У Міжнародний день студента, завів розмову зі своїми колегами Любов Павлівною Сінгур та Вікторією Павлівною Бондарєвою про студентське життя.
Любов Павлівна і Вікторія – мама та донька. Обидві у свій час навчалися у вищих закладах та жили у гуртожитках. Тож досвід і враження від студентства мають свої власні. У кожної вони особливі, але де в чому й схожі, хоча різниця між їхніми студентськими періодами – 25 років.
Зліва направо: Вікторія Бондарєва та Любов Сінгур
Під час невимушеної розмови ми разом дійшли давно відомої істини, що «Студентські роки – найпрекрасніша пора життя!»
Любов Сінгур: Моя мама мені сказала:
«Хто не був студентом – той не бачив справжнього життя!»
Після закінчення середньої школи перед Любою Сінгур постав вибір – ким бути? У неї було аж два шляхи отримати вищу освіту: будівельний навчальний заклад або ж педагогічний. Будівельний – бо це відповідало законам родинної династії, у Люби батько працював архітектором, і цей вибір само собою був зрозумілим. А ще мала право вступити до педагогічного вишу – бо школа та все, що пов’язано із нею, давно увійшли у життя Любов Павлівни. І без школи вона не уявляла свого майбутнього. Ба, навіть, через застуди, дівчина не дозволяла собі пропускати уроки та заходи. Тож вирішили, що Люба їхатиме у Полтаву вступати до педагогічного інституту. Полтаву обрали не випадково.
- В Полтавському педінституті на той час була спеціальність «фізика і математика», яку не кожен інститут міг запропонувати, – говорить Любов Павлівна. – А ще це, у порівнянні, наприклад, із Криворіжжям, екологічно чистий регіон. Ну, і головна причина остаточного вибору – у мене під Полтавою жила бабуся. Хоча там тоді навчалися переважно студенти саме із Полтавської області. Жителів з інших областей, скажімо так, не зустрічали із широкими обіймами.
Коли Люба з мамою приїхали до інститутського корпусу, де працювала приймальна комісія, то черговий на вході дівчину пропустив, а маму – ні. Черговий коротко сказав: «А далі дитина йде сама». Напевне саме з цього і розпочалося студентське життя Любов Сінгур. Ще пам’ятає вона, шо після школи сказала матері: «Не поступлю – буду працювати». На що мама категорично заявила: «Не видумуй! Ще встигнеш напрацюватися. Хто не був студентом – той не бачив справжнього життя!»
Перед вступом до інституту Люба відвідувала підготовчі курси і перший місяць навчання жила у своєї бабусі. Для того, щоб добиратися до вищого закладу, щодня йшла 40 хвилин через ліс, потім по підвісному мосту, який був у жахливому стані, через річку Ворскла, а потім ще чекала хвилин 30 у черзі до автобуса. Далі майже годину їхала з Нових Санжар до Полтави. Вступила до вишу дівчина без проблем. Далися в знаки шкільні роки, які Люба провела сумлінно вивчаючи фізику. Та й отримана золота медаль по закінченню школи теж допомогла – майбутній студенці довелося складати лише один екзамен – з математики. З цим завданням дівчина впоралася успішно. І стала Любов Сінгур студенткою Полтавського педінституту, одного із престижних на той час закладів.
- Додому приїжджала зрідка, бо вихідний день був тільки у неділю, а їхати з Полтави до Петропавлівки прямим автобусом 6 годин, – ділиться спогадами Любов Павлівна. – Через Дніпро і того більше – 8 годин. Тобто за день я встигала тільки в одну сторону. Щоб мати ще хоча б один день для поїздки, здавала кров у День донора. За це давали два вихідні дні і, звісно, це була поважна причина відсутності на заняттях. Відвідування в інституті контролювали дуже строго.
Студентське життя Любові Павлівни припало на 1985-90 роки. Старші товариші страхали дівчину, що в Полтаві до студентів з інших областей ставляться з деяким упередженням, та юна Любов цього не боялася. Навпаки, зізнається вона, її вразили високий професіоналізм полтавських викладачів. І до сих пір вона пам’ятає, як складала іспит з логіки. Доцент Яворський, якого дуже боялися всі студенти, про Любу сказав: «О, дивіться, людина з іншої області – і логіка у неї зовсім інша». Тобто жодного утиску чи якогось іншого ставлення Любов Сінгур не відчула.
- Звичайно ж, у перші дні навчання я дуже хвилювалася, – говорить Любов Павлівна. – Напевно, як і кожен студент, який щойно з-під «батьківського крила» поринув у майже самостійне життя. Великим випробуванням була і відстань від дому до інституту. Тому їздити до батьків вдавалося не частіше одного разу на місяць. Та й навчалися ми тоді шість днів на тиждень. Вихідний мали лише один день – неділя. На щастя, у ті роки через Петропавлівку курсували рейсові автобуси до самісінької Полтави.
Студенти вісімдесятих обов’язково везли із собою у гуртожиток повні торби харчів: картоплю, цибулю, сало, домашню консервацію та м'ясо. Перший курс Люба жила на зйомній квартирі. Місце в гуртожитку треба було заслужити, не дивлячись, що студент прибув з іншої області. Вражала студентку Любу і місцева архітектура. І зараз згадує вона, що Полтавські будинки мають свій особливий вигляд, не схожий з іншими містами.
- Студенти моїх років мали, мабуть, досконаліші побутові навички, ніж сучасні, – з посмішкою говорить Любов Павлівна. – Кожен з нас умів готувати різні страви. Були одиниці, які не вміли цього робити. Дуже часто ми користувалися так званими «курсовками» – квитками на харчування в їдальні. Студент мав право придбати таку «курсовку» на місяць і отримувати гарячі сніданки, обіди та вечерю впродовж усього тижня. Це було дуже зручно. Та й коштували вони недорого, зі своєї стипендії ми могли собі дозволити. Єдина вимога для такої послуги – чергування в їдальні.
За успішне навчання студенти отримували ще й стипендію. Хто мав відмінні результати, той мав право на підвищену стипендію – близько 50 карбованців. Любов Павлівна навчалася за направленням від колгоспу, який і платив їй стипендію. А жити до студентського гуртожитку вона перейшла тільки на третьому курсі. Своєю наполегливістю у навчанні та відповідальністю під час виконання обов’язків дівчина отримала своє місце у кімнаті, де, крім неї, проживало ще троє дівчат. Любов Павлівна згадує, що серед одногрупників було веселіше, ніж на квартирі.
Гуморина в інституті (Полтава, кінець 80-х років)
Після кожного курсу студенти повинні були два тижні відпрацювати: допомогти з ремонтними заходами у закладі чи на території. Таку робочу практику виконували всі без винятку. Облік виконаних завдань вела староста групи.
- Взагалі ми були слухняними студентами, – продовжує розповідати Любов Сінгур. – Навчалися добре, виконували все, що від нас вимагали. Тож і отримували переважно підвищену стипендію. А крім того, кожну осінь нас направляли на роботи до радгоспів, під Полтаву. Там студенти допомагали збирати яблука та інші фрукти, і за це отримували справжню зарплату. Отриманих грошей нам вистачало, аби влаштувати собі екскурсії та поїздки в інші міста України, Росії та Прибалтики.
Студентські роботи в колгоспах називалися осінньою сільськогосподарською практикою. Близько двох тижнів вересня студенти були присутні на певній начитці лекцій, а потім вирушали на роботи. Практика могла тривати до кінця жовтня або початку листопада. Оплата студентам здійснювалася за виробіток – чим якісніше і більше збереш, тим більше заплатять. А за перевиконання плану передбачалися грошові премії. Тож і не дивно, що студенти були зацікавлені працювати сумлінно.
- За ці кошти ми з одногрупниками навіть влаштували круїз по Прибалтиці, у батьків грошей не просили, – говорить Любов Павлівна. – У Києв на прогулянку на вихідні взагалі їздили, немов додому. Бувало у п’ятницю здавали колоквіум (підсумкова форма навчання), сідали у нічний потяг і їхали до столиці. Там відразу брали зворотні квитки, гуляли по місту і знову поверталися нічним рейсом. Та й інші цікаві місця пощастило побачити впродовж навчання у Полтаві. Одним словом, це найсвітліші спогади про студентське життя!
При наявності бажання і сил, можна було ще й підзаробити на місцевому хлібзаводі. Студенти інституту часто ходили у нічні зміни, випікали хліб. Любов Павлівна говорить, що можливостей не бути бідним студентом вони мали предостатньо.
Аби ще більше згуртувати студентів, в інституті проводилася велика кількість розважальних подій. Найяскравішою із них була квітнева гуморина, яку організовував фізико-математичний факультет. Було дуже весело не тільки під час самих виступів, а й упродовж усієї підготовки. Студенти вміють влаштовувати собі дозвілля – це відомо кожному, кому пощастило навчатися після школи. До спогадів Любов Павлівна Сінгур додає пораду студентам: «В студентські роки треба зуміти встигнути все – і навчатися, і попрацювати, і цікаво відпочити».
Вікторія Бондарєва:
Я була старостою групи. Цей досвід мені допоміг в подальшому житті.
Коли Вікторія тільки їхала на навчання до Дніпропетровського Національного університету, то у неї була тривога та відчуття, що її відірвали від світу. Боялася великого міста, боялася, що не знайде друзів. Але її мама, Любов Павлівна, в усьому підтримувала. Вона розповідала Вікторії про своє студентське життя і підбадьорювала: «Все буде добре, а часом – дуже весело».
- В перші тижні я, навіть, заблукала, бо сіла не в той трамвай. – розповідає Вікторія Павлівна. – Плакала та дзвонила мамі, щоб мене рятувала. І мама, немов навігатор, вела мене по телефону потрібним маршрутом.
Вікторія Бондарєва серед друзів-студентів в ДНУ
Коли Вікторія освоїлась, відразу ж знайшла друзів серед одногрупників, а пізніше і зовсім стала старостою. «Наша вельми шановна, всі питання вирішуюча, назамінна», – так її поздоровили в групі на перший день народження в гуртожитку. Та навіть написали іменну пісню.
- Студентські роки для мене не були такими насиченими, як про них кажуть, – зізнається Вікторія. – Було багато викликів на моєму шляху. Проте і яскравих моментів теж було багато.
Під час студентського життя на посаді старости дівчина вдосконалила свої навики управлінця, що дуже допомогло Вікторії в подальшому житті. Радить вона майбутнім студентам: «Беріть все у свої руки, і створюйте веселий настрій самостійно. Бо, починаючи зі студентства, – ми самі господарі свого життя».
Володимир Третяк
