Хочу розповісти читачам сайту про її вчительську долю, а також про її дитинство, пов’язане зі школою. По історії її життя можна писати цілі томи книг, адже на її долю випали тяжкі випробування. Але її життя увесь час було пов’язане з людьми і на старість вони не покидають її, допомагають їй, піклуються про неї.
В 1948 році Надія Гнатівна закінчила Петропавлівську середню школу. Роздумів про вибір майбутньої професії в неї не було, адже любов до професії вчителя привила її улюблена вчителька.
В 1951 році закінчила Нікопольський педагогічний інститут і отримала направлення до Дніпродзержинської семирічної школи вчителем історії. В Петропавлівці в неї залишилися мама і дідусь, тому Надія вирішує повернутися в рідне село.
Надія Каніболоцька (перша зліва) – завуч Дмитрівської середньої школи з школярами третього класу, 1951 рік
Отримує направлення в Дмитрівську семирічну школу на посаду завідуючої школи. Потім направляють її директором Брагинівської середньої школи. А згодом в Дмитрівську середню школу, де і пропрацювала вчителем історії цілих 28 років.
На той час Дмитрівська середня школа розміщувалась в шести хатах. Це було надзвичайно незручно для батьків, вчителів і учнів. Восени і взимку, коли йшли дощі, падав сніг, діткам важко було добиратися до своїх навчальних класів.
Доріг на той час не було, освітлення вулиць не було, автобусів, які б довозили школярів до школи, теж не було. Надія Гнатівна згадує, що 1 вересня 1965 року було введено в експлуатацію нове приміщення Дмитрівської середньої школи, готове прийняти 800 учнів. У просторих світлих класах стали лунати гучні голоси учнів. Будівля школи мала три поверхи.
с. Брагинівка, 1953 рік
Школа була збудована в зручному місці. До неї були під’їзні дороги, було багато простору, де були висаджені дерева, кущі, насаджено багато квітів.
Надія Гнатівна прикладала багато зусиль, щоб привити своїм учням бажання вчитися, а її гордістю є те, що шість випускників Дмитрівської середньої школи пішли по її стежках, стали вчителями з історії: Шейко Ольга Миколаївна, Сергієнко Ніна Іванівна, Цишковська Валентина Миколаївна.
Надія Гнатівна пишається кожним своїм учнем, адже кожен став хорошою людиною, батьком чи матір’ю в своїй родині, шанованою в селі людиною. А вони в свою чергу вдячні їй, а це для неї найголовніше.
Учні 4-А класу Пантеймонівської школи №25, 1939 рік
Вона з гордістю згадує своїх колишніх учнів, які стали частиною історії свого краю: Руденко Іван Іванович, Рудь Олександр Гаврилович, Сербен Микола Андрійович, Ружин Зоя Володимирівна, Сайгак Володимир Михайлович, Швидько Ганна Кирилівна, Тарєльнік Віктор Дмитрович, Каніболоцький Леонід Васильович.
А зараз я хочу описати один випадок, який розповів Надії Гнатівні один з її колишніх учнів Костенко Михайло. Під час проходження військової служби в НДР з ним сталася ця пригода. Під час військових стрільб на мішень Михайла сіли лелеки. Командир віддав наказ «до рушниці». Всі солдати виконали цей наказ, лише Михайло не зміг виконати його. Всі патрони в нього залишилися невикористані.
Тоді командир зажадав дізнатися з яких причин у Михайла залишилися невикористані патрони. Михайло розгубися і стояв, як укопаний, і нічого не міг відповісти командиру. Тоді командир взяв бінокль, почав розглядати мішень. Він дивився то на мішень, то на Михайла. Завдяки цій пригоді командир зрозумів, що Михайло має добре серце, що саме на таких, як він, тримається світ і що завдяки їм існує злагода.
Петропавлівка, 7 клас, 1945 рік
Лелека – це візитна картка села Дмитрівка. З давніх давен люди любили цього птаха.
В 1999 році до Надії Гнатівни в гості приїздила Галина Ємельянова, подруга юності. Згадували шкільні роки, як хотіли втекти на фронт, як вступали в комсомол, як працювали в колгоспі. Згадали також як їздили в село Хороше в'язати снопи.
Тож, шановна редакціє, звертаюся до вас і до читачів вашого сайту, якщо зацікавлять сторінки життя мого роду, який є частинкою життя всього району, я зможу надсилати до редакції нові розповіді.
Микита Сидоров
