Леоніда Куца, водія шкільного автобусу Самарської філії, батьки і діти знають як справжнього професіонала. Леонід Миколайович у будь-яку погоду впродовж навчального року підвозить дітей до місцевої та центральних шкіл. Він завжди в доброму гуморі, привітний, ніколи не скаржиться на погані дороги чи на напружений графік роботи. І жодного разу він не відмовив іншим школам району замінити їхнього водія з тієї чи іншої причини. Із захопленням Леонід Миколайович згадує своє водійське минуле та з посмішкою стверджує: «Дякуючи професії, об’їхав пів світу».
За кермом вантажного автомобіля
Народився Леонід Миколайович на Петропавлівщині, у селі Лозівському. З дитячих років тяжів до техніки. Поряд з батьківською хатою був колгоспний гараж, куди з іншими хлопцями бігав і Леонід. Шофери та механіки не проганяли хлопців, навпаки – ділилися водійськими навичками, вчили розбиратися в машинах, ремонтувати двигуни. Великим щастям для юнаків було, коли водії дозволяли їм сісти за кермо ГАЗону і проїхатися по полю – від комбайну, який косив, до автодороги.
- Мій батько шофером не був, – розповідає Леонід Куц. – Любов до шоферської справи з’явилася у мене у 6 класі, коли майже щодня бігав в колгоспний автогараж. На водіїв, які ремонтували свої машини або виїжджали за кермом, я дивився із заздрістю. Мріяв і собі керувати великою машиною. А щоб мрія здійснилася швидше, на власний велосипед, замість звичайного руля, прилаштував справжнє водійське кермо. Дістати кермо в той час навіть для машини було важко. А в мене він був на велосипеді! Хлопці усього села заздрили мені і просили проїхатися на моєму велику.
Професійна доля Леоніда визначилася у підлітковому віці. У старших класах проходив професійне навчання в УПК. До отримання середньої освіти він вже вправно керував автівкою, добре розбирався в двигуні, знав «на зубок» всі складові машини. Після закінчення школи здобував професію шофера від районного військкомату. Тож до лав армії прибув ще й з водійським посвідченням.
- В армії водив вантажні машини, – продовжує Леонід Миколайович. – І з того самого часу, як сів за кермо автомобіля, так до сьогодні і працюю водієм. Хоча з минулого року вже пішов на пенсію. Маю водійського стажу повних 42 роки – чи багато це чи мало – не знаю. Але знаю точно – пролетіли ці роки, немов один великий рейс.
А виїздів, рейсів, відряджень у Леоніда Миколайовича було вдосталь. Сам водій говорить, що довелося йому поїздити чи не на всіх марках вантажних автомобілів. Відслуживши в армії, повернувся до рідного села. Йому відразу ж запропонували роботу шофером на колгоспний ГАЗон. Чотири роки молодий хлопець сумлінно виконував робочі наряди. Доставляв корм на тваринницькі ферми, привозив колгоспні замовлення, возив під час жнив зерно на елеватор.
- Після колгоспу пішов на підвищення, – із посмішкою розповідає Леонід Миколайович. – Перейшов працювати до районної Сільгосптехніки. Керував ЗІЛом, їздив на КАМАЗі. Мені доручили новенький. Це вже було солідно і набагато відповідальніше. Період роботи в Сільгосптехніці закарбувався у пам’яті як один із найкращих у моєму професійному житті. Тоді сформувалася чудова бригада водіїв. Хлопці були дружними, справжніми асами-водіями. А якщо згадати, що всі ще й любили пожартувати, то скажу: сумно нам не було! Головне, що ми були тоді молодими і повними сил та наснаги.
Добрим словом Леонід Миколайович згадує і своїх наставників, які теж були водіями Сільгосптехніки. Начебто і знали молоді хлопці про автомобілі усе до дрібниць, але досвідчені водії могли підказати щось нове, поділитися професійними секретами, навчити і допомогти. Завжди на виручку один одному приходили бригадир Микола Москаленко, водії Олександр Костромський, Валентин Дейнеко.
- Водії Сільгосптехніки перевозили тисячі тонн вантажів для колгоспів району, – розповідає Леонід Куц. – Одним словом, підіймали сільське господарство краю. Ще працювали по заявкам вугільних шахт. Часто їздили у відрядження на Дніпропетровський вагоноремонтний завод. Об’їздили майже увесь Радянський Союз. Були і в Тюмені, і в Бійську Алтайського краю. До Алтаю їхав сім днів тільки в одну сторону. Це, напевно, найдовший маршрут, який виконував. А до Прибалтики курсував, немов на прогулянку, вже й не згадаю скільки разів.
Дорогами Прибалтики
Хоча поїздок було і багато, але кожен рейс Леонід Миколайович пригадує і нині. Особливо запам’яталися дороги і краєвиди природи тих місць, куди мав відрядження. Зізнається Леонід, що в кожному краї є й гарні дороги, а є і не дуже. Найкращими автошляхами він називає білоруські та прибалтійські. Та й в Україні є досить якісні магістралі, стверджує водій. Найбільше з усього запам’яталися йому гірські масиви, які довелося проїжджати, особливо Урал та Кавказ. Поряд з неймовірною красою гір запам’ятав Леонід і суворий норов гірських доріг. Але з усіма труднощами йому вдавалося справитися.
- Перший раз, як їхав гірськими дорогами, дух перехоплювало, – ділиться спогадами Леонід Миколайович. – Довелося побувати майже в усіх республіках колишнього Союзу. А дороги України знаю, як вулиці рідного селища. Об’їхав територію країни вздовж і впоперек сотню разів. Якщо скласти всі дні професійного стажу – точно вийде, що переважна більшість днів був у дорозі. Вдома був, як в гостях.
Автошляхи Алтайського краю
Всі відрядження у Леоніда були в основному наодинці, без напарника. Тоді водії не боялися виїжджати у найвіддаленіші місця. Хлопці знали, що всюди, яка б не сталася пригода, їм на допомогу прийдуть інші шофери – хоч далекобійники, хоч місцеві. Часто зупинялися на відпочинок в одному місці казахи, білоруси, українці, прибалти, і спільно варили кашу. І не дивлячись в якій країні водій перебував, якої б національності не були місцеві жителі, наші хлопці розраховували на них. Та й самі часто допомагали іншим водіям у дорозі – водійське братерство тоді не знало кордонів та національних відмінностей.
- Сім років я пропрацював водієм у Сільгосптехніці, – розповідає Леонід Миколайович. – Самотужки доводилося лагодити машину, у той час СТО, як зараз, майже не існували. Але і платили нам добре, скаржитися гріх було. На жаль, на початку 90-х Сільгосптехніка зазнала занепаду. Хлопці почали переходити в інші структури. Я теж перейшов у автогараж на шахту.
Леонід Куц разом із дружиною Світланою та онукою
Шахтарям Леонід привозив із заводів устаткування: насоси, компресори, комбайни для гірничих робіт. А з шахт возив вугілля. Обслуговував він шахти Західного Донбасу до середини дев’яностих. Потім став водієм Петропавлівського автопарку. Прийняв Леонід пасажирський автобус, що курсував до Дніпра. Між рейсами встигав возити шахтарів на роботу. В автопарку вже був у нього і водій-напарник.
- В автопарку були високо кваліфіковані водії, – пригадує Леонід Миколайович. – Мені пощастило працювати разом із Віктором Міщенко, Володимиром Замурою. Крім обласного центру, возили ми організації на відпочинок до моря. За одне літо могли до десяти разів побувати у Бердянську чи Кирилівці. Тож наша робота – не тільки суцільна романтика, а ще й повноцінний курорт. Це, звісно, жартома, бо у водія автобуса відповідальність якнайвища – він перевозить людей.
Наступним періодом професійного життя Леонід Миколайович називає час, коли після автопарку він знову пересів на вантажний автомобіль. Став керувати великою фурою, їздив до Європи. Далекобійником Леонід побував у Польщі та Словенії. Возив у східноєвропейські країни промислову сировину, а звідти – готову продукцію. Майже 16 років Леонід Миколайович таким чином і пропрацював на фурі. Саме в цей час далекобійниками стають і його двоє синів, яких Леонід ще малюками возив у спальному відділенні автомобільної кабіни, і які з самого дитинства перейняли у батька захоплення водійською справою. І ось тепер старший Дмитро вже неодноразово бував у рейсах до Англії та Франції. А менший син Юрій, як і батько, об’їхав усю Україну.
- З минулого року маю новий професійний статус – водій шкільного автобусу, – посміхаючись, говорить Леонід Миколайович. – Хоча й долаю за день трохи більше 100 км, але цей період вважаю найважчим у своєму житті. Сфера відповідальності відтепер у мене найвищого рівня, бо займаюся перевозкою дітей.
За всі роки водійської роботи було всього: і дальні багатоденні рейси, і важкі поломки у дорозі, і примхи погоди, коли виїжджав у сонячну погоду, а до місця призначення діставався по ожеледиці чи в снігових заметах. Тоді не мали таких засобів зв’язку, навігаторів, станцій техобслуговування. Ремонтуватися доводилося самотужки. Але щиро зізнається Леонід Куц, що кермо та дорога до сих пір йому не набридли.
Тому кожного робочого ранку він з таким же запалом, як у малого хлопця з колгоспного гаражу, сідає за кермо автобуса.
