Вже третє десятиліття ми зустрічаємо Першотравень “зі смаком атома”. Але особливу гіркоту на душі у ці дні відчувають ліквідатори наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, ті, хто ціною свого здоров`я, а іноді і життя боронив людство від загибелі.
Цього року виповнюється 35 років з дня аварії на Чорнобильській АЕС, яка сталася 26 квітня 1986 року. Про страшну аварію з масовими викидами радіації згадуватимуть ще багато поколінь. Свій відбиток вона залишила не тільки на навколишньому середовищі, а й на долях багатьох українців.
Напередодні 27-х роковин трагедії спілкувалася з людьми, яким судилося стати учасниками ліквідації наслідків цієї страшної аварії, згадали минуле, поговорили про наболіле. Це наші односельці Микола Британ, Володимир Аксьонов і Микола Кащишин та Володимир Хітров (нині вже покійний, чоловіка не стало у січні цього року). Хочу поділитися їхніми спогадами з читачами нашого сайту та присвячуємо цей матеріал Володимиру Хітрову та всім ліквідаторам аварії на ЧАЕС.
Розповідаючи про своє минуле, вони повернулися у своїх спогадах у зону відчуження, туди, де свого часу в тривожні весняні дні 1986 року приборкували атом, що вийшов з-під контролю людини. Усі вони - члени громадської організації "Спілка людей з інвалідністю Чорнобиля", яку очолює Микола Кащишин. Тоді вони були серед людей, що локалізували катастрофу, а нині, на всіх рівнях відстоюють інтереси "чорнобильців", постійно вивчають їхні запити, домагаються вирішення назрілих проблем.
- За період ліквідації аварії з району було призвано 184 чоловіка, на сьогодні понад п'ятдесят "чорнобильців" пішли з життя, - розповідає Микола Кащишин. - У районі 8 жителів, які мають статус ліквідатора аварії на ЧАЕС І категорії, 65 чоловік - ІІ категорії, 37 - ІІІ категорії, 7 вдів. Багато ліквідаторів залишаються незареєстрованими, це також проблема.
Першу звістку про вибух на Чорнобильські станції наші герої почули в шахті (усі вони колишні гірники). Про те, що стався вибух на Чорнобильській АЕС, знали, але більше жодних подробиць, та й самі говорять, що особливо ніхто цією аварією не цікавився. 30 квітня відбулися збори в районному військкоматі, де строго заборонили виїздити за межі району. А на початку серпня понад сто чоловік отримали повістки: "На 3 години ночі у військкомат!". Жодних пояснень... Лише взяти необхідні речі, бо, мовляв, повернуться скоро, а відрядження нетривале. Вони й не знали тоді, що це "нетривале" розтягнеться на все життя…
…Збиралися біля військкомату, до Дніпропетровська їхали автобусами, а далі - літаком.
…Щойно приземлився "Боінг" (у який вмістили понад півтори тисячі чоловіків), підігнали автобуси, підвозили до міста Біла Церква. Доки їхали, за вікном автобуса пропливали просто курортні краєвиди: фруктові дерева були облиті плодами, стояли "золоті" поля пшениці…
- За годину ми були вже в місті Біла Церква. Нам видали форму й забрали в 731 батальйон, який пізніше прозвали "батальйоном смерті". Із засобів захисту - лише "пелюстка" (шахтний респіратор), - розповідає Микола Кащишин.
А тим часом мої гості ведуть розмову, зміст якої зводиться головним чином до теми Чорнобиля. Тієї тривожної пори вони разом із іншими ліквідаторами спішно прокладали під реактором тунель, що мав забезпечити виконання необхідної операції з локалізації масштабів катастрофи.
- Що ми тоді знали про Чорнобиль? Невеличке містечко в 25 кілометрах від станції і Прип'ять - у двох кілометрах від станції, - розповідає Володимир Хітров. - Коли вперше опинився в Прип'яті, одразу пригадалися кінокадри з радянського фільму про Махна: містечком гуляє вітер, скрізь розкидані папірці і жодної людини. Здавалося, що почалася війна.
- На території станції відчувався специфічний запах, присмак йоду на зубах, вся таблиця Менделєєва витала в повітрі. Вся територія була залита піною з прального порошку (мильною водою з вертольотів заливали всю територію), піна, яка утворювалася на асфальті, не давала підніматися пилюці, отже, й радіації, - говорить Микола Британ.
- Нам наказували слухатися старшого і дезиметриста: ні шагу вліво, ні шагу вправо, йти слід у слід за ними, адже півкроку в бік - і можна було отримати смертельну дозі радіації, - продовжує Микола Кащишин. - Перше, що ми робили, це зривали панелі зі стін в коридорах. Наступного разу ми вже носили мішки з піском (25 кілограмів). На станції перебували по 30-40 секунд, у руки мішок з піском - пробіг 20 метрів і назад. З іншого боку "піднімали" стіни з бетону, все це робилося, щоб потім можна було встановити "саркофаг".
- Ми знаходилися на станції по 45 хвилин. На кожних дверях стояли вартові. Згубний вплив радіації позначився на здоров'ї майже в перші дні перебування в "зоні", - говорить Володимир Аксьонов.
- Бачиш зав'язаний на бильці свого ліжка рушник - шукай себе в списку - відправляєшся на станцію, - розповідає Володимир Хітров. - Одного разу на станції зустрічався особисто з фізиком-ядерником, одним із розробників реактора, був такий Пряничніков (на жаль, не пам'ятаю його ім'я), так-от він брав участь у рятувальних операціях. До реактора він спускався без спеціального обладнання й пов'язок: говорив, що стільки вже "наївся" цього атому... Згодом дізнався, що через півроку фізик-ядерник помер.
Ночували й відпочивали наші герої в сорокамісних наметах: не зовсім комфортно було, коли йшов дощ (намети промокали). І до зими готувалися самі: навколо наметів убивали штирі, оббивали їх дошками й обліплювали глиною, всередині ставили "буржуйку" - так і зимували.
Пліч-о-пліч ліквідовували наслідки аварії луганчани, дончани, полтавчани, кияни, сумчани і навіть із Забайкальського воєнного округу хлопці. Потоваришувавши в той страшний для всієї країни рік, чоловіки й досі підтримують зв'язок між собою.
Годували по-різному: одні нарікають, що погано, інші говорять - як "на убій". З посмішкою кажуть, що "загодовані" на той час консервованими продуктами харчування, вермішеллю та курячими яйцями, - вони сьогодні ці продукти не вживають… Згадали й песика, на прізвисько Паштет (дуже любив паштет, яким його пригощали, тому й ім'я таке дали).
- Були й приємні моменти в ті "чорні" дні: приїздили артисти - Алла Пугачова давала концерт чотири з половиною години. А вночі показували кінофільми, хоча часто не до кіно було, коли за цілий день так заморювалися, що мріяли лише про сон, - розповідають ліквідатори. - Тримали зв'язок з рідними, в основному листуючись, а пізніше на території встановили телефон. Вдома, перше, що робили - палили одяг, у якому повернулися. А потім лікарня… Багато хто тоді вперше за все життя отримав внутрішньовенний укол.
Важко зітхаючи, мої гості заводять розмову про бюрократизм чиновників, з яким нерідко стикалися, коли оформляли документи щодо інвалідності - не один раз доводиться ходити колом, збираючи різні довідки, підтвердження. Особливо прикро, що таку прискіпливість "канцеляристи" проявляють не до всіх, бо ж, як зізнаються, не один раз зустрічали "липових" ліквідаторів… Коштів державного та місцевого бюджетів не вистачає для повного забезпечення постраждалих ефективними лікувальними засобами, рік у рік зменшуються видатки на пільгове забезпечення ліками.
І про те, що просто на просто їх обманули, бо обіцяними пільгами не завжди користувалися "чорнобильці" та і гуманітарна допомога надходила не за її прямим призначенням. Наприклад, з усіх ліквідаторів району пролікувалися безкоштовно лише одиниці, до того ж, мабуть, вперше - і востаннє.
...Пройшли роки...
Наслідки від отриманої радіації саме тепер сповна позначаються на здоров'ї людей та на їхньому самопочутті. Чи можна з твердістю сказати, що небезпека вже минула?! Адже вчені попереджали, що серйозних наслідків від аварії на Чорнобильській АЕС людство зазнає через 20 років. На жаль, ці прогнози стали реальними. Так, саме зараз багато людей хворіє на страшні та невиліковні недуги, зокрема на онкологічні.
Все це - Чорнобиль. На жаль, він важка спадщина для багатьох поколінь.
З подвійними почуттями завершували нашу розмову. Із сумом згадали вимерлу зону, й товаришів, яких вже немає поряд, з якими пліч-о-пліч боронили людей від "мирного атому", й про те, що єдине місце на сьогодні, де їх можна згадати, - це Свято-Петропавлівська церква - біля ікони "Чорнобильський Спас" та пам'ятника загиблим ліквідаторам. Немає в районі кімнати для зберігання документації та зустрічей з людьми. А поки що ліквідатори-"чорнобильці" бережуть свої цінні для них грамоти й нагороди і сподіваються, що колись можновладці повернуться до них обличчям й достойно оцінять їх героїчний вчинок, переймуться їхніми проблемами. Аби ж то було так…
