День шахтаря – це свято не лише тих, хто працює у вугільній промисловості, а всіх, у чиїх родинах є гірники. Вони торують підземні надра, добувають чорне золото і забезпечують енергетичну незалежність країни. Другі половинки готують тормозки і з хвилюванням чекають вдома, а потім з трепетом слухають розповіді про шахтарські будні. Звісно, родинами відзначають свято, адже це вже стало сімейно традицією.
Петропавлівщину природа наділила багатими вугільними надрами, тому гірнича професія стала однією із найзатребуваніших у регіоні. Незважаючи на те, що з часом змінюється й технологія видобування вугілля, новішає обладнання та техніка, без людини ніяке підприємство не працюватиме. Важка праця, небезпечна та вкрай потрібна. Мабуть, кожен з читачів має на своїй вулиці чимало родин, в яких головною професією є шахтарська справа. Про одного з гірників хочу розповісти.
23 роки в гірничій справі
На знімку: ланка Шкарбатова - найкраща на ділянці №2. Григорій Зайцев - другий справа вгорі.
Григорій Зайцев з Петропавлівки, віддав професії гірника 23 роки. Почав працювати ще у 18-річному віці на добувній ділянці, у лаві пропрацював до виходу на пенсію. За професійну роботу тричі відзначений вищими шахтарськими нагородами – нагрудними знаками «Шахтарська Слава» третього, другого та першого ступенів.
Пішов на шахту з 18 років
Народився Григорій в селі Шевченка, що на Петропавлівщині. У 1975 році закінчив школу, продовжив навчання в Новомосковському технічному училищі. Після навчання працював на Новомосковському трубному заводі, але лише пів року, умови праці для молодого хлопця були геть поганими, працювати доводилося на станку 1941 року випуску. Григорій повернувся до рідного села і влаштувався на шахту «Дніпровська».
Це був 1978 рік. Григорію лишень виповнилося 18 років. Освоїв навички гірника очисного забою, почав працювати: близько року на шахто-прохідному управлінні, а потім перейшов на добувну дільницю №8.
Перший спуск у лаву
Перший спуск в лаву був дуже цікавий, згадує наш герой.
- Перша зміна. Одягнув робу, каску, взяв шахтний рятівник, коногонку і спустився в забій. Тоді було дуже багато ручної роботи в шахті і технології виробництва були інші. Комбайн був сім метрів завдовжки, з одного боку «гуляючі» шнеки. Не було ременів на конвеєрах, треба було чистити за комбайном, щоб здвинути конвеєр, називали цю роботу – «йти за лемехом». З тебе три поти сходить, а ти повинен встигати за комбайном чистити. І це все на лопату. Кого посилали на цю роботу – звісно новачків. Бригадир репетував: «Що на мене дивишся, хапай лопату і роби! Понабирають різних, нічого не знають, що робити». А я й дійсно не знав, як робити. У шахті вперше, а по лаві тоді більше було ручної праці. Учнем відробив зміну, вийшов, ноги трясуться. Думаю, куди я прийшов. Але дуже скоро втягнувся в роботу, – розповідає Григорій Зайцев.
Перерву в гірничий справі
зробив лише для армії
Перервати роботу в шахті довелося на два роки, військовий обов’язок ніхто не відміняв. Цікавою видалася служба в армії, адже служити довелося в Середній Азії. Під час служби тісно був пов’язаний з вивченням землі, хоча і на поверхні. Вивчав топографію – науково-технічна дисципліна, що займається географічним та геометричним вивченням місцевості з наступним створенням та уточненням топографічних карт на основі аеро- та космічних фотознімків.
- Служив я у навчальному підрозділі, а потім півтора роки в Середній Азії. Я пройшов навчання на топографа, тож нас направили створювати карти місцевості. Служба була цікава, кожне літо ми виїздили на зйомки місцевості: озеро Іссик-Куль та Зайсан (Східний Казахстан), Семипалатинськ. У нас була група з геодезистів та топографів: ми оновлювали карти, які на той час були 1942 року. Робити зйомки місцевості на спеціальному приборі КДД, який вимірював відстань на 30 кілометрів з похибкою у пів метра. Узимку офіцери займалися коригуванням наших зйомок, відправляли в Алма-Ату матеріали і там випускали натуральні карти.
Служба в армії лише зміцнила й загартувала чоловіка. А армійські навички топографа все ж тісно були пов’язані з професією гірника.
Повернувся після армії на шахту імені Сташкова
Відслуживши у лавах армії, Григорій повернувся працювати на шахту. Саме в той час відкривається шахта імені Сташкова. За місяць після відкриття Григорій влаштовується гірником очисного забою. Це був 1983 рік. Григорію було 23 роки.
- Ще до армії, працюючи на «Дніпровській», навчився секції натягувати, тоді вони не були на дистанційному керуванні, а на місцевому. Ти тягнеш секцію, а сам під нею сидиш. Скільки було людей, що самі себе подавили в шахті… Чому потім і зробили цей процес на дистанційному керуванні. Потім ніші навчився кріпити, там все треба по паспорту робити, вивчав паспорт. Строго було щодо знань та інструктажів. Ти йдеш на роботу, знаєш своє завдання, маєш до нього підготуватися, – говорить Григорій.
1988 року на шахті встановили новий видобувний комплекс КД. Це вже були комбайни, які не потребували ніш, це врази полегшувало роботу гірникам.
У 1992 році Григорія призначають головним у своїй ланці (ланковим). На той момент йому 32 роки, у підпорядкуванні 12 чоловіків.
- Працювали добросовісно. Я мотався по всій лаві, прораховував, щоб усе було готове до приходу комбайна. Останні роки, коли пласти йшли, метрові природні пласти, ми виймали чисте вугілля. Ніякої породи. Ми раділи таким успіхам, – розповідає Григорій.
Забирали першість з видобутку вугілля
У 1997 році Григорія поставили бригадиром, тепер йому підпорядковувалося декілька ланок на виробництві. Згодом дільницю розформували, Григорій знову став ланковим. І саме його ланка показувала найкращі показники в роботі.
На святі Дня шахтаря
- Моя ланка у 1998 році на 7 дільниці почала премії «забирати». Передовою ланкою були. Я працював з людьми мудро, ніколи не підвищував голосу. Кожен своє діло робить. Нам вдавалося добувати найбільше вугілля. Інші ланкові все бідкалися: «Як цих Зайцевих обігнати?» Потім комбайнер з іншої ланки говорить: «Як в тебе спокійно в ланці, всі посміхаються? У нас всі, як глухонімі, не можна слова сказати. А у вас інша атмосфера». А мій принцип: чого кричати? Треба просто робити. У мене в ланці було весело та цікаво, – розповідає Григорій Зайцев.
Тормозки ніколи було їсти
Про бенкети з тормозками мови не йшлося: в лаві тормозки навіть на одинці ніколи було їсти. Комбайн іде, треба за ним встигати, так гірники працювали останнім часом. Бувало так, що працювали по кілька змін поспіль.
- 1987 року затори снігові були, тоді ми по дві зміни працювали на шахті. Бо одні шахтарі не могли доїхати до місця роботи, а інші виїхати з шахти. А ще був випадок – потрапили якось наші шахтарські автобуси в «котел» на дорозі, розвернутися не можуть, вперед не поїдуть, шахт уже не видно. А бульдозер на місці гребеться. Що робити? В автобусі замерзнути можна, вирішили на шахту повертатися. Приходимо на шахту, відігрілися і йшли на зміну чергову. Отакі шахтарські будні, – каже наш герой.
За гарну роботу – грамоти та нагороди
1992 року Григорій Зайцев нагороджений відзнакою «Шахтарська Слава» ІІІ ступеню. 1999 року – відзнакою «Шахтарська Слава» ІІ ступеню. У 2002 році – відзнакою «Шахтарська Слава» І ступеню.
Нагороджений "Шахтарською Славою"
- Звичайно приємно, коли твою роботу високо оцінюють. Нагороди й досі бережу, це пам’ять про довгі роки нелегкої праці. А коли твій фотознімок з’являється на дошці пошани – починаєш пишатися своє професією, – говорить Григорій.
Були часи, коли шахтарську працю знецінили
Був період для шахтарських сімей дуже важкий. Коли заробітні плати міряли мільйонами, а отримували на руки лише 5-7 відсотків. Гроші знецінювалися.
Відбувся перший похід шахтарів на Київ. Так гірники протестували проти багатомісячної заборгованості із заробітної плати. Перемовини з владою завершувалися безрезультатно.
- Перший похід: я з дому поїхав наздоганяти наших хлопців, догнав у Павлограді. Потім йшли з хлопцями на Дніпро, там ми цілий місяць знаходилися. Жили в наметах, спортивних залах, часто місцеві жителі забирали до себе додому на ночівлю. Одного разу нас трьох забрала родина до своєї квартири. Нас нагодували, ми помилися і переночували в домашніх умовах. На Київ пішли вже делеговані шахтарі. Вибирали людей молодших, щоб могли дійти до столиці. Хлопці тоді ноги набивали по страшному. У результаті – заборгованості нам виплатили і від того часу платили вчасно, – говорить Григорій.
Про сім’ю та родинну професію
1983 року Григорій зустрів свою другу половинку – Євгенію.
- Зустрілися в рідному селі Шевченка. Три тижні пройшло після знайомства, як ми вирішили бути парою. Стали жити разом. Відтоді 38 років разом, – говорить дружина Євгенія.
Виховали двох синів Максима та Дениса, які теж пішли стезею батька, стали гірниками. Сумно, бо доля назавжди забрала старшого сина Максима від родини.
Дякують Богу, що поряд менший син Денис, мають онучат, а ще друзів і, звісно, колег, бо така професія, як шахтарська, єднає не на один рік.
У родині Григорія шанують професію шахтаря і шахтарські традиції.
Коли отримували премії, шахтарі виїздили до Мар’їної Рощі, до річки на відпочинок. І досі цю традицію бережуть: весною та восени зустрічаються, смажать шашлички, і згадують все зі своєї славної й нелегкої професії.
- 23 роки віддав шахті. І не шкодую. Мені самому захотілося йти добувати чисте вугілля. Я не забуду ті відчуття, коли ти в лаві: кругом тиша і чути лише шелест вугілля, – говорить Григорій
