Жителі села Дмитрівка не задоволені зрубаним деревом біля Будинку культури

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

Вельмишановна редакціє!

Тема благоустрою у вашій газеті та на сайті така багатогранна і кричуща. Це добре, коли люди дбають про довкілля. Не можу мовчати і прагну висловити свою точку зору про заходи в рідному селі. Хочу подякувати членам громадської організації "Рідне село" за дії по благоустрою, що відбулися 16 березня біля клубу в селі Дмитрівка. Але… 

Сім років я є учасницею аматорського колективу "Соловейко". За цей час і Будинок культури, і прилегла до нього територія стали мені рідними. Перед ганком росли липи, каштани, кущі шипшини, шовковиця. Кому ж вони заважали?

Всі учасники клубних гуртків: і діти, і пенсіонери ласували шовковицею, і будь-хто із мешканців села збирали солодкі цілющі плоди, рвали цвіт липи і лікувальні плоди шипшини. Під тінню шовковичного дерева влітку на концертах сиділи наші глядачі – бабусі й дідусі. Все було так мило, по сімейному. А тепер?

Жителі с. Дмитрівка

Особисто я, побачивши голу землю там, де іще вчора був улюблений пейзаж, була шокована! Такі відчуття, ніби я загубила частку душі! Навіть нижні гілки двох уцілілих лип нещадно поспилювали (мабуть щоб цвіт липи люди не збирали). Це ж треба таке нахабство і жорстокість! Всі люди, яких я бачила в той день, були обурені діями активістів. Як так можна – різати по живому?

Невже в рідному селі немає місць, що більше потребують турботи? Хочу підказати нашим вельмишановним козакам, щоб спрямовували свою увагу туди, де чоловічі руки і сила дуже потрібні. Величезний парк навколо амбулаторії. Цей парк вже багато років обробляє жіночий колектив.

Сил не вистачає у жінок, щоб пиляти сухі дерева, які будь-коли можуть впасти та наробити біди. А ще зарості на вузьких вулицях, особливо біля хат, де ніхто не живе. Так може хай чоловіки покажуть свою силу саме на таких ділянках? До того ж це корисно і приємно. І люди будуть вам вдячні.

З повагою Ельвіра Мажаєва

Душа  шовковиці

Я була ще ненароджена. Дрібнесенька-дрібнесенька, така собі насінинка шовковиці. Я б могла і не народитися, та одного ранку прилетіла сіра пташка-горобчиха, взяла мене в дзьобик і полетіла над гаєм, річкою, понад веселими левадами.

Коли горобчиха прилетіла до великого будинку, відкрила дзьобика і поклала мене біля ганку на росяну травичку. Ось тут у благодатній землі я і народилася. Проросла тоненькою тендітною стеблинкою. Коріння живилося солодкою вологою, а віти насолоджувалися бальзамом сонячного нектару. Та найбільше мене тішили чарівні звуки мелодії, які час від часу линули з цегляного будинку.

Пройшло небагато часу, чи два роки, а чи три, і ось на юних вітах з’явився дивний цвіт. Наливались на сонці солодкі ягідки, які приваблювали не тільки бджілок і комашок. З мелодійного будинку вилітали зграйками діти і кружляли, наче в танку, навкруг мене. Я тішила діточок солодкими плодами, а м’якеньким грайливим листячком пестила їхні щічки, носики, рученята.

І вже скоро  стала дорослою. Зовсім не лякали зухвалі вітри, бо мала у собі велику силу життя. Своїми розлогими вітами обіймала півсвіту коло веселого будинку, де щоденно юрмилися усміхнені люди. У нестерпну спеку старалася догодити всім – прикривала  зеленим мережаним шатром від палючого сонця всіх гостей, які збиралися дружньою родиною на подвір’ї і співали веселих пісень.

Та одного весняного ранку прокинулася не від співу пташок, а від дивного передчуття неминучої трагедії. Навкруг зібралися люди. Вони весело і завзято гомоніли із пляшками пива в руках, і поглядали на мене порожніми очима.

І вже за мить відчула різкий нестерпний біль. В мої ошатні віти впилися металеві зуби знахабнілої сталевої потвори-бензопили. Безжалісно кремсали стовбур-тіло. Летіли цурки, бризкав сік.  Здавалося, що від мого крику здригалися земля і небо. Четвертували. Пальці-віти тремтіли у судомах. Темніло небо, душа плакала…

За що ви зі мною так, люди?

Тетяна Конюшенко

Хочеться вірити у те, що скоро з’являться на пустому місці саджанці дерев і новонасаджений парк буде процвітати. Та на це піде десятиріччя. Маємо віру, що саджанці будуть жити і їх не викорчують в перші ж дні життя бездушні люди (більше п’ятдесяти кущів троянд на Меморіалі Слави крадії вирвали за одну ніч).

Упевнені, що у свідомості людей буде лише турбота про навколишній світ.
Творити добро і дарувати любов – це основна місія людини на Землі.

Коментарі:

Останні новини