Якось мені довелося шукати майстра, який би виготовив новий ганок для будинку. Згадала про Набоку Олександра Олександровича, який у 2007 році виготовляв для музею віконні решітки. Вони були вчасно і якісно зроблені. Поставив же їх на вікна Олександр Олександрович безоплатно, як мовиться, у вигляді спонсорської допомоги. Зараз частина виготовлених тоді решіток стоїть на вікнах приміщення музею по вулиці Героїв України, 70. Тож і цього разу звернулася до нього. У кінці червня мій ганок був готовий, а майстер Олександр зробив музею неоціненний дарунок – кам’яний середньовічний надгробок.
Підприємець Олександр Набока нині має кількох помічників, які самі демонтують старе обладнання, готують та встановлюють новий виріб. Фарбування спеціальною фарбою теж проводить майстерня. До речі, у замовленні фігурує ручна кованка, що виглядає просто, але ошатно і гарно. Дашок ганку вкритий полікарбонатом за всіма правилами: зі спеціальними прокладками, щоб у сотні вузесеньких отворів-ліній не набивалися мошки, комарики, павучки, мурашки. Прокладка кріпиться до листа полікарбонату міцною, але дуже легкою металевою стрічкою. Використано декоративні заглушки. Кріпиться ганок теж на совість. Замовник сам нічого не робить.
28 червня цього року майстер святкував свій черговий день народження, а, напередодні майже пів дня піклувався моїм ганком. А ще Олександр – великий прихильник історичної минувшини. Він захоплено розповідає про історію свого родового дерева.
- Я родом із села Озерного, – розповідає Олександр Олександрович. – З дитинства знав, що мій прадід Михайло ще до 1917 року мав млина в селі Хорошому. Після революції, в часи НЕПу, його багатодітна сім’я узяла наділ землі в Озерному. Самотужки батько та п’ять синів тяжкою працею обробляли землю, вирощували збіжжя, вигодовували птицю, яку тримали у великому курятнику. Там же було приміщення для виведення курчат.
Трудолюбива та підприємлива сім’я заробляла на життя власними мозолями й потом. Коли радянська влада взяла курс на «стрибок» в індустріалізацію і НЕП згорнули, сім’я Михайла Набоки втратила усе нажите власною працею, бо була «розкуркулена», а простіше – пограбована новою владою. Відбувалося це між 1924 і 1929 роками.
Хлібозаготовки вже йшли повним ходом і на Петропавлівщині. Українське село стояло на порозі жахливого Голодомору 1932-1933-х, не оговтавшись ще від попереднього голоду 1921-1922 років.
- Чотири старші сини прадіда Михайла поїхали у Донецький край, будували там місто Краматорськ, скляний завод у Костянтинівці, працювали на інших новобудовах у Сталінській, тоді Донецькій, області, – продовжує далі Олександр. – Василь залишився на Петропавлівщині. Обзавівся дружиною Серафимою та дітьми. Одним з його синів і був мій батько Олександр. Коли мені виповнилося 9 років, мої батьки з дітьми переїхали до Петропавлівки.
Саша навчався у Петропавлівській восьмирічці, що в центрі селища, потім закінчив десять класів Петропавлівської середньої школи. Відразу пішов працювати на шахту «Дніпровську» й заочно навчався в Донецькому гірничому технікумі. Здобувати професію було не важко, бо пізнавав шахтарську справу із середини. Спочатку працював проходчиком, а це нелегка справа. Згодом молодого гірничого майстра Олександра Набоку прийняли на шахту «Степова», одну з передових в Західно-Донбаському крилі величезного кам’яновугільного басейну.
Пройшло багато часу. Олександр Олександрович вже у сам мав дружину Вікторію та донечку Тамару. Залишивши шахтарську справу, якийсь час працював інкасатором, пізніше офісним менеджером. Та не вистачало йому справи для душі.
- Буваючи у місті Дніпропетровську, в гостях у свого дядька Івана Васильовича, монтажника-висотника за професією, бачив, що той, з групою своїх товаришів по бригаді, захопилися декоративною кованкою та іншими роботами по металу. Встановлювали ошатні перила, балкони, робили металеві двері для квартир і гаражів, кували красиві хвіртки, декоративні решітки на вікна, – розповідає Олександр. – Дядько заохотив і мене до цієї роботи, порадив спробувати самому робити потрібні для людей речі й пообіцяв, що мені сподобається.
У великому місті замовлень було багато, тому, час від часу, Олександр допомагав дядькові та так і наловчився виготовляти й самотужки встановлювати вироби на замовлення. Спочатку працював у дворі свого магазинчика «Любава», пізніше перебрався на територію комунгоспу. Закупив більше потрібної сировини, найняв здібних до такої роботи хлопців. Отак і став колишній шахтар майстром, який може виготовити будь-які чудові речі, оздобити їх ручною кованкою. Нині у Петропавлівці його майстерність багато хто знає, та й сам він – людина комунікабельна, налаштований на позитив, готовий щось порадити, прийти на допомогу.
А ще Набока Олександр Олександрович дуже любить історію. Він розповів, як одного разу біля будинку, де проживав колись знаменитий майстер цеху Гехт Ф.Ф. (по вулиці Жовтневій, тепер Миру), він з помічниками ставили нову хвіртку. Треба було поглибше підкопати ґрунт. Раптом лопата наскочила на щось тверде, вкопалися глибше, придивилися: то був незвичайний овальний камінь з узором в’язі арабських чи татарських символів.
- Ми знайшли надгробний камінь, очевидно з поховання татарина чи турка, – говорить захоплено Олександр. – Нам відомо, що десь за 12-15 верст від місця, де річка Бик впадає в ріку Самару, стояла «татарська» мечеть. Ця знахідна й підтверджує наші припущення.
Стародавній надгробок Олександр Олександрович безоплатно передав на збереження в Петропавлівський музей. А ще – два казанки і великий солдатський термос. Такі використовувалися військово-польовими кухнями на фронті під час війни 1941-1945 років, і в радянській армії у 70-80-х роках ХХ століття. Так, завдяки майстру Олександру Набоці, була розкрита ще одна невідома сторінка історії нашого краю, а експозиція історико-краєзнавчого музею Петропавлівської ОТГ поповнилася цінними експонатами.
