися синочок Миколка, а потім донечка Танечка.

Молода мама не надіялася на лікарню, яка в післявоєнні роки довго ставала на ноги, тому ростила діточок, використовуючи народну медицину. В неї були свої рецепти на всі випадки: кріп прибавляє молодій матусі молочко, часниковий відвар бадьорить краще, ніж розчин хини, масло з гарбузового насіння зміцнює дитячі кісточки, деревій лікує шлункові розлади.

Невдовзі стали думати про власне сімейне гніздечко, хоч Іван і любив подорожувати. Де тільки вони не були! Піднімали цілину в суворих казахських степах, жили на Кубані і  в місті Добропіллі. Але повернулися в рідне Лідине село Дмитрівку на Петропавлівщині. Глава сімейства став до роботи на конвеєрно-транспортній дільниці шахти "Дніпровська". Спеціальної освіти він не мав, але спокійна, розсудлива вдача, старанність в роботі та зосередженість дозволяли йому бути на всі руки майстром.

Склалося життєве кредо: "Любити, терпіти, долати!"

Ніколи  не сидів без діла і, як траплялася вільна хвилина, міг сплести корзину з лози, і віника зв’язати, відремонтувати й навіть пошити нові черевики з брезентини на літо собі, дружині й діткам. На зиму шив чоботи та "бурки", які швидко розкуплялися односельцями. Вони дуже поважали працьовитого сусіда.

Під стать йому була й Лідія, яка стала кранівницею на лісоскладі. І знову важка чоловіча робота, але добре оплачувана, бо, як і раніше, вона любила своїх молодшеньких, тому чим могла допомагала. Здавалося б, великий і щасливий рід Совів-Лаврутів був замовлений від горя й сліз. Але воно прийшло, і як завжди буває – не одне: помер від невиліковної хвороби її любий Ваня, слідом за ним покинув цей світ трагічно загиблий у шахті її синочок Коля, від рук бандитів пішов з життя улюблений онучок Дениско.

Серце Лідії Семенівни краялося від невимовного горя, але жінка твердої вдачі, сильна духом – не зломилася, бо змалечку самостійно вирішувала усі свої негаразди. От і в горі виявила велике терпіння: ніхто не чув її нарікань на долю, хіба що "подружка – подушка" ночами вбирала в себе її гіркі сльози. Щоразу дякувала Богові за кожен прожитий день, як тоді,  в опаленому війною дитинстві.

Завжди рада будь-яким гостям

Якось саме собою склалося Лідине життєве кредо: "Любити, терпіти, долати!". Сенс свого подальшого життя вона побачила в єдиній доньці Тані, в онуках і правнуках. Щодня молила Бога, щоб дав її рідним здоров’я, не обділив чуйними сусідами та друзями, бо й сама вона вірна подруга і добра сусідка. Одну зі своїх подруг, сусідку Валентину Сидорову, Лідія Семенівна вважає чи не другою сестрою.

Щоразу, як зустрічаються, то вареників разом наварять, то пиріжків напечуть. Сидячи за двором, спілкуються між собою  та  пригощають всіх, хто йде повз них на шахтарську зупинку.

Швидко минула молодість і поважний вік дається нині взнаки. Не те здоров’я, підводять ноги – адже все життя важко працювала. Та Лідія Семенівна не плаче, тримається, і як завжди, чекає на близьких та любих онуків з Харкова, Добропілля, Першотравенська.

Сама вирощує домашню живність, а взимку займається рукоділлям

Вони нерідко приїздять і вже й правнуків привозять. Тоді радості бабусі Ліди немає меж! Вона завжди рада будь-яким гостям, любить читати газети, особливо районну "Степову Зорю". Говорить: "Спасибі Богу, що ще при пам’яті, що можу ще читати, слідкувати за тим, що робиться в районі та в цілому світі!".

1 січня 2019 року відсвяткувала жінка з Дмитрівки 80-й рік народження, а вона й досі сама прибирає своє житло, тому дім сяє чистотою, двір охайно заметений, біля паркану навесні "горять" тюльпани з півниками, влітку – волошки та чорнобривці, а восени вітає перехожих  ніжний "морозець".

Вона все ще сама вирощує домашню живність, а взимку займається рукоділлям: гарно вишиває та в’яже. З її весільними рушниками ступили на щасливу дорогу подружнього життя онуки, а правнуки красуються у в’язаних кофтинках, шкарпетках і черевичках. Не раз вона чула слова вдячності від рідних людей:                           

Змогла подолати випробування долі, не зламалася під вагою подій

"Спасибі, рідненька, 
За ніжність і ласку,
За тихую пісню і мудрую казку.
Завжди ти в турботах, 
Про нас вірно дбала,
І серця твого нам усім вистачало!
"

Лідія Семенівна Лаврут змогла подолати випробування долі, не зламалася під вагою подій, які їй невблаганно підкидав час. Вона вирішила бути щасливою, знаючи, що людина щаслива тоді, коли робить щасливими інших.

Ніколи не чекала похвали, а тим паче, не вимагала її. Вона своєю добротою і повагою до рідних і усіх людей, чесністю та праведністю робить світ навколо себе трішки кращим. Найбільше Лідія Семенівна бажає, щоб наступний 2019 рік,  у який вона увійшла восьмидесятилітньою, був роком миру, добра й любові до рідних і  усіх людей України.

Нехай Господь дасть їй ще багато щасливих літ на цій землі, у вільній Україні серед вільних людей!    

Ніна Сергієнко, директор районного музею

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися