Подружжя Сімшаг: "І заграло життя новими барвами"

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

Молоде подружжя Денис та Тетяна Сімшагів приїхали в Петрівку зовсім недавно – в серпні минулого року. Але жителі села говорять, що вони так гармонійно ввійшли в життя громади, що здається, ніби жили тут завжди. Денис очолює Петрівський Будинок культури, Тетяна керує гуртками в Будинку культури. Підростає донечка Марійка, жвава весела дівчинка, вся в маму й тата – така ж здібна й активна. 

Життя заграло новими барвами – нова молода енергія вливається в неспішне життя села. Вони незамінні в усіх заходах не лише Петрівського старостинського округу, а й Миколаївської громади. Вихованці Дениса та Тетяни долають сходинки успіху на обласних та Всеукраїнських фестивалях. 

- Нам подобається такий ритм життя,  – говорить Денис. – Ми бачимо, як стрімко змінюється життя у громаді, помічаємо, як зростає активність жителів.  Це мотивує до праці й нових здобутків.

Родина Сімшагів Фото із архіву родини Сімшагів

Переїхало подружжя в Петрівку з Донеччини. Їм довелося пережити моторошні дні окупації. Денис і Тетяна неохоче переповідають подробиці. Не віриться, що все те жахіття відбувалося на рідній землі. Минуло п’ять років, та з пам’яті неможливо стерти спогади.

2014 рік став переломним в історії країни, змінив світогляд кожного українця, буремним крилом доторкнувся долі людей.

 Фото із архіву родини Сімшагів

На своїй малій батьківщині Денис не був вже 5 років. Там, в селі Бугаївці Перевальського району на Луганщині живуть його батьки. Мама й тато пенсіонери, хоча тато ще працює на заводі. Переїжджати зі свого рідного дому не бажають. Не для того я будинок будував, щоб мародерам лишати, - говорить батько й чекає, що війна все-таки скінчиться. 

З дитинства Денис любив іноземні мови, був учасником обласних олімпіад з французької мови,  мріяв про професію військового перекладача. Пробував свої сили у військових навчальних закладах, та врешті зупинився на Горлівському педінституті.

- А після закінчення вишу почалося доросле життя, - посміхається Денис, - служба в армії, робота. З школою якось не склалося, вчителем не працював. А ось роботу з дітьми любив з того часу, як під час практики працював у літньому оздоровчому таборі.

Щаслива закохана пара із нетерпінням чекала дня весілля

Бурхливе насичене життя дитячого табору приваблювало й Тетяну. Слов’янський педагогічний виш теж щоліта направляв студентів для роботи в оздоровчих таборах. Понад усе Таня любила танцювати, а ще – вчити танцювати дітей. Працювала в школі, дитячому садку, Будинку культури. Створений Тетяною дитячий хореографічний колектив, у якому було 70 дітей, отримав звання зразковий. 

Денис працював в дитячому таборі в Маріуполі, Тетяна – в Слов’янську. В Маріуполі благодійна організація "Лелека" щороку проводила Всеукраїнські зібрання. Тут і познайомилися молоді люди. Декілька разів Денис приїжджав в Слов’янськ до Тетяни. А потім вирішили ніколи не розлучатися. 

… Щаслива закохана пара із нетерпінням чекала дня весілля. 1 березня рідні та друзі вітали Дениса та Тетяну із народженням нової сім’ї. Линули побажання, гучно звучало "Гірко!".  Подружнє життя розпочали у родині батьків Тані в смт Райгородок Слов’янського району. Почали облаштовувати сімейне гніздечко, чекали дитину.

12 квітня озброєні російські загони, спільно з місцевими проросійськими угрупуваннями захопили місто Слов’янськ

12 квітня озброєні російські загони, спільно з місцевими проросійськими угрупуваннями захопили місто Слов’янськ. Вибір терористів був невипадковим. Невеличке містечко, географічно розташоване у центрі умовного трикутника Харків-Донецьк-Луганськ, – першочергових цілей окупантів, плануючи повторити "кримський сценарій", і аж ніяк не розраховували на спротив зі сторони України.

Війна на Донбасі розпочалася 13 квітня 2014 року близько дев’ятої години ранку в селі Семенівка, що за 8 км від Слов’янська. Того дня, коли християни всього світу святкували Вербну неділю, у зоні АТО вперше пролилася кров. 
Наступного дня на екстреному засіданні РНБО було ухвалено рішення щодо початку Антитерористичної операції. З того часу увійшло в нашу мову нове словосполучення "зона АТО".

2014 рік став переломним в історії країни, змінив світогляд кожного українця, буремним крилом доторкнувся долі людей.

Це було зовсім поряд – за десятки кілометрів від зони бойових дій

Це було зовсім поряд – за десятки кілометрів від зони бойових дій. Не хочеться згадувати. Але … Вибухи роздавалися зовсім поряд. Блок-пости ополченців знаходилися за 100 м.  Гради руйнували  будинки,  окупанти підбивали гелікоптери. Бувало, що цілими днями сиділи без їжі: магазини були розбиті й обкрадені. Постійне очікування й тривога, переховування в підвалах. У весняному повітрі стояв терпкий смак війни – кров, страх, біль.

- Було дуже страшно, - згадує Таня. – Вагітною з великим строком  стрибала у вертикальний погріб, щоб уберегти своє життя і життя дитини. Я почала прохати чоловіка: "Давай виїжджати! Я більше так не можу!" Напевне, інстинкт самозбереження загострився і до нього додався страх за майбутню дитину. 

Зібрали речі, поїхали до батьків Дениса  на Луганщину

Зібрали речі, поїхали до батьків Дениса на Луганщину. Та війна йшла слідом – і трагічні події відбувалися вже й там. З тими ж немудрими речами виїхали в Кривий Ріг. Там був облаштований табір для переселенців. Хоча такого статусу ще й не було.

- Нас чудово зустріли. Були з нами дуже привітні, харчували безкоштовно. Але так важко пережити  цей незрозумілий стан: "Хто оплачує наше харчування? Як бути далі?" - розповідає Тетяна.

Денис додає:

- Сидіти без роботи неможливо важко. А на роботу не влаштуєшся. Жити за чужий кошт – ситуація неприємна. Перспектив – ніяких. Надії немає.

Півтора місяці жили в очікуванні в санаторії Кривого Рогу

Півтора місяці жили в очікуванні в санаторії Кривого Рогу. Таня відповідально ставилася до пологів, результати медичних аналізів лишилися в Слов’янську. Треба було їхати. Тільки дізналися про звільнення міста – почали збиратися.

Транспорт не ходив, місто зруйноване. Жахливо було спостерігати. 
Повернувшись до батьків Тані, зіткнулися ще з однією проблемою: пологові будинки були закриті. Майже добу добиралися в Червоний Лиман,  де був чи не єдиний на область пологовий будинок.

Палати були переповнені

- Палати переповнені. З усієї Донеччини приїжджали породіллі, не було у них навіть елементарних речей. Чоловіки спали просто на вулиці

Маленька Марія Фото із архіву родини Сімшагів

Слава Богу, Машенька народилася нормально, здоровою. Це найголовніше.
Продовжувалося мирне життя, Денис працював, Таня доглядала донечку. 

Тетяна та Денис Сімшаги

Однокурсниця Інна Чернокнижна спілкувалася з Танею, слухала про їх проблеми, і врешті, порадившись із депутатами сільради та головою Віктором Одоєвцем, запросила своїх друзів переїхати в Петрівку. Довго радилися, обговорювали, і врешті вирішили: їдемо!

- Хвилювалися, звичайно! – зізнається Денис. – Але нас так добре зустріли! Такі щирі привітні люди! Всі допомагають. 

Тішиться Тетяна Петрівна Скарбо, що передала справу свого життя в надійні руки, говорить: 

- Ми з тобою, Денисе Олександровичу, одного поля ягоди! Ти мене розумієш!

Маленька Марія танцює, виступає на сцені Фото із архіву родини Сімшагів

Завжди допоможуть староста Світлана Гарнадко, завідувач філії Ольга Прохода. 

Голова громади Віктор Миколайович пересвідчився, що люди прийшли працювати діяльні й активні, тож у першу чергу потурбувався про житло для молодої сім’ї і про умови праці – в Будинку культури зроблено систему опалення.  Тепер діти й молодь після школи біжать у теплі приміщення. Працюють гуртки, діти і дорослі збираються до клубу на посиденьки. 

Не розчарувалися молоді фахівці в своєму виборі! Працюють, запалюють своєю енергією жителів, прикрашають своєю працею місце, яке обрали для життя. Радіє й маленька Марійка – у неї багато друзів, з якими вона грається, танцює, виступає на сцені.

Коментарі:

Останні новини