З уст Валентини Олексіївни Бєлік можна почути дивовижні оповідки про звичаї та обряди села Миколаївки. З дитинства вона слухала ці розповіді від бабусі, і в її уяві поставали вродливі, пишно красуні-жінки, які жили в селі більше ніж 100 років тому. Пройшов час і уявні образи знайшли свої втілення в створенні колекції народного святкового жіночого одягу.
Розповіді бабусі, велика кількість перечитаних книжок, переглянутих фільмів про минуле – все разом поєдналося в думках та мріях майстрині. А ці мрії стали вишитими сорочками, пошитими корсетами та спідницями, жіночими головними уборами, щоб презентувати сучасникам нетлінну красу українського жіночого вбрання.
Авторською колекцією зацікавилися на обласному телебаченні й відзняли цікавий сюжет.
Учасники творчих колективів Миколаївського Будинку культури презентували колекцію на обласних фестивалях, а нещодавно ці витвори побачили й жителі Петропавлівщини на церемонії нагородження «Людина року Петропавлівщини 2019», учасницею якої була й Валентина Бєлік. Нам пощастило побувати вдома в Валентини Олексіївни, побачити залаштунки майстрині, поспілкуватися, почути її думки.
Українські жінки усіх часів любили чепуритися, прикрашати все навколо себе – хату, садибу і, звичайно, свій одяг. Так і з’явилися у нас вишиванки, квітчасті хустки, барвисті стрічки, яскраве намисто. Валентина Олексіївна розповідає, що у давні часи існували принципи та традиції жіночого вбрання. Широкі спідниці та їх кількість на жінці говорили про статус жінки.
- Одягали жінки по декілька спідниць: чим більше спідниць, та пишніше виглядає їх господиня, тим вона вважалася багатшою. На одну спідницю йшло до 4 м тканини, - говорить Валентина Олексіївна.
Поділилася майстриня історією, яку розповіла їй бабуся. На Масляну у селі було прийнято, щоб до тещі приїжджав зять та забирав її на святкування. Зазвичай, жінки готувалися заздалегідь, одягали найкраще вбрання.
Ті ж жінки, у кого ще доньки не вийшли заміж, виходили за двір на вулицю та лише із заздрістю спостерігали за тим, кого ж зять приїде на «бєдці» (упряжка із одним конем) забирати. Ось як розповідала про це бабуся Валентини Олексіївни.
Колекція автентичного одягу
- Пошила я нові спідниці до свята, що виглядати якомога пишніше та багатше. Приїхав зять до двору, зупинив коня, кличе мене. Виходжу я та й йду гордою ходою. Бачу, всі баби із дворів повибігали та аж роти порозкривали, побачили мене. Я ж на них уваги й не звертаю. Щоб сісти в бєдку, треба на приступку стати. Тож ставлю ногу, піднімаю по черзі всі спідниці. А баби ж дивляться та заздрять: на мені чотири спідниці: зверху – зелена, а потім – коричнева, далі – голуба, а на споді – у пшонце! Сіла я на повозку, розклала свої широкі спідниці та й кажу зятю: «Паняй, синок!» («паняй» - поїхали) Баби на вулиці попадали від заздрощів.
Не лише зігрівали чотири спідниці та говорили про соціальний стан господині. Носили вони й захисний характер. Знову словами бабусі Валентини Олексіївни:
- Жили раніше всі разом в одній хаті. Молоді сім’ї теж, доки не збудують своєї хати. Бувало, що разом з батьками жило й дві-три сім’ї дітей. За порядком стежив свекор. Тож вдарити батогом будь-кого із членів сім’ї вважалося нормою. Буває як лясне батогом когось із невісток, аж луна йде. Невістка питає: «За що, тату?» А він: «Для порядку!». Молодші невістки плачуть, а мене вдарить свекор батогом, а я й бровою не поведу – на мені ж чотири спідниці!
Такий оповідок в скарбниці народної мудрості у Валентини Олексіївни дуже багато. А виготовлені її руками костюми ілюструють устрій життя українського села.
У окремій кімнаті будинку – майстерня, у якій завжди у робочому стані знаходиться швейна машина. У іншій кімнаті – на столику розпочате вишивання, майстриня пояснює, що це майбутня сорочка ще для одного костюму.
Всього Валентина Олексіївна створила 17 костюмів. Для створення перших костюмів ходила від двору до двору у селі, збирала старі речі, особливо пальта із сукна та драпу, які потрібні були для виготовлення жилетів-корсетів. Купувала десятками метрів полотно на сорочки, вишивала й шила самостійно. Єдиною помічницею її є донька Ірина, яка теж вміє шити й вишивати.
Її майстриня називає своєю порадницею, а ще й терплячою моделлю, бо все приміряється, доповнюється на ній. Зі своєю донькою Валентина Олексіївна радиться, довіряє її естетичному смаку, з нею разом добирають кольори, підбирають оздоблення. Все, що є вишитого хрестиком у роботах – це вишивки Ірини.
Всі костюми упорядковані, доповнення розкладені по коробках із надписом. Вишиті сорочки всі довгі, а поверх сорочок одягали спідниці. Спідниці шиє майстриня із цупких матеріалів, носили жінки спідниці одного кольору, у клітинку, із каймою по низу. Спідниці підперізували поясом. Пояс теж міг бути різного кольору й фасону.
Окремо складені очіпки. Це обов'язковий головний убір заміжніх жінок. Повсякденний очіпок, у якому ходили в хаті і коло хати, виготовляли з дешевих матеріалів, тоді як святковий — з дорогих. Поверх очіпка запинали хустку.
Особлива гордість майстрині – прикраси
Особлива гордість майстрині – прикраси, намисто, все власної роботи і з власної фантазії. Вони завершують жіночий образ.
Знову ж таки майстриня минає червоний колір. Таємничий нефрит, холодний блиск смарагду, латунні деталі, всі відтінки бурштину, ніжні корали, дерево у поєднанні з металом. Довершують водоспади намиста медальйони з емалі різних кольорів.
Золоті руки майстрині, глибокий розум, творча уява і найголовніше – велике бажання відтворити автентичну культуру рідного села, а отже й України торять дива. Валентина Олексіївна не лише моделює та виготовляє костюми, вона й майстерно створює образ. Костюм не є усталеним комплектом окремих видів вбрання. З кожною жінкою вона працює індивідуально.
Колекція автентичного одягу
Спочатку вона пропонує одягнути корсет, якщо корсет підійшов – підбирає сорочку, потім спідницю, головний убір й прикраси. Кожна деталь працює окремо. Найперше, говорить майстриня, жінка повинна відчути себе комфортно в цьому вбранні.
Дійсно, варто спробувати приміряти це вбрання. Говорять, що внутрішня краса визначає зовнішню. А коли одягаєш вбрання за мотивами народного одягу, здається, немов відчуваєш на собі позитивну енергетику усіх поколінь, мов вбираєш все краще з українських традицій. Ті жінки, які вже спробували приміряти на себе вбрання, розповідають про враження:
- Відбувається внутрішнє перевтілення: розправляються плечі, гордо піднімається голова, змінюється постава. Душа наповнюється радістю, очі сяють.
Підбираючи вбрання для жінки, Валентина Олексіївна продовжує розповідати про секрети жіночої привабливості, що уособлює українське вбрання. Якщо жінка одягає цей одяг, вона повинна дотримуватися усіх правил. Так, наприклад, волосся жінки повинно було старанно підібраним під очіпок. Це відкриває обличчя, очі. Пов’язуючи поверх очіпка хустину, майстриня розповідає про історію хустки. Цікаві її роздуми про кольори.
BG Image
Валентина Олексіївна Бєлік
- Не варто боятися чорного кольору, - розповідає Валентина Олексіївна. – Це колір землі-годувальниці. Так, це й колір трауру, бо всі ми повертаємося в землю. Така філософія життя. А ось червоного кольору слід остерігатися жінкам зрілого віку. Це колір дівоцтва. Жінки ж мають обирати приглушені кольори. Вінки із стрічками теж головний убір дівчат, аж ніяк не жінок. Взуття я пропоную під це вбрання підібрати темного кольору – не червоного! А теперішня мода якраз дозволяє одягнути сучасні чобітки на невисокому підборі під народне вбрання.
Кожен костюм має свою назву. Мов своїм дітям, - викоханим, вистражданим, вимріяним, - майстриня дає ім’я. Є у колекції вбрання «Медові соти», «Пахучий любисток», «Квітуча ружа», «Волошкове поле», «Житній колосок», «Вишневий омут», «Розкішна півонія». Поетичні назви якнайкраще підходять до створених образів.
Свою колекцію авторка назвала «Намистечко» , бо як по старанно добирається намистинка до намистинки, так створювалася й сама колекція.
- Моя душа противилася тому, чим були заполонені сцени, екрани телевізорів, як був спотворений, забутий народний одяг, вихолощений, забитий креативом, гламуром, так би мовити осучасненим, - розмірковує Валентина Олексіївна. – Хіба ж ми «осучаснюємо борщ чи вареники, чи голубці? Та ні, нам хочеться добротного, смачного, маминого чи бабусиного.
Колекція автентичного одягу
Із болем говорить майстриня про те, що й вишиванки нам із Китаю, що ми отурчені та окитаєні стали, забули чиїх ми батьків діти. Шукала матеріали в бібліотеці та дарма: куцо, поверхнево, схематично. То й стала збирати самотужки. Купувала всі без розбору схеми вишивок. Задумувалася: де я живу?
Центр України, південний схід, лівобережжя Дніпра – палюче сонце, злі вітри влітку й узимку, вигорілий під сонцем степ. А це означає тоненькі квіточки, смагляві жінки, співуча мова, широкі та плавні пісні. Звідси шляхетні витончені кольори, легкі візерунки, переважна вишивка гладдю, квіти фантазійні, мов у Марії Приймаченко, ледь вгадується волошка, скоріше мальва, барвінок, чорнобривці. Звідси й кольори сіруваті, охристі, жовто-коричневі, блідо-червоні, замість червоного – коричневий.
Про колір Валентина Олексіївна може говорити довго й ґрунтовно. Навіть у білого вирізняє відтінки:
Валентина Олексіївна розповідає, як вибирає узор, компонує елементи вишивки, розміщує на викрійці, дотримуючись законів симетрії. У вишивці все має значення: кількість квіточок, пелюсток у ній, кількість гілочок і листочків. Адже це не просто одяг – оберіг. Це одяг для душі – нехай він захищає, оберігає, гріє.
- Беру в руки голочку – і починається диво! На білім полотні вимальовується узор, густішає колір, набирає сили. Якщо вишивати за готовою друкованою схемою – це технічна творчість. А коли вишиваєш вишиванку, підбираєш заново кольори , десь приглушуєш, десь змінюєш колір. Диво стається на очах.
Найвищою майстерністю називає майстриня вишивку білим по білому. Ось де шляхетність, стримана краса!
Колекція автентичного одягу
Із таким же захопленням розповідає й про створення корсеток та спідниць. Слухати її – задоволення! Слова та образи западають глибоко в душу. Дивуєшся неймовірно сильній енергетиці цієї жінки, її вмінню передавати набутий досвід щиро й щедро. Адже це не лише досвід прожитих років, це зібраний й переосмислений скарб народної мудрості.
- Дякую Богу за те, що маю можливість створювати красу! Прошу ще трохи років і здоров’я, - говорить Валентина Олексіївна. – Планів багато. Проект затратний і в грошовому еквіваленті, і у часі, і в здоров’ї. Та все ж буду творити і тішитися тим, що Україна має чим вразити і надихнути.
