В Анатолія Патранюка, 28-річного юнака з Петропавлівщини, тепер два професійних свята. Одне – День шахтаря – він відзначає у серпні, а інше – День Національної гвардії України – 26 березня.
Анатолію, як він стверджує, пощастило проходити військову службу саме в лавах Нацгвардії. Такої честі він чекав після закінчення школи цілих шість років, впродовж яких сумлінно працював на шахті. І щороку проходив медкомісію від військкомату. Але чомусь до армії його не забирали – постійно надавали відстрочку. Та одного дня юнак твердо вирішив: «Скажу військовому комісару, що хочу служити!».
Народився і виріс Анатолій в Петропавлівщині. Тут навчався в загальноосвітній школі, після закінчення якої здобув у Першотравенському гірничому ліцеї професію машиніста електровоза підземного. Відразу ж пішов працювати на шахту. Вдома у нього була лише мама. Вона все життя самотужки виховувала хлопця, забезпечувала усім необхідним.
Тож Анатолій з раннього дитинства добре знав, що чоловічі обов’язки по господарству виконувати тільки йому. Чоловічих обов’язків він не цурався, і з нетерпінням чекав першого робочого дня.
- У 2010 році я працевлаштувався на шахту імені Сташкова, – розпочинає розповідати Анатолій Патранюк. – Почав заробляти свої власні гроші. На роботі все у мене ладилося. Бригада, в якій я працював, виявилася товариською, дружною. Виконували свою роботу сумлінно. Старші шахтарі ділилися досвідом, а хлопці мого віку підбадьорювали один одного.
Щороку, разом з іншими призовниками, Анатолій проходив обов’язковий медичний огляд від військкомату. І хоча його визнавали придатним для строкової служби, але забирати до лав армії не спішили. Шість років поспіль надавали відстрочку. З чим це було пов’язано, юнак не розуміє до сих пір. Від військового обов’язку він не ухилявся і готовий був йти служити з будь-яким призовом.
- Під час осіннього призову до Збройних сил України я твердо заявив військовому комісару, що хочу служити в армії, – зізнається Анатолій. – І 22 листопада 2016 року отримав повістку. Я ще з повноліття мав бажання виконати громадянський обов’язок, бо особисто переконаний, що всі хлопці повинні пройти «армійську школу».
У перший же день прибуття в обласний віськкомат Анатолій за розподілом попав до лав Національної гвардії. Відбір здійснювався за кількома критеріями: загальний стан здоров’я, фізична підготовка, зріст і характеристики з місць навчання та роботи.
Шкодує Анатолій, що трішки «не дотягнув» до Президентських військ, але командир їхньої роти завірив, що Нацгвардія – це теж дуже почесно. І того ж вечора він разом з іншими новобранцями їхав потягом в Одеську область.
- Наступного дня ми прибули в Одесу, – продовжує розповідь Анатолій Патранюк. – Там базується військова частина Національної гвардії. Але навчалися не в самому місті, а в селищі Поліївка, де я і проходив курс молодого бійця.
КМБ або курс молодого бійця – це спеціальна підготовка військовослужбовців, під час якої новобранці вивчають основи військової справи. Юнаки навчаються володіти вогнепальною зброєю, знайомляться з різними видами техніки та озброєння, вчать військові статути, проходять стройову муштру.
- У навчальній частині мені подобалося, – говорить Анатолій. – Для мене багато чого було новим. І все – цікаво. Я намагався освоїти нові знання, що надавали нам викладачі.
Та й всі хлопці ставилися до обов’язків відповідально. Між нами не було жодного випадку неуставних відносин. Тому серйозних нарікань з боку командирів до нас не було.
Після курсу молодого бійця хлопці урочисто склали військову присягу і стали нацгвардійцями. На святкову подію до Анатолія приїхала його мама. Разом з нею він у добовому звільненні оглянув місто Одесу. А наступного дня юнаків направили до батальйону Національної гвардії, який розташовувався за 500 км від Одеси. Анатолій почав службу гвардійцем роти оперативного призначення на бронетранспортері.
- Наш капітан перед відправленням до батальйону сказав, що далі ми служитимемо у мальовничому місці, – з посмішкою розповідає Анатолій. – Це дійсно виявилося саме так. Військове містечко і полігон були серед дубового лісу – краса неймовірна!
Споглядати краєвиди природи і виконувати завдання мені довелося там три місяця.
Одну добу зі своєї служби Анатолій описує кількома словами – кожен день схожий на попередній, але з новими враженнями. Щоранку о 6-й годині – підйом, шикування в казармі. Потім пробіжка на 3 кілометри, після неї зарядка та гігієнічні процедури. О 7.30 – сніданок. До їдальні обов’язково крокували з піснею, та й будь-яке марширування у військовій частині нацгвардійці виконували завжди, голосно виводячи пісню.
- Харчування в армії вишуканим назвати важко, – говорить Анатолій. – Та й скаржитися теж гріх. Нам всього було достатньо, голодними не ходили. Але дуже часто хотілося солодкого. Тому під час усіх звільнень ми перше, що робили, купували собі солодощі. Благо солдатську зарплату, хоча й невелику, нам платили. Вистачало на цукерки та цигарки.
Увесь день військовослужбовці були на заняттях, відпрацьовували навички, виконували завдання. Увечері знову шикування в казармі, підготовка до сну та о 10-й годині – відбій. Таким чином минали військові будні. А от вихідні трішки відрізнялися. У суботу та неділю підйом зранку був на годину пізніше. Обов’язкової зарядки та занять не проводили. Більше часу присвячували особистим справам та підготовці до робочого тижня. Наводили порядок у казармі, прали та прасували одяг, спілкувалися телефоном з рідними та друзями, отримували самоволки до міста.
- Головними нашими завданнями було виконання нарядів у військовій частині, – розповідає Анатолій. – А також патрулювання населених пунктів області. Перебувати у складі патрульної групи мені найбільше і подобалося. Особливо, коли таке завдання ми здійснювали в містах або на узбережжі Чорного моря.
Згадує Анатолій, що під час служби він побував на великих концертах відомих естрадних зірок, де разом з іншими нацгвардійцями охороняли порядок і спокій. Патрулювали курортну зону чорноморського берега влітку, були на мітингах та демонстраціях, чатували адмінспоруди. А ще оберігали правопорядок у дні проведення виборів.
- Добре запам’ятав патрулювання виборчої дільниці в селі Вілкове Одеської області, що відоме серед туристів як «українська Венеція», – ділиться спогадами Анатолій. – Краса там і дійсно вражаюча. Поселення розташоване немов на воді. А ще дуже сподобався Ізмаїл – прекрасне зелене місто. У ньому багато історичних пам'яток, затишних скверів і парків.
Найважчим завданням, стверджує Анатолій, було патрулювання футбольних матчів. Часто агресивно налаштовані вболівальники вчиняли конфлікті ситуації. Такі фани являли собою відкриту загрозу здоров’ю та життю іншим громадянам. Доводилося порушників затримувати і передавати поліції. Нелегко було й на масових зібраннях, під час яких присутні висловлювали різні політичні вподобання.
- Але не дивлячись на певні труднощі, в цілому вся моя військова служба пройшла швидко, – зізнається Анатолій Патранюк. – За відмінне виконання обов’язків, через рік після призову, я отримав звання старшого солдата і став командиром відділенням. Це неабиякий досвід для мене, який часто виручає в цивільному житті.
Через півтора роки військової служби Анатолій повернувся додому. Відгулявши заслужену відпустку, знову працює на шахті. Через телефонне спілкування підтримує товариські зв’язки з хлопцями, з якими служив в лавах Нацгвардії.
Зараз Анатолій разом з дружиною Наталею виховують двох доньок та облаштовують сімейний побут.
І відверто говорить, що у нього тепер два професійних свята, одне з яких – День Національної гвардії України.
