Ні одного свята в селищі не обходилося без нього - гармоніста Івана Чорного

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

Вані було три роки, але вже тоді не можна було не помітити його потяг до пісні та музики. Коли рідня збиралася разом і дядьки заспівували "Розпрягайте, хлопці, коней", головну партію доручали заспівувати малому Іванку: "Нумо, хлопче, заспівуй!", - гукали дядьки. І маленький Ваня по-дитячому, але з усією серйозністю витягував куплети. Рідні тішилися та говорили: "Артист росте!". І таки виріс з маленького Іванка відомий на Петропавлівщині гармоніст Іван Чорний.

Іван Чорний Фото із архіву

Він народився в Коханівці, у сім’ї Василя та Єфросинії Чорних, мав старших сестер Мотрону, Ніну і Ганну. Найменший у родині Іванко побачив світ 1940 року, а сорок першого почалася війна і забрала главу сім’ї – загинув на фронті у 1944 році. Батька Василя він не пам’ятає, проте не може забути як жили та виживали в роки війни, холоду та голоду.

Іван Чорний - юність Фото із архіву

- Пам’ятаю, як німці в село зайшли, як хати палили... Горить наша хата, а ми в кукурудзі сидимо, сховалися. Мати переживає: хоч би крокви не згоріли. Хату спалили, корову вбили, лишилися без даху над головою, а в лютому на батька похоронка прийшла. Але мені не вірилося... Я чекав батька з війни. Пам’ятаю переможний 1945 рік, як солдати поверталися з війни, а я виглядаю батька… 

По-дитячому Іванко з малечку був закоханий в музику, все дитинство та юність мріяв про баян. І хоч не мав змоги вивчити нотної грамоти, не мав інструментів, але неперевершеним був його голос, який не лишав сумнівів – у хлопчика талант.

Іван Чорний з мамою та сестрами Фото із архіву

- Було мені тоді 3 роки, - згадує Іван Васильович. – Мама в полі сапає кукурудзу, а я в садочку в сорочці та без штанців лежу на лежанці і виспівую: "Розпрягайте, хлопці, коней". І так голосно заспівую… Аж раптом з кущів німець вискакує та до мене. Щось по-своєму белькоче, сердиться, ногами тупає… Сестри злякалися й до матері чимдуж, кричать: "Німець Ваню вб’є!". Мати кинула полоти, прибігла, а німець пішов геть. А потім зрозуміли, що німець – радист і кричав на мене, бо через мій спів рації не чув.

До музики Ваню тягнуло все дитинство, співав і грати хотів. У мами просив баяна: "Ма, купіль мені гармошку, я не буду ні їсти, ні пити", - казав Ваня. А мама відповідала:"Та краще продам гуску та куплю дівчатам ситцю на плаття, і тобі на кепку". Тоді Ваня змайстрував собі власний інструмент: набив на дощечці гвіздочки, натягнув між ними дротики з тросу і бриньчав на своєму імпровізованому струнному інструменті. Узимку Ваня залазив на піч, брав із собою гребінь, на якому мати пряла, бриньчав, створюючи власні мотиви та співав. 

Із мамою та сестрами на весіллі племінника Саші Фото із архыву

У війну родині було тяжко жити. Коли німці зайшли в село, під обстріл потрапила їхня годувальниця – корівка. Все, що мали в домі, відбирали поліцаї. Навколо панував голодний дух. 

- Голод. Його я добре пам’ятаю, - розповідає Іван Васильович. – Їли, що прийдеться. Навесні ходили до лісу "виливати" ховрахів. Восени рятували нас мишачі кучки: шукали в полі схованки польових мишей (бувало такі знаходили: там і ячмінь, і овес). Коржики з лободи їли. З кроквів, які шашіль поточила, робили "дерев’яну" муку і з лободою коржики пекли. Влітку ліс нас рятував: лопуцьки, лобода, рогіз, акація... А  колоски не давали нам збирати, об’їзні як побачать – так і б’ють нас. Всяке було. Але вижили.

Пам’ятає Ваня як разом із сестрами на три місяці лишилися круглими сиротами. За жменю зерна маму Єфросинію відправили до в’язниці. Засудили до трьох років і лише дивом вона врятувалася від смерті. 

- Маму забрали до в’язниці, а нашим подвір’ям нишпорили поліцаї та сищики, шукали зерно, а звідки йому в нас взятися, - сумно згадує Іван Васильович. -  Рідненьку нашу матусю побачили аж через чотири місяці. Розповідала мама, що потрапила в одну камеру з політичною єврейкою. Жінка допомогла їй написати листа в Москву, щоб відпустили, бо вдома четверо дітей, бо чоловік на фронті загинув… Дякувати Богу відпустили.

Мама Єфросинія, розповідала, як випустили її серед ночі з в’язниці, як чотири доби йшла з Дніпра до Коханівки. Як плакало серце, в передчутті довгоочікуваної зустрічі і вона побачить своїх діток. 

Коли маму Єфросинію заарештували, дядько Устим - батьків брат, позвав дітей до себе у Сибір. Згодом вся родина переїхала до Кемеровського району. Дівчата тоді вже доросліші були, пішли працювати: Мотя в пекарню, Ніна і Ганна – воротовщицями на шурфи (гірничі вирубки для розвідки корисних копалин) в Геологорозвідку.

Виступ на фестивалі самодіяльності Фото із архіву

Іванко закінчив сім класів школи. У школі вперше й взяв до рук баян. У шкільного товариша Івана Павлова була німецька гармонь, хлопчина на ній грати не вмів, і запропонував Вані вчитися грати.

1957 року родина Чорних повернулася в Україну. У Сибіру лишився лише Ваня: залишився вчитися в училищі на токаря, по закінченню отримав 4 розряд. В училищі затоваришував з Володею Сузуповим, той грав на баяні по нотах. Іван довго спостерігав за товаришем, як вправно він володів інструментом, як його руки перебирали клавіші.

- Володя добре володів нотною грамотою, - згадує Іван Васильович, - він по нотам грав на баяні, а я все на слух вивчив. Володя грає, а я придивляюся. А потім разом з ним в художній самодіяльності участь брали: він грає, я співаю "Весна на заречной улице", "Иван Бровкин". Згодом і сам на баяні навчився грати. 

Служба в армії (На фото всередині) Фото із архіву

1959 рік – служба в армії: служив у Москві, у військах протиповітряної оборони. Там талановитого Івана помітили і взяли до оркестру. Він і там співав та грав.

- У кожній казармі баян був і першим ділом, серед призовників, – огляд художньої самодіяльності проводили. Мене одразу помітили. І вже невдовзі репетирував і навіть виступав із зірковим на той час "Краснозаменним" ансамблем, де співали кращі голоси – учасники та ветерани війни

Під час служби в армії, Іван вдосконалив свою майстерність гри на баяні. На другому році армії чудово володів інструментом. А їхній армійський ансамбль чи не по всій Москві давав концерти. 

Служба в армії Фото із архіву

- Старшина було розклеює афіші з анонсом нашого концерту, а потім приїздить і говорить: "Дівчата сказали, якщо Вані Чорненького не буде, на концерт не прийдуть". Шанували мене, любили мої пісні, а я любив співати для всіх, заспівував пісень тенором...

Йому пропонували лишитися в Москві, пророкували кар’єру співака, а він повернувся до рідних. На той час мама з сестрами переїхали до Петропавлівки. 

- Може б мене вже не було в тій Москві, - жартує Іван Васильович. - Не шкодую, що повернувся в Україну. 

Записався до місцевого ансамблю Фото із архіву

Щойно повернувся додому, Іван купив у розстрочку тульський баян. Записався до місцевого ансамблю та став постійним учасником художньої самодіяльності. А потім запропонували йому посаду завклубом у Горьківському БК.

Організував струнний оркестр Горьківського БК Фото із архіву

При його керівництві клуб прокинувся. Іван Васильович організував струнний оркестр: колгосп допоміг придбати 3 балалайки, 3 мандоліни, гітару та 2 скрипки. За п’ять років оркестр став відомим у районі і навіть за його межами, бо потрапили якось на телебачення. 

Зі своїм тульським баяном не розставався Фото із архіву

У клубі зустрів свою другу половинку – Валентину. Одружилися. Щасливі, що Бог дав їм двох доньок Наталю та Людмилу, а тепер вже мають четверо онуків і правнука. 

Поява в сім’ї донечки змусила змінити професію. Треба було годувати сім’ю, а в клубі платили небагато. Пішов працювати токарем в колгоспі – ця робота дуже подобалася Івану Васильовичу. Довелося згодом і на шахті, і на буровій попрацювати. 

Зі своїм тульським баяном не розставався Ірина Ситнік

Але де б він не працював, зі своїм тульським баяном не розставався. Хто не знає Івана Чорного? На той час знали всі, бо він був першим гармоністом у селищі. Весілля, проводи в армію, дні народження – ні одного свята не обходилося без гармоніста Івана. Його пам’ять вміщувала репертуар на всі випадки життя: і циганочка, і солдатські, і ліричні… 

- В армію як проводжали хлопців, то з двору аж до військкомату з баяном проводили, а потім від військкомата з баяном і верталися, - згадує Іван Васильович. 

Якось він із донею поїхали в Росію на Новий рік до рідних. Зайшли до  місцевого клубу: нікого немає, лише старенька жіночка в піч дрова підкладає, грубку топить. У кутку Іван Васильович помітив гармонь: добротна, але припилилася і ремені з гармоні зрізали собакам на нашийники. Гармоніст одразу зметикував, знайшов заміну ременям і взяв до рук баян. І як заграв, як полилася пісня… 

- Як заспівав я "Бариню" -  старенька працівниця клубу повірити не могла, що так може звучати  гармонь, що такі пісні лунають у їхньому клубі, та до мене каже: "Може ви нам концерт зробите?", - розповідає наш герой. "Артист приехал!" - вмить розійшлося селом. А на вечір у клубі зібралося все село послухати артиста. 

Народний ансамбль "КОЛОС" Фото із архіву

Свого часу помітив талановитого Івана Чорного засновник народного ансамблю "Колос" Степан Ковальський та запросив Івана до гурту, де він був першим солістом. Нерідко Іван Чорний виступав на районних концертах. Знають Івана Васильовича і як автора чудових віршів.  І хоч свою творчу діяльність полишив, душа його співати не перестала.

Виступає народний ансамбль "КОЛОС", соліст Іван Чорний Фото із архіву

Ось і під час нашої розмови, лишає оповідь, дістає із саквояжу баян і співає:

- Торкає серця полум’я калини, 

А у душі відлунюють пісні,

Люблю тебе, всім серцем, Україно,

Земля моєї доброї рідні… 

Отак із маленького Іванка, який співав у садочку "Розпрягайте, хлопці, коней", пережив війну та голод, який не вчив музичної грамоти, самостійно вивчився грати на баяні, виріс справжній артист Іван Чорний. Кожна подія в його житті завжди супроводжувалася піснею.

Розповідаючи про своє життя, і щоб він не згадував: дитинство, юність чи доросле життя, як складно не жилося, але до кожного моменту є в нього своя пісня, яка допомагає йому жити. 

Коментарі:

Цікаві матеріали наших партнерів

Останні новини