Щороку у вересні в Петропавлівці особливе свято — День селища. Згадаймо як відзначали свято у мирні часи. Світлини з архіву редакції.
Цього дня завжди Петропавлівка ніби ставала іншою. Люди виходили на вулиці, зустрічали знайомих, вітали одне одного. У парках працювали розваги, зі сцен лунали пісні, нагороджували почесних громадян. Ми вітали молоді родини, які саме цього року створили свої сім’ї. Хтось приходив на концерт, хтось — просто прогулятися центром, поговорити, побачити тих, кого давно не зустрічав.
Це був наш день. День, коли Петропавлівка збиралася разом.
Тепер вересень інший.
Війна змінила наше селище, як змінила життя кожного з нас. Ми більше не ставимо сцен, не влаштовуємо гулянь і не збираємо людей на святкові урочистості. Сьогодні, коли поруч війна і ворог дедалі ближче, святкувати так, як колись, — не час.
Але ми пам’ятаємо цю дату.
Адже за нею — наша історія. День селища пов’язаний із визволенням Петропавлівки від нацистської окупації у вересні 1943 року. Для когось це рядок у підручнику. Для нас — частина історії землі, на якій жили наші батьки, діди й прадіди.
Петропавлівка переживала різні часи. Вона росла, змінювалася, будувалася. Колись тут були ярмарки, крамниці, кузні, млини. Сюди їхали торгувати, працювати, створювати родини, ростити дітей. У 1777 році в Петропавлівці вже налічувалося 133 двори й майже тисяча жителів. А в XIX столітті селище стало помітним торговельним і ремісничим осередком. Сучасна Петропавлівка — це вже супермаркет, кав’ярні, салони краси, кафе, спортзали та різноманітні установи, що покращують наше життя.
Та перш за все історія Петропавлівки — це історія людей.
Саме тому сьогодні мені особливо боляче бачити, як змінюється наше селище.
Ще минулого року ми проводили опитування серед петропавлівців і говорили про те, якою люди бачать свою Петропавлівку. Тоді ще можна було вийти в центр і зустріти багато знайомих облич.
Сьогодні людей там стає менше.
Особливо це відчутно через евакуацію дітей. Родини виїжджають у безпечніші місця. Хтось забирає дітей, хтось їде сам, хтось ще вагається, бо тут — дім, господарство, могили рідних, робота, пам’ять про все життя.
І я добре розумію тих, хто виїжджає. Бо любити свій дім — не означає залишатися в ньому будь-якою ціною. Іноді любов до дітей сильніша за бажання залишитися.
Але я вірю, що Петропавлівка не спорожніє назавжди.
Я вірю, що люди повернуться.
Повернуться ті, хто сьогодні далеко. Повернуться діти, які зараз навчаються в інших містах. Повернуться родини. Ми знову почуємо дитячий сміх у наших дворах, побачимо знайомі обличчя на вулицях і знову будемо обговорювати, де краще провести концерт на День селища.
Можливо, тоді ми ще більше цінуватимемо прості речі, які колись здавалися звичайними.
Прогулянку центром. Зустріч із сусідом. Пісню зі сцени. Обійми рідних. Свято, на яке можна просто прийти без страху.
Сьогодні ми не святкуємо.
Сьогодні ми просто пам’ятаємо.
Пам’ятаємо нашу Петропавлівку — мирну, галасливу, святкову. Пам’ятаємо тих, хто жив тут до нас. Пам’ятаємо тих, хто захищає Україну. Пам’ятаємо тих, кого війна вже забрала. І тримаємося.
Бо Петропавлівка — це не лише будинки, дороги, школа, парк чи центральна площа. Петропавлівка — це ми.
Ті, хто залишився. Ті, хто виїхав. Ті, хто захищає. Ті, хто чекає. Ті, хто щодня робить усе, аби наше селище жило.
Тому сьогодні я хочу сказати прості слова.
З Днем селища, Петропавлівко!
З Днем нашої землі, нашої пам’яті, нашого дому.
Бережімо одне одного.
І давайте вірити. Вірити в Україну. Вірити в наших захисників. Вірити в те, що Петропавлівка вистоїть.
Де б ви зараз не були — ви все одно частина нашого селища.
А Петропавлівка — частина кожного з нас.
