Людмила Калініна: Жінка – стержень в усьому. І як це не дивно звучить – й на війні теж

Petropavlivka.City. Журналіст

05 березня 2020 10:46

Жінка на війні. Складна тема. Неоднозначна. Суперечлива. Чи жіноча це справа? Як дивляться на жінок-солдатів чоловіки. Перше враження – подив. А повагу треба заслужити, вважає Людмила Калініна, ветеран АТО/ООС.

Людмила Калініна пройшла війну добровольцем від перших її днів 2014-го року. Була на війні санітаром, командиром розвідвзводу, завершила службу старшим сержантом морально-психологічного забезпечення запасу, інвалід ІІ групи.

Нагороджена орденами та медалями. Про неї розповідали в телепередачі «Хоробрі серця», її історія в документальній книзі «Дівчата обрізають коси». Після демобілізації ініціювала та очолила неформальну організацію жінок-учасниць АТО. Із задоволенням зустрічається з молоддю, школярами.

Побувала Людмила в Дмитрівській школі на презентації «Школи Успіху» Максима Башинського, відвідала засідання гендерного клубу «Наша кухня» в Петрівці. Її активності та запальній енергії дивуються друзі й побратими.

- Жінка – стержень в усьому, - вважає Людмила. – Не лише в сім’ї. А й в колективі, в побуті. І як це не дивно звучить – й на війні теж. Жінка – дивовижне створіння, її інтуїція допомагає розгадати там, де чоловіки застосовують логіку. Я бачила, як невеличка худенька дівчина-медсестра витягувала з поля бою на собі 100-кілограмового чоловіка. І вона це зробила. Я ніколи не бачила, щоб дівчата плакали під час бою. Після – плакали. А в екстремальних умовах – діяли! Ми, жінки, мов кішки, завжди падаємо на лапи. У нас сильний інстинкт самозбереження. Ми виживаємо у будь-яких умовах. Для солдата це дуже важлива якість. Не раз дивувалися командири, як вдалося мені пройти там, де не змогли пройти чоловіки. Жінки рятували, жінки годували. Під обстрілом варили вареники з тушонкою. А ще жінки – це стимул чоловікам триматися мужньо.

До війни займалася будівництвом, хоча й мала медичну освіту. Народилася й жила в Павлограді. Мала проукраїнські погляди, в політиці підтримувала Юлію Тимошенко, вбачаючи в ній насамперед сильну жінку.

Події 2014-й року сприймала немов далеку документальну хроніку. Дивилася прямий ефір з Майдану і вважала ситуація штучно створеною. Боляче вразила й сколихнула душу анексія Криму.

Все, що відбувалося, бунтувало мою суть

- Певне, насамперед це було глибинне відчуття Батьківщини. Мене це обурювало: я розуміла, що це неправильно, несправедливо. Все, що відбувалося, бунтувало мою суть. Мов у страшному сні – чужі прапори, якась незрозуміла республіка, мітинги, вигуки, гасла. А далі – блокпости.

Доля звела з волонтерами. Саме тоді отримали ліки, які треба було перевезти на бойові позиції. «Ти ж медик, – сказали, – можливо ти перевезеш їх?» Погодилася, вважала, що за три дні повернеться назад.

Карловка, куди Людмила виїхала разом з волонтерами, змінила її уявлення про те, що відбувається. Зустрілася із добровольцями батальйону «Донбас», сортувала й роздавала ліки. Атмосфера була напруженою. Того дня в батальйоні загинуло п’ятеро бійців. Серед них і знайомий молодий доброволець.

- Коли ти вчора пила з ним чай, а сьогодні бачиш мертве тіло – це страшно, боляче. Невимовно, до крику. Неначе у тобі все надломилося. Ми супроводжували тіло в Запоріжжя, бачили горе рідних і близьких. Тоді я зрозуміла, що вже ніколи не зможу жити так, як жила. Я вже не зможу займатися будівництвом, власними домашніми клопотами. Я залишилася в батальйоні.

Так Людмила стала служити добровольцем в агентурній розвідці. Із нею в групі був виходець з Криму, доброволець із Західної України, жінка з Покровська. Цією групою вони не раз відправлялися в тил ворога.

Перше завдання – викликати вогонь на себе, щоб виявити супротивника, виконали успішно. Тут Людмила отримала свою першу нагороду «Захисник Вітчизни».

Вони вірили, що війна триватиме не довше одного місяця. І, здавалося, так і буде: наступ тривав.

18 серпня військова частина ввійшла в приватний сектор Іловайська. Місто було поділене на дві частини. До 29 серпня тримали оборону. Взяли в полон російського солдата, з його слів дізналися про серйозну підготовку до наступу російських військ. У тому, що воюють із російською армією, сумнівів не було.
З 26-го розпочалися безперервні обстріли. Тут довелося сповна відчути на собі жорстокість ворожих «градів» та «ураганів».

А потім – тиша. На три дні. Потрійне кільце оточення. Повна безвихідь. Не було ні електрики, ні Інтернету. Неможливість зв’язатися із зовнішнім світом.

- Виснажені, зморені, ми все ж трималися. У напівголодному стані відчували себе немов поза реальністю. Скільки це буде продовжуватися – не знали. І щоб зовсім не втратити свідомість, ми співали. Навіть не співали – ми орали на весь голос наші українські пісні.

Оголосили «зелений коридор». Колону розвідки на «Нісані» очолювала Людмила. Те, що відбувалося потім, не могло привидіться у жахливому сні. На максимальній швидкості вела своє авто. А попереду просто перед автомобілем – вибухи, злітають у повітря частини машин і знівечені тіла. Це був масовий розстріл.

Людмила КалінінаІз архіву Людмили Калінініної

- Такого не було за всю історію війни, щоб за дві години загинуло більше 300 чоловік. Ми бачили, що вогонь ведеться прицільно – просто на автоколону, що рухалася на відритій місцевості. На шаленій швидкості вдалося в’їхати в село. Машина – в металолом, повзком без каски під обстрілами вдалося знайти укриття. Це була звичайна яма зі сміттям. Але це був захист. До 8-ї ранку ми йшли, намагалися вийти із оточення.

29-го серпня під Красносєльским Людмила отримала поранення. «Нічого не пам’ятаю. Хлопок – і все, втрата свідомості!» Разом з іншими перебували в підвалі будинку. Чули здалеку російську мову. Знали, що попереду – полон. Тримали напоготові гранату. Серед військових було чотири жінки. Як карають жінок-військових у полоні, знали по розповідях тих, кому довелося побувати там.

У стані гарячки після поранення Людмила рвалася підніматися, кликала за собою. Жінки намагалися надати хоч яку можливу допомогу.
А в командуванні, підбиваючи підсумки бойових дій тих днів, Людмилу Калініну поспішили внести до списків загиблих.

Так, нас усіх, хто потрапив в полон, зарахували до 200-х. І навіть повідомили рідним. Вже потім мені розповідали сусіди: «Стіни здригнулися, коли ми почули, як кричить Раїса, Людина мама

- Так, нас усіх, хто потрапив в полон, зарахували до 200-х. І навіть повідомили рідним. Вже потім мені розповідали сусіди: «Стіни здригнулися, коли ми почули, як кричить Раїса, Людина мама. Вона не кричала навіть – вона несамовито вила!». Тільки вдалося знайти телефон, я відразу додзвонилася мамі. Маминими молитвами я лишилася жива.

Я не могла загинути, не могла померти. У мене були зобов’язання перед моїми рідними. Я обіцяла сину Міші, що обов’язково приїду на 1 вересня, щоб разом з ним прийти до школи на свято Першого дзвоника.

1 вересня 2014-го року син йшов до 2-го класу, донька Юля – до 8-го.
Дивом вдалося вижити Людмилі, дивом тяжко ранених залишили в живих. Її разом з іншими пораненими передали українським військам. І саме 1 вересня автомобілем з Курахово відправили всіх у військовий шпиталь м. Дніпра. Дорога проходила через Павлоград і діти просто зі свята чекали на дорозі свою маму.

- Зібрала всі сили в кулак, попрохала, щоб мене підняли до дітей. Хоча те, якою вони мене побачили – було не дуже приємне видовище: поранення в голову, шию, осколки в усьому тілі.

Та діти й мама побачили її живою. А у її впертості та волі до життя сумнівів не було.

Після боїв поблизу Красносельського Людмилу нагородили Орденом мужності ІІІ ступеня.

Майже всю зиму тривало лікування. 15 січня 2015-го розвідниця Людмила Калініна із позивним «Строитель» знову їхала в зону АТО.

Йшла справжня війна і проти нас йшла справжня військова техніка

- Ми з подругою з автоматами приїхали в частину. А перед нами – танки. Йшла справжня війна і проти нас йшла справжня військова техніка. Повне нерозуміння ситуації. Чому так? Але ми прийшли воювати і, як ми жартували, були готові зубами вигризати гусінь танка. Жалюгідними виглядали й наші автобуси, на яких привозили солдат.

Іловайськ зробив її сильною. Вона йшла знову на війну із святою впевненістю в своїй правоті, з вірою в Перемогу, із великою любов’ю до України. Людмила зізнається, що раніше не дуже звертала уваги на колір прапора й на мову, якою говорять.

- Пишаюся, що моя донька Юля після закінчення 9-го класу вступила до війсьськово-спортивного коледжу в Тернопіль, – розповідає Людмила. – Вона говорить красивою правильною українською мовою, шанує традиції свого краю і готова захищати свою Батьківщину. Зараз їй 19 років, після закінчення коледжу буде служити в Національній гвардії. Це моя гордість і мій життєвий успіх.

Найголовніше, чому я хотіла навчити своїх дітей, це самостійно приймати рішення і нести відповідальність за це рішення і його наслідки

Звичайно, як кожна мама, Людмила не бажає своїй доньці воювати. Але якщо так вирішить Юля – вона прийме її рішення.

- Найголовніше, чому я хотіла навчити своїх дітей, це самостійно приймати рішення і нести відповідальність за це рішення і його наслідки.

Син Михайло ще у роздумах, яку професію обрати, але мама для нього приклад в усьому.

Людмила повернулася з війни, але війна не залишає її. Вона підтримує стосунки учасниками АТО, волонтерами, вимушеними переселенцями

Людмила повернулася з війни, але війна не залишає її. Вона підтримує стосунки учасниками АТО, волонтерами, вимушеними переселенцями. Вона знає, скільки бід принесла що війна. Вона знає, що таке зрада.

- Важко було пережити події Іловайська. Але у кожного трапляється , певне, свій моральний Іловайськ. Для мене таким Іловайськом був 2018 –й рік. Коли відверталися близькі, коли зраджували друзі. Коли завершилися стосунки з дорогою для мене людиною. Я зрозуміла, що ті жінки, які повертаються з війни, переживають те ж. Як не боляче це говорити – кожен з нас був зраджений. Державою, близькими. Це ще складніше пережити, ніж період реабілітації після війни. Я вирішила, що нам треба єднатися. Ніякі ліки, ніякі психологи не допоможуть нам призвичаїтися до мирного життя. Частинка нашого серця лишилася там, на війні. Знаю, як ламаються сильні чоловіки. Бачила, як знаходять вихід в алкоголі та наркотиках. А жінці так не можна. За нею її рідні – діти, батьки, близькі.

За її ініціативи та об’єднання «Айдар» в Павлограді ініціювали проект «Жінки війни» , у якому взяли участь більше 50 жінок учасниць АТО. Кожна жінка, яка пройшла дорогами війни, заслуговує на шану й повагу- головна думка проекту.
Особисто їй, Людмилі, хотілося після війни тільки тиші. Купила будиночок за містом. Любить поратися в землі.

«Зариваю свій негатив у землю, - посміхається сумно. – Буває прокинуся серед ночі й не можу заснути. Сиджу, п’ю каву, згадую…»

Часто зустрічаються з подругами. «Ми однакові. Ми схожі в уподобаннях, захопленнях. Нас єднає минуле».

Цінує жіночу дружбу. Знає, кому можна зателефонувати серед ночі, хто приїде до неї і з ким можна буде проговорити до ранку.

Людмила пройшла випробовування та не зламалася, має силу посміхатися й радіти

- Весь день поралась у дворі: сонечко, немає вітру, тепло; на грядках рівними рядочками цибуля та часничок, з’являються перші ніжні квіточки... Одним словом, тиша. Знаєте, я знову і знову дякую Богу за життя і у такі хвилини, моя війна десь позаду... Не думаю, не згадую... Хоча десь далеко у душі, розумію: вона на сході і це мирне небо тримають мої побратими і посестри. Дякую вам!

А вже весна! Хай несе вона мир та злагоду всім нам.