Прокурор Людмила Двойнічна: "Головне – захищати права і законні інтереси громадян"

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

- Найважче обрати саме свою дорогу в житті. А коли зрозумієш, що це лише твій шлях, тоді все в житті складається по волі Божій, легко й просто. Тоді увесь оточуючий світ стає на твою сторону і посилає добрих людей, які будуть супроводжувати й допомагати, - говорить прокурор Дніпропетровської місцевої прокуратури №1 Людмила Двойнічна. 

Їй пощастило обрати професію, у якій вона знайшла своє життєве призначення, якій вона присвятила половину свого життя – 23 роки. За її відповідальну старанну роботу вона неодноразово отримувала грамоти, подяки, цінні подарунки. Є відзнака від Генерального прокурора. Непросто працювати у колективі, де більшість – чоловіки.

Знайомство з професіями обмежувалося фільмами, розповідями друзів, бесідами в школі

Але Людмила своєю наполегливістю і високою працездатністю зуміла довести свій професіоналізм, отримати повагу колег і визнання керівництва. Її називають строгим і справедливим прокурором. Ті, хто переступив межу Закону, знає, що на судовому засіданні прокурор діятиме за законом.

Про професію юриста навіть мріяти не сміла

Одного разу, десь в 7-му класі,  подружка заявила, що буде вступати на юридичний факультет, і Люда поглянула на неї з особливою повагою. Свою професію у дитинстві вона вибрати ще не могла.

Знайомство з професіями обмежувалося фільмами, розповідями друзів, бесідами в школі. Мама, молодша медична сестра Хорошівської лікарні, бачила доньку в своїх мріях лікарем. Але Люда, хоч і не знала, ким бути, та знала, ким не хоче бути: медицина не для неї.

На екскурсії зі своїм класом (Людмила перша зліва у першому ряду) Фото: Із архіву Людмили Двойнічной

Початок 11 класу – час переосмислення. У друзів знайшла збірник для вступників і почала його ретельно вивчати. Увагу привернув Чернігівський юридичний технікум. Написала листа, отримала умови прийому і перелік екзаменів: українська мова (переказ) та історія. І почала готуватися. 

- Твори писати я любила, спасибі нашому класному керівнику і вчителю української мови Чупіковій Катерині Іванівні. Подобалася мені й історія. От лише був це 1990-й рік. Вчорашня історія стала минулим, а здавати треба було історію України. Підручників не було. Шукала першоджерела, конспектувала.

Решту предметів не те, щоб закинула, але уваги приділяла менше.
Випадково дізналася, що юридичний факультет відкрито в Донецькому кооперативному технікумі. Зраділа – все ж ближче. Знову – лист, і відповідь: чекаємо!

Мамин командирський тон повернув мене в реальність

Вступати до вищих навчальних закладів навіть не намагалася. У той час юридичних вишів було небагато, і на навчання брали в основному чоловіків після проходження служби в армії або з досвідом роботи. 

Отримавши атестат зрілості в Хорошівській середній школі, разом з мамою Людмила поїхала в Донецьк. Розглядаючи плакат з умовами вступу, дівчина побачила, що у цьому технікумі здають не історію, а математику. "Додому!" – розпач оволодів нею. І вже вони з мамою в автобусі повертаються додому. 

Мама пішла на роботу, а донька в цілковитому оціпенінні не знала, що робити далі. Вранці, після нічного чергування, мама прийшла додому і відразу в кімнату до доньки:

Часто згадую ті дні хвилювання, переживання.

"Підйом! Їдемо в Донецьк здавати документи" – "Ні, не поїду! Я математику не вчила! Я не здам!" – "Як це ти не здаси? Як це ти не знаєш? Ти 10 років вчила математику у школі! Невже ти зовсім нічого не знаєш?! Збирайся! Їдемо!"

- Мамин командирський тон повернув мене в реальність: а й правда, що ж я зовсім не знаю математику, подумала. Зібралися й поїхали.
Десятиденні підготовчі курси – математику здала на "4", і стала студенткою Донецького  кооперативного технікуму за спеціальністю "правознавство".
- Я часто згадую ті дні хвилювання, переживання.  І за підтримку дякую мамі.

Все-таки вона була мудрою жінкою. Звичайна санітарка в лікарні, без вищої освіти, жителька села, яка нечасто виїжджала в місто… Вона мала внутрішню силу і природний розум, все розуміла і бачила наперед.

Викладачі технікуму радили вступати в Харківський інститут

Аби вона тоді мене не підштовхнула, мудро, по-материнському, не змусила повірити в себе, хто знає, як би склалося моє життя. Вона мене благословила на цей шлях. А слідом за маминим благословенням на моєму життєвому шляху зустрічалося багато добрих людей, які мені допомогли стати тим, ким я є зараз.

Згадує Людмила і Бондаренка Олександра Миколайовича, прокурора району, який порадив вступати до технікуму, а потім вже штурмувати вищий навчальний заклад. Із особливою вдячністю за науку говорить про викладачів юридичного факультету технікуму: "Всі знання я взяла саме звідти. Тут була дуже серйозна теоретична база за фахом".

Була рада навчатися і пізнавати світ

Перше місце роботи – Юріївська Райспоживспілка, потім – Петропавлівський Агротехсервіс. Всі підтримували молодого спеціаліста, радили продовжувати навчання далі. І знову екзамени. Цього разу вже в Харківський юридичний інститут

Вступити до юридичного вишу було все одно, що в космос злітати

В Україні було небагато вищих навчальних закладів юридичного спрямування: Львів, Київ, Одеса, Харків. І вступити було непросто. Деякі абітурієнти із року в рік вступали і безуспішно. Викладачі технікуму радили вступати в Харківський інститут.

Їхала на екзамени і перечитувала конспекти, твори – Леся Українка, Іван Франко, Тарас Шевченко. І недарма, бо тема твору перегукувалася з поезією корифеїв української літератури. 

До цього часу пам’ятає Люда тему твору: "Бережіть нашу мову, нашу прекрасну мову, цей скарб, це багатство, передане нащадкам". Пам’ятає, що це був найважчий екзамен, бо після нього третина абітурієнтів відсіялася. 

Бойовий характер маєш на суди їздити!

Ще два екзамени – і Людмила студентка юридичного вишу. 

- Не вірилося. Мов у космос злітала. Я, дитина із простої сім’ї з невеликими статками,  учениця сільської школи, змогла вступити до престижного навчального закладу. Це все мамині молитви, мамине благословення. Я полюбила Харків, місто студентів. Працювала і навчалася одночасно. Мені давали оплачувану відпустку для сесії. Я була рада навчатися і пізнавати світ. Мама говорила: це золота пора – студентство. 

І знову все складалося, мов за рухом чарівної палички. Людмила навчалася на ІІІ курсі заочного відділення, а в районній прокуратурі з’явилася вакансія. Фахівців з вищою юридичною освітою в районі не було, тож радо запросили Людмилу. 

Стала спочатку стажером, потім помічником прокурора, а згодом і прокурором.

Керівник Агротехсервісу Пархоменко Віктор Семенович, хоча й з тяжким серцем, а все ж відпустив молоду юристку: "Тобі треба рости. Беруть в прокуратуру – це добре".

А прокурор Шиманський Тадеуш Альбінович здивувався, коли побачив, що дівчина, яка прийшла на роботу, та сама юристка, яка нещодавно приходила до нього і сміливо відстоювала свою думку.

- То це ти навчаєшся на ІІІ –му курсі? І вмієш так стояти на своєму? – прискіпливо говорив Тадеуш Альбінович. – Молодець! Будеш прокурором! Бойовий характер маєш на суди їздити!

На роботі цінують за сумлінну працю і результати роботи

З легкою руки своїх наставників і з напівжартівливого зауваження Людмила й стала спочатку стажером, потім помічником прокурора, а згодом і прокурором. 1997-го року пройшла атестацію, отримала погони.

А через декілька років начальник відділу обласної прокуратури Чернобривець Ольга Володимирівна порекомендувала  Людмилу Двойнічну для роботи в прокуратурі Самарського району міста Дніпропетровська.  Унаслідок реформування три районні прокуратури об’єднали в одну і тепер Людмила – прокурор Дніпропетровської місцевої прокуратури №1.

Щодня на барикадах, щодня в бій за справедливість

- Щастило мені завжди і з керівництвом: начальники були максимально об’єктивними. На роботі цінують за сумлінну працю і результати роботи. А якщо в колективі стосунки базуються на взаємодовірі і взаємоповазі, то працювати легко.

Не кожній жінці ця професія під силу

Якось довелося Людмилі Двойнічній на початку своєї кар’єри виступати перед випускниками шкіл району. Форма, зачіска, туфлі на підборах… Полум’яна промова про свою професію.  Наступного дня прийшла зранку до кабінету мама випускниці:

- Моя донька вчора увесь вечір тільки й розповідала про Вас. Хоче бути прокурором, як Ви. - Посміхнулася Людмила.- Хотіла б я розповісти їй, що ховається за красивою формою. Треба для себе вирішити: чи зможе вона заради професії пожертвувати особистим життям, відпочинком, на другий план поставити своїх близьких? Не кожній жінці це під силу. 

Люблю свою школу, своє село

Та все ж, незважаючи на всі труднощі й складності, робота дає почуття своєї значимості, почуття виконаного обов’язку.  Робота без любові, те ж що й шлюб без кохання. Якщо це твоє – не треба стукатись лобом у двері. А якщо любиш роботу  – все само відкривається. Треба лише трудитися, вважає Людмила. 

Пропонували їй перейти до обласного апарату, але їй подобається жива, конкретна робота. "Щодня на барикадах, – говорить Людмила. – Щодня в бій за справедливість"

Наше село благословенне

Немає вже батьків Людмили. Лишився самотнім двір, садиба. Не має вона змоги часто приїжджати, але коли буває, то намагається обійти всіх близьких і знайомих. Така ж лишилася привітна й доброзичлива. Завжди заходить в школу, радо спілкується з учителями. Слова вдячності рідній школі, дорогим вчителям лунають від неї. 

Мамо, знайди роботу, щоб не арештовувати людей

Зустріч з однокласниками через 20 років Фото: Із архіву Людмили

- Люблю свою школу, своє село.  Жаль,  що не розквітає наше Хороше, стає все менше людей.  Хотілося б і школу бачити більш сучасною.  І тим більше захоплююсь вчительським колективом,  тим, що вчителі на своїх плечах несуть увесь тягар  суспільства. А вони ще так жертовно працюють заради дітей. Все так же діти співають і танцюють. А ось для себе я відкрила, що вони ще й вчаться малювати. Обов’язково приїду у відпустку, щоб спробувати малювати. 

Любить село Хороше і син Назар. Лишився тут будинок дідуся та бабусі, як згадка про безтурботне дитинство мами.

"Мамо, знайди роботу, щоб не арештовувати людей" – прохав її син Назар, коли був маленький.  Зараз він вже дорослий і розуміє, що мама не просто працює, а виконує важливу для суспільства місію.

Поступати треба лише по закону

Із майбутньою професією ще не визначився, але не виключає можливості піти маминими стежками. Відзначає Людмила, що він розсудливий, спостережливий, філософ по-своєму, до всього намагається дійти власним розумом. 

Своїх думок мама синові не нав’язує, добре пам’ятає, що теж професію обрала вже у випускному класі.  Час настане – син зможе визначитись самостійно.
А зараз у мами й сина добрі дружні стосунки. Іноді Назар приходить на роботу до мами і намагається розібратися в суті професії.

- Не подобається, що багато паперів,  – зауважує Людмила. – Я ж розповідаю, що це не просто папери – це докази, що кожен крок розгляду справи  повинен фіксуватися. 

Можливо й справді мама та син стануть у недалекому майбутньому колегами.

Тільки у фільмах людина кладе руку на Біблію і говорить лише правду

Ми склали присягу народу України, і роботу свою треба виконувати з честю
Складність професії у тому, що спілкуватися доводиться з тією частиною людей, які протиставляють себе суспільству. Та все ж прокурор старається розібратися, коли ж той критичний момент настав, чому людина стала на шлях злочину

- Намагаюсь зрозуміти, розпитую про сім’ю. Найчастіше все йде з сім’ї, коли й батьки вели асоціальний спосіб життя. По-людському жаль молодих людей, які нівечать своє життя і життя близьких. Але поступати треба лише по закону. 

Болісно споглядати,  коли на суд приходить мати, а в сина це 5-6 злочин і йому знову загрожують грати. Мати, жінка похилого віку, усвідомлено говорить сину: я більше тебе не побачу. Це складно. Ти розумієш, що людина сама вибрала свій шлях. Це важко, по-людському шкода матері, а допомогти їй нічим не зможеш. Син про матір не думав, коли йшов на злочин. 

У майбутньому я бачу себе в адвокатській роботі

- Ми працюємо з людьми. А люди не завжди бувають чесними, – ділиться спостереженнями Людмила Миколаївна. – Вони можуть змінювати свої показання під дією якихось чинників, можуть відмовлятися від своїх слів просто в залі суду. Я це відчуваю, я знаю, що свідки домовилися між собою, а доказів у мене немає. Когось просто попрохали, комусь пообіцяли блага. А в результаті ускладнюється процес встановлення істини. На жаль, тільки у фільмах людина кладе руку на Біблію і говорить лише правду. 

Іноді молодші колеги скаржаться на недостатню заробітну плату, на специфіку роботи, небезпеку і невисоку престижність професії. 

Свою роботу треба виконувати добросовісно, сумлінно та якісно

- Не сприймаю виправдань недобросовісно виконаної роботи. Ми самі вибрали свій шлях. А можливо нас вибрав Бог для такої важливої місії – встановлювати правопорядок на світі. Ми склали присягу народу України. І повинні гідно виконувати свій обов’язок. 

Якщо згодом я прийму рішення змінити вид діяльності, то у майбутньому себе я бачу в адвокатській роботі. Швидше за все це буде протилежний бік судового процесу – я буду на захисті інтересів потерпілих. Мабуть, правду говорять, що колишніх прокурорів не буває.  

Та все ж головне у нашій професії – незалежно від посади і місця роботи дотримання конституційних прав громадян, захист їх законних прав і інтересів. І роботу свою виконувати треба добросовісно, сумлінно, якісно.

Коментарі:
Маєте новину?
Бажаєте запропонувати тему чи героя публікації?

Останні новини