Місто Ізюм Харківської області знає багато українців та іноземців, які бували на Донбасі з часів російської окупації 2014 року. Улітку 2014 року його було визволено, Ізюм став знаковим місцем для армії та волонтерів. І ось, 2022 рік, російські війська знову бомбардують мирне місто Ізюм на Харківшині.
Місто Ізюм у мирний час
Снаряд російсько-окупаційних військ у ніч проти 3 березня 2022 року вдарив по місту Ізюм Харківської області, повідомив заступник міського голови Вадим Мацокін. Бомби впали на багатоповерхівку та приватний будинок. Унаслідок цього загинуло шестеро людей, з яких двоє - дітей. У центрі міста - значні руйнації. Окупанти також поцілили в поліцію, там спалахнула пожежа.
Атаки на місто Ізюм
- Ситуація в Ізюмі Харківської області не краща, ніж у Маріуполі. Місту негайно потрібні гуманітарні коридори, - заявив заступник міського голови Володимир Мацокін. - Місто Ізюм два тижні в облозі. Без води, без світла, тепла, їжі, ліків, зв'язку. Ситуація нічим не краща за Маріуполь. Отримуємо інформацію, що вцілілі під обстрілами помирають від хвороб та відсутності ліків. Померлих нікому ховати. Медична допомога не надається. Підвезти гуманітарну допомогу, яка є достатньою, немає можливості. Забрати людей немає можливості. Ворог підступно обстрілює дорогу до Слов'янська, а дорога з Харкова контролюється окупантом. Ізюмчани на межі. Мости зірвані, місто розрізане навпіл. Поєднання жодного!".
Евакуацію з рідного міста Ізюм з болем згадують дві родини, які знайшли прихисток в Петропавлівці
Із мирного міста Ізюм, тепер уже з пекла, яке там утворилося, дивом вдається виїхати двом родинам, які знайшли прихисток у Петропавлівці: одна роидна - мама з донькою, друга - чоловік з дружино та донькою і з бабусею. Як евакуювалися з рідного міста, з болем згадують мої співрозмовники.
- Усе почалося із дальніх вибухів, ми їх чули, але десь далі... А потім вибухи наближалися ближче. А далі усе, ніби в іншій реальності: літаки, бомби, кілька днів провели в підвалі, а потім обстріли, гради, руйнування всього навколо, - починають розповідати Олена.
1 березня вже було чутно, як стріляють, як літали цілу ніч літаки, а потім ми почули гради... Сирена не працювала, оповіщення не було. Ми не знали ситуації, не знали, що робити, але вирішили переміститися в підвали.
Спочатку дехто з мешканців геройствував: одна жіночка з інвалідністю разом з нами по сусідству жила, пручалася, говорила, що нікуди не піде, лишиться в квартирі. Інша говорила, що буде захищати майно, але не піде з дому.
А потім усе пішло шкереберть в одну мить... Усі сиділи по підвалах, без світла, без тепла, без води, у чому були одягнені, так і вибігли.
3 березня на місто прилетіли гради, Ізюм знову обстріляли... Люди спустилися в підвали та вже не знали, що відбувається на вулиці. Тільки чули навкруги обстріли. А потім зникла електроенергія. Сім днів сиділи зі свічками: ні світла, ні тепла... Коли на дворі стихало, люди вибігати з підвалів, щоб попити води, тоді ще була вода в п’ятиповерхівках.
- Район, де ми жили — це п'ять п'ятиповерхівок і два двоповерхових будинки, таке "воєнне містечко", будувалися тут будинки після війни, тому кожна будівля мала свій підвал, - розповідає пані Валентина.
Родина з Ізюму: бабуся Люба, подружжя Світлана та Віталій, їм вдалося вирватися з палаючого міста. Пізніше родина Іри Коляси допомогли вивезти їхню доню Таню.
Знову починалися обстріли...
- Ми сиділи в підвалах як "кошенята" й чекали, що буде. Коли був сильний наліт, стіни будинку трусилися, жінки кричали, діти плакали, це було "пекло". Уранці, коли все стихло, ми вийшли на вулицю та не впізнали своє місто: у дім потрапив один із снарядів, діра посередині будинку, лоджії розбиті, вікон немає... Міста більше не було, - згадують родини.
Багато розбомбили будинків із людьми похилого віку, яких не було як вивезти. І навіть тоді, як місто вже майже зруйноване було, територію усе одно обстрілювали.
- Якось о шостій ранку я вийшла з підвалу, навколо все горіло. Подумала збігати до своєї квартири, а вона - у третьому під'їзді. Я побігла, а тут літак летить... Оці секунди, які бігла з підвалу до під'їзду, здалися мені вічністю, думала враз посивію. І тільки встигла добігти до підвалу, як пролунав вибух, - згадує пані Валентина.
З хроніки міста Ізюм
На сьомий ранок вони вийшли з підвалу... На вулиці стояла хмара чорного диму, усе розгромлене. Це був момент негайно полишити місто...
- Я забігла до квартири, вхопила сумку зі свічкою, пляшку води та документи. Потім донька Олена забігла, говорить: "Поїхали!" І все... Ми поїхали, навіть не встигла нікому нічого сказати. Зібралися за три хвилини. Спочатку доїхали автобусом до Краматорська, а там нас петропавлівські волонтери підібрали. Дякуємо їм за те, що нас сюди привезли, - розповідає пані Валентина.
Мама Валентина й доня Олена: вдалося вибратися з міста Ізюм
До Петропавлівки родини дісталися без речей, у чому вибігли з підвалів, у тому й поїхали. Але дякують волонтерам та жителям карю, які надали допомогу: одяг, харчі, ліки, навіть інсулін. І, головне, дах над головою. "Спокійно зараз ми живемо", - кажуть мої співрозмовники.
- Коли почали бомбити, я була вдома одна. Лягала на підлогу між диваном і стіною, так ховалася. А потім діти забрали мене до себе в підвал. Ми сиділи у підвалах, в прольотах між банками з консервацією. Коли нас обстрілювали, було таке відчуття, наче сама земля підіймається вгору. Це не передати, як було страшно... Скільки разів я думала, що, якщо так же будуть і на наступний день бомбить, то моє серце може не витримати, такі відчуття, що ще один вибух, і я вже не переживу, - говорить бабуся Люба.
Мікрорайон, де мешкали мої співрозмовники, був першим, що отримав жахливі руйнування. Потім розбомбили центр міста. Місто Ізюм просто стирали з лиця землі. Гинули мирні жителі... Це було найстрашніше - бачити смерть. Автовокзал знищили, школу, багато приватних будинків. Складалося враження, що цілеспрямовано винищують просто мирних жителів, бо саме місто не мало стратегічних об'єктів, ніяких воєнних частин. Але Ізюм бомбили!
- А потім зруйнували міст, який сполучав дві частини Ізюма через річку Сіверський Донець. І одна частина міста залишилася на одній стороні, а інша частина - на другій. Коли почалася евакуація людей, то можливості виїхати вже не було в людей, які не могли дістатися до центру міста через зруйнований міст. Нашій сім'ї пощастило виїхати до того, як підірвали міст. Зараз сиділи б разом із усіма, хто там залишився. Багато не мають ні зв'язку, ні води, ані їжі. У пеклі знаходяться люди, - говорить пані Валентина.
Про місто думаємо щохвилини
На даний час не можемо ні до кого додзвонитися. У нас там рідні залишилися, з ними немає ніякого зв'язку. Не можу дозвонитися сусідам. Там у холодильнику сало, смалець, три банки тушонки лишилося. Може хтось узяв би поїсти, але немає зв'язку.
Прихищені родини у пані Ірини
Скажіть як вас тут прийняли?
- Нас прийняли шикарно. Забрала нас до своєї родини Ірина, дай Господь їм здоров'я! Доправили нас волонтери. Ірина нас тут накормила, повкладала спати. Можна сказати, зі всіх сторін опікуються. Усе добре, забезпечили всім, що аж ніяково, - говорить родини.
- Тепер спостерігаємо за нашим містом онлайн: дивимося відео й жахаємося, бо від міста залишилися руїни. Мародерство процвітає: ось зараз дивилися відео на телефоні, на вулиці Фрунзе в Ізюмі знаходиться магазин техніки, і хтось поцупив пральну машину. От питаю сама в себе: “Навіщо тобі зараз потрібна пральна машинка, що і де прати?” - говорить пані Валентина.
Чекаємо на те, що війна скоро закінчиться, і ми поїдемо додому. Сподіваємося, що, може, хоч стіни цілі залишаться. Це як наче ми в якомусь фільмі опинилися... Просто, як фільм жахів. Оговтатися ще треба.
Тепер це велика сім'я
Прихистила біженців у себе родина Коляси з Петропавлівки.
Вона з 2014 року приймає людей, які лишилися без домівок та через війну вимушені були покинути свої міста. Це вже восьма сім'я, яку прихистила Іра зі своєю родиною. І це при тому, що сама пані Ірина - мати п'ятьох дітей, і наразі її сім'я — це сім членів родини. Син захищає Україну. А вона віддає все, що має для людей.
Ірина Коляса, прихистила родини з міста Ізюм
- Приймаю людей. Може в кожного таке трапитися. Люди ховаються від війни, приїжджають, як кажуть; голі й босі, простоволосі... Як їм не допомогти. Мені нічого не шкода, все що маємо, поділимося. У нас місце є для всіх, навіть котиків та собачок, - говорить Ірина.
“Дякуємо сім'ї цій золотій. Люди прийняли нас, як рідних. Ми зараз тут, як на відпочинку. Устаємо нерано. Їжа є, не голодні, тепер ми, як одна дружня сім'я”, - кажуть люди, яких прихистили.
Про прихисток
Пані Ірина була першою, хто відгукнувся на мій особисто клич та запропонувала свій будинок, як житло для біженців. І навіть, коли вже до неї підселили дві родини, у телефонній розмові Іра мені говорить: "Я можу ще прихистити людей". У цей день я саме з родиною з Авдіївки дивилися черговий будинок для поселення. На жаль не так багато будинків, в які можна одразу заселитися, тож пропозиція Ірини Коляси була як знахідка. Ось уже на цей родина з Авдіївки також живе в Ірини. Для мене особисто Іра справжня героїня, людина з чуйним серцем.
Принагідно звертаюся до жителів Петропавлівщини і не лише!
Знаю, що чимало людей в нашому краї прихистили в себе біженців. Хтось рідних прийняв, хтось просто прихистив людей, які шукали житло. Таких людей упевнена, немало. Так вже сталося, що мені, журналістці, стало займатися поселенням людей, які лишилися без довіком. Знайшла житло для однієї, другої, третьої родини... І люди почали передавати мій номер телефону з руки в руки.
Вдячна, від всіх прихищених, кожній людині, хто відгукується та мої оголошення. Завдяки Вам вдалося зібрати чималу базу адрес та будинків і поселити багато людей.
Цю базу даних я також надавала в Петропавлівську селищну раду, чим люб'язно весь час користувалися держаслужбовці. Навіть, коли адреси закінчувалися, телефонували мені люди, зверталися наші держслужбоці і питали адреси, якимось дивом на мої прохання знову і знову відгукувалися люди. Диво - це звісно мої друзі, читачі, хороші знайомі, це голови і старости громад, наші депутати, з якими співпрацювали в мирний час і продовжуємо разом робити добру справу сьогодні.
Продовжую поповнювати базу даних, бо резерви закінчуються. Уже почала співпрацювати з Дмитрівкою, Миколаївкою, Новопавлівкою (Межівщина), Першотравенськом, Богинівкою. Безмежно вдячна всім, хто так же як і я переймається долями людей, наших українців. Плюсик в карму Вам обов'язково буде.
Прошу всіх не лишетися байдужими, і прихищати в себе людей. Повірте, всі ці люди неймовірно добрі, чуйні і вдячні. Давайте допомагати разом. Нас багато, я вірю, що разом ми зможемо прихистити багато людей.
Телефонуйте: 066-43-53-572 - Ірина СИТНІК, ваша головна редакторка тижневика "Степова зоря", сайту Petropavlivka.City, волонтерка!
