- Якою я була? Звичайною дівчиною – малювала нігтики, фарбувала вії. А потім, мов кіно, дивилася новини: Майдан, анексія Криму. Про те, що війна доторкнеться до моєї особистої долі, не могла й подумати.
... Побратими її знають як Мирославу Мирну. Вона й сама звикла до цього імені, бо її справжнє ім'я — Олександра Підгірна — лишилося немовби там, у тому світі, в якому не було війни. Там все здавалося простим, звичним. Щасливий шлюб. Сім’я мешкала в Донецьку, підростало трійко дітей – шестирічна Настя, чотирирічний Міша, дворічна Мирослава. Раділи, що продали квартиру і купили величезний будинок неподалік від Донецького аеропорту. Чоловік займався підприємницькою діяльністю, Олександра працювала в магазині.
«Навіть після подій в Криму не вірили, що війна колись може дійти до нашого міста, - згадує нині. – А все почалося зненацька й дуже швидко...» У магазин, де працювала Олександра, увірвалися військові ДНР. Хапали все, що бачили. А що не могли забрати – розстрілювали. Вітрина зі спиртними напоями перетворилася в купу скла. Ледь жива від пережитого Олександра повернулася додому. Більше на роботу вона не вийшла.
1 вересня 2014-го року Олександра згадує неохоче, швидше навпаки, хоче забути, але пам’ять повертає знову й знову туди.
У школі свято Першого Дзвоника. Та немає тієї особливої радості, якої повниться серце на початку нового навчального року. Вона привела свою доньку Настю до школи із бомбосховища, у якому були змушені тимчасово мешкати. Там вони перебували разом із мамою, сестрою та меншими дітьми.
Сестра Карина згодилася привести на свято молодшу доньку. Син лишався з мамою в бомбосховищі. Свято на подвір’ї школи лише розпочалося. І раптом – обстріл! Крики, паніка, батьки шукають своїх дітей, хапають їх за руки й біжать.
- Невідомий чоловік підштовхнув мене з донькою у приміщення школи, щоб не лишалися на відкритому просторі. А я знала, що саме зараз повинна підійти сестра з моєю донькою. Жах охопив мене. Я вийшла на інший вихід, і тут побачила, як сестра несе мою малу на руках. Я схопила свою маленьку донечку й ми разом побігли в бомбосховище.
Вулицями йшла військова техніка, у небі – літаки, чути постріли й вибухи. Страшно зізнатися, але почали звикати до всього, що відбувається. Діти все ж були дітьми: вони хотіли бігати й гратися, їх важко було утримати. Вони звикли до небезпеки. Якось діти попрохали дозволу сходити на ставок: «Коли почуємо, що летять літаки – відразу повернемося» - пообіцяли.
Діти вже могли за звуком визначити, який летить літак і куди. Олександра погодилася – серпнева спека, можна недовго побути біля водойми. Та лише вони підійшли – розпочався обстріл. Цю частину міста обстрілювали мінометом. Схованки не було – постріли лунали звідусіль. Це був перший обстріл, який довелося пережити Олександрі та її дітям. Крики, страх, істерія...
Лишилися живими й неушкодженими , але отримані контузії проявилися через деякий час. Діти отримали контузії, у старшої доньки проявилася косоокість, молодші довго відчували переляк.
Пізніше почали вчити дітей як поводитися під час обстрілу. Діти часто повторювали: «Нас не уб’ють? Ми не загинемо? Ми не помремо?» Відповісти на ці питання Олександра не могла.
Зі старшою донькою Олександра ходила годувати собак біля їхнього будинку, який знаходився недалеко від бази Мотороли.
- Я брала з собою доньку, і вона дуже добре знала (я так її навчила) - що якщо зі мною щось станеться, то вона повинна зателефонувати чоловікові. Перші вибухи в місті, гуркотіли танки. Гранати вибухали майже поряд з будинком.
Встановлена комендантська година. Вражало те, якими лицемірними виявилися люди, які жили поряд. Бачила, як сусіди йшли в ополчення. Чула вигуки, як вітали ДНР. Найболючіше, що й чоловік підтримував нову владу.
Не хотілося вірити, що прийдеться залишати домівку, але почалася евакуація, і сім’я змушена була виїхати. Чоловік зостався в місті, щоб охороняти квартиру: остерігалися мародерів. А ще була надія, що скоро вони повернуться до дому.
Йшов грудень 2014-го року. Подруга із Авдіївки запросила до себе. Речі перевезли маршруткою. Разом з дітьми й мамою жила на околиці міста поблизу Очеретяного.
Напруга зростала, ставало ще тривожніше. Відключили українські канали. А з російських лунала відверта пропаганда.
Під Авдієвкою розміщувалася 93-тя бригада. Будинок, у якому жили, знаходився біля магазину, тож військових у формі Олександра бачила часто. Із недовірою поглядала на них.
- Я боялася укропів, була налякана тим, що бачила на екрані російського телебачення, - зізнається Олександра. – Хоча подруга запевнювала, що я помиляюся. Познайомила з військовими, почали спілкуватися. Один із солдатів був з Криму, він правдиво розповів про все, що бачив.
Почала прислухатися. Почула думку солдат та мирних жителів. Коли стало скрутно із продуктами, військові віддавали свій пайок дітям Олександри.
Одного разу замкомбат сказав Олександрі:
- Ми не вбивці. Поїхали з нами на виїзд – сама зрозумієш.
Уперше виїхала без зброї, лише спостерігала. Хлопці пояснювали, розповідали про принцип дії зброї. А потім пішла добровольцем в 53-тю бригаду, залишивши дітей із мамою.
Згодом комбриг сказав, щоб ніяких «баришень» не було. Олександра приїхала в місто Покровськ у військомат і написала заяву з проханням зачислити в лави. Військомат направив добровольця на курси зв’язківця-телеграфіста в Полтавський інститут. А 15 серпня 2016-го року Олександра офіційно підписала контракт.
15 вересня її направили в Торець, в мінометну батарею механізованого батальйону 53-ї бригади. Далі була Світлодарська дуга.
І вона – телеграфістка з позивним Мирослава Мирна. Із мінометом на даху будинків розстрілювала безпілотників. Лишалися лічені секунди, щоб сховатися від вогню. Згадуючи все зараз, вона розуміє: «Жінці не можна бути там!»
У посвідченні учасника АТО/ ООС Олександри зазначено 8 місяців безпосередньої участі в бойових діях. Рік перебування добровільно в складі війська в зоні війни ніде не зазначено. Боляче Олександрі, що дехто лише поблизу зони АТО побував, а посвідчення має. Не заради нагород йшла на війну Олександра. Має подяку від генерала. А найбільше радості приносили дитячі листи, які привозили волонтери.
У серпні 2017 року Олександра повернулася із зони бойових дій. Із чоловіком розлучилася у 2016-му році.
Разом із мамою та дітьми приїхала до Павлограду. Як родина переселенців, отримали житло в модульних будинках. Привезли нехитрі пожитки: дитячі речі та пару одежин для дорослих. Олександра працює, діти відвідують школу та садок.
До мирного життя звикати важко, говорить учасниця бойових дій:
- Спостерігаю за життям городян, і бачу, що вони зовсім не згадують, що поряд йде війна, гинуть воїни. Вони живуть із впевненістю, що війна ніколи не прийде у їхнє місто. Я теж так жила. Доки одного разу війна не перевернула все моє життя. Немов дах зірвало – і змінилися цінності. Я раніше так не відчувала своєї причетності саме до цієї землі, до своєї Батьківщини. Коли постало питання вивозити дітей із зони бойових дій, у мене був варіант поїхати до рідні в Росію, так я хотіла мама. Але я відразу цей варіант відкинула. Я тут народилася, тут народилися мої діти. Я не відвезу своїх дітей у чужу країну. Не могла я тихенько пересидіти той час, доки все устаткується. Боляче сприймаю несправедливість. Бачила смерть побратимів, знаю, що таке страх. Найбільше боюсь, коли йдуть танки, скреготу гусениць. Я берусь за автомат – і готова в бій. Нещодавно побачила, що на російському сайті «Трибунал» мене занесли у базу даних українських карателів ДНР.
Олександра знає, що найбільше багатство – душевне тепло. Мало контактує з незнайомими, не довіряє людям, спілкується більше з такими ж жінками з АТО ООС.
Радо відгукується на запрошення зустрітися з учнями. Побувала Олександра в Дмитрівській школі. Зустрічалася в селі Петрівка із жінками з креативного простору «Кухня».
- Часто запитують: чи страшно було на війні? – говорить Олександра. - Страшно не на війні. Страшніше тут. Страшно бачити людську байдужість, бездуховність у мирних днях. Тому мабуть й не відпускає мене війна, бо там лишилися справжні друзі, там цінують найкращі людські якості.
