Про родину Федчун Дениса Онихватійовича розповідає наш постійний дописувач Микита Сідоров.
Федчун Денис Онихватійович народився в слободі Петропавлівка в 1888 році в родині Федчун Бонифатія та Ардемової Марії. Одружився на Смерній Олені Пимоновні. У слободі Петропавлівці мали власного млина. Денис мірошникував, з цього й жили.
У 1921 році родина Федчун Дениса серед перших переселенців переїздить до с.Брагинівка. На час переселення Денису було 32 роки. На 6 вулиці збудували дім, там і жили. У слободі Петропавлівці розібрали млина і склали на новому місці.
Розповідь буде про долю цієї родини на новому місці, а також який слід залишила ця сім’я
Син Микола, служба в Австрії 1952 рік
Денис і Олена – вихідці з багатодітних сімей, тому і в своїй сім’ї народили п’ятеро дітей: трьох дівчаток Уляну, Анастасію, Марію та двох хлопчиків Василя та Миколу. Батьки любили своїх дітей, прищеплювали їм любов до землі. Дітки росли. Тяжкі тоді були часи, жили бідно. Тяжко жилося не лише цій родині, а й усім мешканцям Брагинівки. З кожним роком в батьків ставало більше клопіт.
Єдиним доходом сім’ї був млин. Денис молов зерно на борошно. Але робота була не завжди. Через голод люди приносили помолоти малу кількість зерна. Його вимірювали спеціальною кружкою, нею ж і борошно вимірювали. Зерно приймали, а коли зберуть необхідну кількість зерна, мололи.
Одного разу мешканці наздавали три мішки зерна. Увечері прийшов сусід і попередив, що вночі Радянська влада прийде його розкуркулювати та забере зерно, тому його слід сховати. Дружина категорично була проти того, щоб ховати зерно. Але Денис все-таки сховав один мішок, а решту два залишив у коморі. Уночі представники радянської влади прийшли та відібрали два мішки зерна, а їх самих сильно побили. Після цього вони тяжко захворіли. Дружина злягла, не мала змоги підняти ні рук, ні ніг.
Людям потрібно було віддавати муку, але ж зерна не було. Дітки голодні плачуть біля мами. Щоб якось покрити людям збитки та прогодувати сім’ю, Денис почав ходити на ставок ловити рибу. З цього й жили.
Час плинно біг, виросли діти, створили власні сім’ї. Василь одружився на Антоніні Трофимівні, Микола одружився з Марією Дмитрівною. У сім’ї Василя та Антоніни народилися хлопчики Микола (мешкає в селі Дмитрівка), Валентин і Анатолій.
У сім’ї Миколи та Марії народилося два хлопчики Анатолій і Віктор, та донька Надія
Василь працював у бухгалтерії, молочарні, курнику, а Микола – трактористом. Микола ввесь час борознив колгоспні поля. Трактори в той час були невдосконалені, часто ламалися, доводилося лежачі на землі в полі ремонтувати їх. Запасних частин не було. Микола любив свою землю, небо та зорі. На тракторі він зустрічав і ранки, і вечори. Ця робота його приваблювала. Власним діткам розповідав, що по зорям орав поля.
Говорив, що вибере зіроньку та йде до неї назустріч. Мріяв дійти до неї, але мрія для нього так і залишилася нездійсненною. За життя зробив безліч борозен. Напевно, цими борознами можна було обігнути екватора. Їх доньки Настя та Уляна з Брагинівки виїхали до Макіївки, там створили свої сім’ї, Маруся виїхала до Харкова.
Марія Дмитрівна
У Брагинівці довгий час не було храму, тому родина Федчун, як і всі мешканці с.Брагинівка були прихожанами Свято-Петропавлівського храму. В особистому архіві Козинець О.Д в матеріалах згадується про Федчун Марію Дмитрівну, яка була прихожанкою храму, мила тут підлогу, виконувала посильну роботу. До нашого часу прихожани храму пам’ятають про Марію Дмитрівну.
Розповідь буде неповною, якщо не розповісти про сестру Марії Дмитрівни Струз Віру Дмитрівну. Народилася вона в 1921 році. До війни закінчила медичне училище по спеціальності акушер. З перших днів була мобілізована на ВВВ. При Червоному Хресті пройшла навчання по спеціальності медсестра та санітар. Розповідала, що спочатку було дуже страшно - стогін, відірвані ноги та руки. Відсутні були медикаменти, транспорт для доставки поранених до госпіталів, яких літаками відправляли в тил. Ворог знищував санітарні склади. З часом до всього звикла, минув страх. Але спогади, стогін залишилися на все життя. Віра Дмитрівна винесла з поля бою понад 3000 поранених. Інколи вона показувала свій піджак, який увесь був у орденах і медалях.
Діти Дениса та Олени народилися в с.Брагинівка. Василь народився в 1932 році, а Микола в 1927. Денис і Олена прожили все своє життя, як і всі мешканці села Брагинівка.
сидять: справа - Олена Пимонівна, дружина Дениса зі своїм братом і його дружиною. На руках у дружини брата її онука Надія стоять сини Василь і Микола серед дітей: онука Валентина та Онук Михайло
У голод люди мерли на кожному кроці, трупи лежали над дорогою
Під час колективізації земля, у яку вони вкладали всі свої сили, знов повернулася державі у вигляді колективної власності. Брагинівка стала осередком для створення бригад сільгоспартілі – їх в Брагинівці створили чотири. Працювали вони, як навіжені, у полі, а особливо на фермі. Заробітної платні не було, податками обкладали все, навіть сади. Усе робили вручну: корм розносили сапетками, гній прибирали, воду для напування корів носили цеберками.
Життя з часом стало кращим, але знову горе – прийшла війна. Брагинівка теж була окупована. Родина Федчун разом зі своїми односельцями пішли на захист Батьківщини.
Закінчилася війна. Розпочалася розбудова зруйнованого господарства, адже воно повністю було зруйноване. Загальна сума збитків, завданих народному господарству та громадянам Петропавлівського району, становила 773 мільйони 448 тисяч карбованців. Були великі труднощі. Тягла не було. Держава виділила зерно, прийшло воно на станцію Межова. Люди пішки пішли туди та по 20 кг зерна несли до Брагинівки.
Наступні покоління Дениса та Олени працювали на всіх роботах у сільському господарстві, органах внутрішніх справ, пошті, лікарні. Стали чудовими лікарями, підприємцями. Брагинівка стала рідною домівкою для перших переселенців, їх дітей. Тут народилися їх онуки та правнуки.
Не можна забувати історію свого роду, села, адже його будувала й родина Федчун. Побудували таке прекрасне та заможне село, одне з найкращих. Але доля приготувала для них ще один удар – знову війна на Сході, знову переселенці. І знову онука Надія через 96 років повернулася до Брагинівки, але вже офіційно в статусі «переселенець».
Наведені спогади Федчун Миколи Павловича мають історичну цінність. Ці розповіді потрібні в наш час, а також в майбутньому, адже чим більше ми будемо знати про минуле, тим більше будемо пишатися рідним селом, своїм краєм.
Я пишу лише факти, спогади, а висновки роблять роки, а також кожен, хто читає цю статтю.
