Леонід Петрович звернувся до редакції із одним проханням: бути почутим. Не прохав ні матеріальної допомоги, не прохав вплинути на відповідні служби. Його дружина категорично відмовлялася від публікації в газеті: «Не хочу зайвого шуму та розмов! До цього часу самотужки справлялися». Врешті розплакалася й не змогла говорити далі.
У тому й справа, що 43 роки – саме такого віку син, інвалід з дитинства, – батьки докладали усіх зусиль, доки вистачало своїх власних сил і здоров’я. Нині ж відчувають, що й самі недужають, все частіше задумуються, як далі буде жити їхній син і хто йому буде допомагати. Дуже образливо було почути від тих, хто опікується проблемами таких людей, такі слова: «Помреш, все твоє майно й так перейде до сина!»
Дружина Леоніда Петровича крізь сльози розповідає про горе й поневіряння, які довелося пережити із дитиною. Діагноз, поставлений при народженні дитині, визначив долю усієї сім’ї.
- Болісно було чути слова лікаря, який відразу після народження сказав: «Хтозна чи й до ранку доживе». Довго ніжками синок не ходив, мова порушена. До 9-ти років носила сина на руках,– розповідає Галина Савеліївна. – Сиділа із ним у школі на уроках. Ні на мить не залишала його. Все боялася, щоб ненароком хтось не зачепив його, не образив. На ноги став, а мова так і не наладилася, хоча й до логопеда ходили. Ніякої допомоги не мали. Спасибі добрим людям, що підказали оформити пенсію дитині-інваліду. Отримувала щомісяця по 12 гривень.
На два роки довелося переїхати тимчасово жити в Дніпро, доки хлопчик навчався у спеціальній школі. Скільки горя надивилася, що й досі згадує. Боляче було дивитися на діток, від яких відмовилися батьки. Щоразу, коли йшла мама до сина у школу, купувала печиво, щоб пригостити цих знедолених дітей, у яких не було ні здоров’я, ні рідних. Розповідає Галина Савеліївна й про інших таких дітей із Петропавлівки, бідкається, що живуть такі сім’ї у своєму горі, нікому не потрібні.
- На таких, як ми, дивляться як на непотріб. Скільки знаю таких прикладів! А коли доводиться звертатися, так себе принизливо відчуваєш, що більше й ходити не хочеться. За всі 43 роки жодного разу путівки у санаторій не надали! Навіть інвалідного візка не мали! Правда, коли сину було 16 років, на День інваліда принесли пакунок цукерок. Коли розгорнули цукерку – вжахнулися! Із червами! Я той пакунок віднесла назад і попрохала, щоб більше нічого не приносили. Не хочу нічого виясняти – хай це буде на їхній совісті.
Відмовили сім’ї і в субсидії. Леонід Петрович розповідає, що приходила працівниця, оглянула садибу, склала акти і вирішили, що допомоги сім’я не потребує.
Подвір’я й правда охайне, впорядковане. Господарі дбають про чистоту й затишок. Не звикли скаржитися та сподіватися на чиюсь допомогу.
- Але ж роки не ті, все важче стає поратися, – говорить Леонід Петрович. – Написали заяву на автомобіль. Начебто пообіцяли. Не дочекалися – відмовили. Прохаємо зараз путівку в санаторій – теж не дають. Хотіли хоч якої допомоги на лікування зубів – теж немає. Хоча дружина й прохала, щоб нікуди не ходив, та вже сил немає терпіти таку байдужість.
Леонід Петрович – шахтар-пенсіонер, сім’я виживає лише завдяки його шахтарській пенсії. Дружина отримує 1500 грн по догляду за інвалідом, син – пенсію 1700. Це вже після підвищення, а раніше пенсія становила 965 грн. Навіть у сумі дві пенсії недостатньо для виживання однієї людини, а тим більше – хворої. А працівники відповідних служб так не вважають.
- Це моя дитина, доки сил вистачить, буду дбати про нього. Донька наша теж допомагає. Слава Богу, дружні діти наші. Та болить все ж душа за всіх таких обділених дітей. А син наш розумний, от лиш говорить погано, а нам же його дуже жаль. А скільки таких є дітей! Я вже надивилася за свій вік. Окрім батьків, нікому не потрібні.
Від редакції
- Спасибі, що вислухали, – сказала прощаючись Галина Савеліївна. – Все ж таки напишіть. Немало таких, як ми, самотужки справляються із такими проблемами. Не дай Бог такого нікому.
Золотарьови Леонід Петрович та Галина Савеліївна порушили непросту тему. Проблеми сімей із дітьми-інвалідами залишаються за закритими дверими, ніхто не бачить тих сліз та не чує материнських молитов. Створені служби, які повинні допомагати таких сім’ям, а виявляється, дієвої допомоги немає.
А як же декларативні принципи про толерантність, про ставлення до людей із інвалідністю, про соціалізацію і ставлення до таких людей? Невже лише пандусами визначається толерантне ставлення до людей з обмеженими можливостями? А як же співчуття, розуміння, співпереживання?
