Величезна вирва посеред подвір'я. Недопечена піца в духовці. Банки з варенням, які господиня просить обов'язково забрати. Басейн, куплений для онуків лише два тижні тому. Саме біля нього російська авіабомба забрала життя семирічної Вероніки.
2 липня три російські керовані авіабомби впали на село Шевченка Богинівської громади Синельниківського району у Дніпропетровщині. Село за 45 кілометрів від фронту. Удар припав по звичайних людях, які були вдома. У однієї родини війна вдруге забирає дім. У іншої - забрала дитину і лишив одне питання: «Як тепер жити?..» Кореспондентка «Степової зорі» - з місця трагедії.
Три КАБи – по мирних
Трагедія сталася 2 липня у селі Шевченка Богинівської громади. Маленьке українське село в здавалося б не так близько від лінії фронту. Але сюди серед дня російські війська скинули три керовані авіабомби.
КАБ влучив в дорогу. Поруч із вирвою — будинок, де жили дідусь і бабуся. Поруч — оселя їхнього сина з дружиною та маленькою дитиною. Попри силу вибуху, люди дивом залишилися живими, кажуть, що це справжнє диво. А від будинку – нічого живого, все зруйноване, подвір'я всіяне уламками скла, шиферу та важкими металевими фрагментами російської авіабомби.
Ще два КАБи влучили на сусідній вулиці. Там наслідки страшніші — авіабомба впала на город, поруч із будинком та подвір’ям родини Опашнянських. За десять метрів від місця, де знаходилася родина. Четверо з родини у лікарні, а наймолодша 7-річна Вероніка загинула.
Вадим: «Як тепер жити»…
Авіабомба впала просто на подвір'я його родини.
Того дня всі були вдома. Дітям лише кілька тижнів тому купили басейн, тож 11-річна Поліна та 7-річна Вероніка купалися в ньому. Поруч за столом сиділи батьки, дідусь із бабусею. Пили каву, розмовляли. Здавалося, це буде звичайний літній день.
За кілька секунд усе змінилося.
Вадим - колишній військовий, дідусь дівчаток, показує подвір'я, де ще недавно лунав дитячий сміх.
— Вероніці було сім років... Лише нещодавно відсвяткували день народження...
Він єдиний із родини залишився вдома. До лікарні не поїхав, хоча сам теж поранений — пошкоджене коліно. На це майже не звертає уваги.
Його дружина Тетяна, син Олександр, невістка Таміла, онука Поліна — в лікарні з вибуховими травмами.
Найменша онука, Вероніка Опашнянська, загинула.
Чоловік замовкає. Потім кличе собак.
— Тікайте... Тікайте... Я вас повідпускав...
Та чотирилапі не відходять ні на крок. Лише мовчки йдуть за господарем, ніби бояться, що їх теж покинуть.
— Нікого не покину... Вони теж вижили... – пояснює чоловік.
Він показує басейн.
Від нього майже нічого не залишилося.
— Медики сказали, що у Вероніки були дуже тяжкі внутрішні поранення... Вона не вижила. Найперший удар прийняла на себе. Стояла саме біля басейну... Бачите, що від нього залишилося...
Вадим пригадує кожну секунду.
— Ми тільки сіли за стіл. Ми з сином каву пили. Невістка була поруч. А дружина – на кухні в будинку. Раптом почув свист. Закричав: "Лягайте!" Секунда… Вибуховою хвилею мене відкинуло до дверей літника. І саме двері мене врятували.
Після вибуху він вибрався з-під уламків.
— Виліз через той бік будинку. Дивлюся — вода з басейну ще не встигла зійти... А Вероніка лежить у ньому... Крові було дуже багато... Ми витягли її й понесли до карети швидкої, де вже чекала допомога...
Навколо — суцільні уламки.
Понівечений автомобіль.
Перекинутий велосипед.
Посічений ракетним металом фасад будинку.
Розкидані дитячі речі. Капці, іграшки...
Він дивиться на величезну вирву.
— Це КАБ... Подивіться, яка вирва. Метрів чотири завглибшки і метрів вісім у діаметрі. Я колишній військовий, я знаю, що таке такі боєприпаси. Після такого люди майже не виживають. Я не знаю, як ми залишилися живими...
Найважче йому говорити не про будинок. Він плаче:
— У мене зараз одна проблема. Жінка на операції. Син на операції. Одну онуку відправили до Дніпра оперувати, а друга онука – загинула...
Чоловік опускає очі.
— Не знаю, як жити далі... Ми нікого не чіпали. Все життя працювали, я в шахті працював. Дружина й досі працює в шахті. І тепер... Я просто не знаю, що робити далі...
Його онучки вже вдруге тікали від війни. Родина жила у місті Шахтарське. Коли там оголосили евакуацію родин з дітьми, онучки залишили свою квартиру й переїхали до дідуся з бабусею в село Шевченка.
— У Шахтарському в їхню квартиру теж прилетіло. Вони жили на четвертому поверсі. Балкон знесло, вікна повилітали. Тоді вони приїхали до нас у село. Кажу: "Живіть тут, усе буде добре..."
Чоловік замовкає.
— Думали, що тут буде безпечніше... А тут... Приїхали до діда з бабусею пожити. Думали, перечекають. Ну хто ж міг подумати... Жили собі, все було нормально... І раптом — бабах... Уся сім’я в лікарні, а найменшої онуки немає.
Російська авіабомба дістала їх і тут. Одним вибухом забрала життя семирічної Вероніки, а всю її родину залишила з важкими пораненнями та зруйнованим домом.
Ми йдемо його подвір’ям, до того місця де вони всі були в момент вибуху. Вадим згадує момент, коли почув ракету.
— Ми сиділи отут, за столом, — показує рукою. — Я, син і невістка. Жінка на кухні готувала обід. Діти купалися в басейні. Почув свист. Закричав: "Лягайте!" Сам упав під стіл. Більше майже нічого не пам'ятаю.
Він торкається понівечених дверей.
— Оці двері мене й урятували. Усе полетіло сюди. Мене ними завалило. А Вероніку... не врятувало. Вона була надворі...
Ми заходимо до будинку. Точніше, до того, що від нього залишилося.
Переступаємо через вирвані двері, уламки цегли, скла й меблів. Вікон уже немає. Вітер вільно гуляє кімнатами. Під ногами хрумтить скло, осипається стеля. Кожен крок — через завали.
На кухні Вадим зупиняється. Показує під завалами індукційну плиту. На підлозі — уламки скла, посічені меблі. На стіні й досі видно темні плями.
— Оце кров моєї дружини Тетяни... Тут вона готувала обід. Її дуже сильно посікло уламками. Сина теж поранило — осколок пробив грудну клітку й зачепив легеню. Невістці посікло спину. Старшій онуці вирвало частину стегна...
Він замовкає.
Далі не може говорити.
У невеликому коридорі погляд мимоволі зупиняється на двох дитячих портретах. Дві усміхнені дівчинки дивляться зі стіни, ніби й не знають, що сталося кілька годин тому.
Вадим повільно піднімає руку.
— Це мої онучки...
Показує на старшу.
Потім — на молодшу.
— А оцієї... вже немає...
Голос обривається.
Чоловік відвертається, щоб приховати сльози, але вони все одно котяться по щоках.
— Я не знаю... Як це пережити? Як тепер жити?
І в цю мить у напівзруйнованому будинку стає так тихо, що чути лише, як під ногами тріщить скло. Жодних слів у відповідь не знаходиться. Я лише слухаю людину, яка за одну мить втратила не лише дім, а й семирічну онуку.
Віктор Олександрович: «На пенсії, думав, поживу спокійно»
Вулиця після вибуху ніби завмерла.
Над головою звисають обірвані електричні дроти. Газопровід пошкоджений. Немає ні світла, ні газу. Уздовж дороги — понівечені будинки. Майже в кожному вибиті вікна, пошматовані дахи, посічені уламками паркани. На подвір'ях — скло, шифер, цегла, дитячі іграшки, які ще зранку були частиною звичайного життя.
Люди досі ходять розгублені. Вони ще не усвідомили, що вижили.
Біля одного з будинків зустрічаємо літнього чоловіка. Він повільно пересувається на ходунках. Каже, ноги вже давно не слухаються — усе життя відпрацював у шахті.
— Думав, вийду на пенсію, поживу спокійно... А тут війна, — гірко усміхається він. — Лежав на дивані, дивився телефон. Раптом почув такий гуркіт, що подумав — літак летить. Потім будинок так затрусило, думав стеля впаде. Скло полетіло по всій кімнаті. Добре, що уламки не долетіли до дивана, де я лежав. Інакше, може, й мене вже не було б.
Після десятків років важкої праці під землею чоловік мріяв лише про тиху старість. Але й її забрала війна, яка дедалі ближче підбирається до мирних сіл Дніпропетровщини.
Олена: «Переїхали з Авдіївського, але війна наздогнала»
За кілька сотень метрів звідси — ще одна зруйнована вулиця. Тут другий російський КАБ упав просто на дорогу між двома будинками родин Астапчуків та Альтухових.
На подвір'ї люди мовчки збирають те, що ще можна врятувати. До причепа складають уцілілі речі, посуд, одяг, банки з домашніми заготовками. Сьогодні вони приїхали забрати дідуся й бабусю до себе. У цьому будинку жити більше неможливо.
Родина вдруге починає життя майже з нуля.
Перший дім вони залишили на Донеччині після початку повномасштабного вторгнення. Там довелося покинути все нажите. На Дніпропетровщині знову облаштовували побут, збирали гроші, купували меблі, ремонтували оселю, садили квіти, варили варення, будували нове життя.
Та війна наздогнала їх і тут.
Серед тих, хто сьогодні розбирає завали, — Олена.
— Це будинок, у якому жили наші дідусь і бабуся. Поруч — будинок мого брата, де він жив із дружиною та маленькою дитиною. Сьогодні сюди прилетіли російські КАБи... — починає вона говорити.
Вони переїхали в Богинівську громаду з Донецької області. Жили між Авдіївкою та Пісками. Після початку повномасштабного вторгнення, у 2022 році, виїхали звідти. Здавалося, що тут, на Дніпропетровщині, буде безпечніше. Не так давно придбали будинок у Шевченках. Але війна наздогнала нас і тут.
- Я зі своєю сім’єю живу в Богинівці. У мене двоє дітей — дев'яти і трьох років. Сьогодні вранці ми почули вибухи. Одразу зателефонували бабусі Любі. Вона тільки й сказала: «У нас приліт… Ми відразу приїхали сюди. Усе було в диму, навколо сипалося каміння й уламки. Дякувати Богові, пожежі не сталося. Вони просто ніби в сорочці народилися.
У будинку все засипане склом. Вікна, двері, меблі — усе побите уламками. Але найголовніше — вони залишилися живими. Дуже налякані, але живі. Лише дружині брата посікло ногу уламками. На щастя, поранення некритичне.
- Це сталося близько 10:45 дня. Ніч була відносно спокійною, ніщо не віщувало біди. Але уведь усе змінилося. Спочатку почули свист, а потім — темрява і страшний вибух. Дідусь із бабусею саме були на кухні. Дідусь робив тісто на пиріжки, а бабуся варила варення. Коли почули свист, обоє миттєво впали на підлогу. Саме це, мабуть, і врятувало їм життя. Зараз збираємо речі, які хоч якось уціліли. Поки що заберемо всіх до себе. І бабусю з дідусем, і брата з родиною. Заберемо навіть наших котиків і собачок. На щастя, вони вижили, - каже Олена.
Вціліли й маленькі кошенята, і свійська птиця. Олена каже, що після всього пережитого просто хочеться, щоб рідні були поруч і були живими. Бо дім можна відбудувати, а людське життя — ні.
— Ми вже не вперше переживаємо війну. На Донеччині війна забрала все. У нас було два будинки — мамин, у якому я виросла, і будинок бабусі з дідусем. Зараз від них нічого не залишилося. Просто чорна пустка.
Олена пригадує як залишала рідний дім на Донеччині.
- Я виїхала з Донеччини ще у 2014 році. А бабусю й дідуся нам вдалося забрати лише у 2022му. Перед цим у їхньому дворі стався приліт. Якщо не помиляюся, снаряд влучив просто у двір. Тоді дідуся контузило, і після цього ми вже забрали їх сюди, в Шевченка. Знаєте, це було давно, але водночас усе ніби знову повторюється. Як і тепер. Після таких подій дуже важко зібрати думки докупи й пригадати все по порядку, - говорить Олена.
Бабуся Люба: «Усе живе страждає від війни»
Тим часом подвір'ям не знаходить собі місця бабуся Любов. То заспокоює дітей та онуків, то сама не може стримати сліз. Жінка ходить від будинку до сараю, згадуючи кожну річ, яку вони з чоловіком наживали після вимушеного переїзду з Донеччини. Тоді починали життя з нуля. Сюди приїхали майже без нічого. Потроху облаштовували оселю, садили квіти, заводили господарство, робили домашні заготовки. І ось тепер війна вдруге перекреслила все, що вони так довго будували.
— Як я це пережила? Та й сама не знаю... Дивлюся зараз на ту вирву — і не віриться, що ми залишилися живі.
А потім згадує деталі…
— Ми навіть не зрозуміли спочатку, що сталося. Не чули ніякого вибуху. Якби я залишилася в залі, біля вікна, усе те скло посипалося б просто на ліжко. Не знаю, чи була б я зараз жива. А так я саме пішла до дідуся на кухню. Ми розмовляли. Він робив тісто, я варила варення. І раптом ні з того ні з сього здійнялася страшна пилюка. Я тільки й почала голосити. А дідусь каже мені: «Чого ти кричиш? Принеси мені капці, тут скла повно». Уявляєте? Ми ще навіть не усвідомили, що сталося.
Врешті бабуся одразу поспішила до рідних.
- Почала кликати: «Наташо! Наташо!» Вона відгукнулася: «Ми тут». І тоді я тільки сказала: «Слава Богу... Всі живі».
Переконавшись, що всі рідні живі, пані Любов знову переводить погляд на будинок. Точніше — на те, що від нього залишилося. Оселя, яку вони роками облаштовували після втечі з Донеччини, за одну мить перетворилася на руїни. Жінка заплакала.
- А хата... Що тепер та хата? Однієї біди втекли — в іншу потрапили. Там, на Донеччині, нам розбили будинок. Тепер і тут розбили. Коли ж це все закінчиться? Коли люди перестануть страждати?..
«Найголовніше, що ми живі» - цю фразу пані Любов постійно повторює.
- У мене на вікні стоїть Божа Матір. Це вона нас врятувала. Щовечора, коли лягаю спати, читаю молитву і прошу Господа, щоб зберіг нас. Хочеться вірити, що Господь і надалі берегтиме людей. Бо вже просто немає сил дивитися на все це. Ми ж не одні такі. Наше рідне село Піски, Карлівка, інші села Донеччини — усі вони вистраждали. Скільки людей уже немає... Скільки людського горя... Із Донеччини виїхали фактично в спідньому. Тут, на Дніпропетровщині, почали життя заново. Потроху наживали майно, назбирали грошей, купили цей будинок. І ось тепер... Знову те саме. Знову майже нічого не залишилося.
Родина збирає речі, які вціліли. Але найцінніше Господь уже зберіг — залишилися живими. А потім пані Любов згадала про варення, яке важливо забрати.
— А баночки з варенням забрали? – питає дітей.
— Та забрали, — відповідають.
— Там же й малинка і ягідки... Я ж кожну кісточку виколупувала, сиділа... - усміхається крізь сльози пані Любов.
Вона говорить це так, ніби розповідає не про варення чи клумби. Ніби перелічує шматочки свого життя, яке ще вчора було звичайним. Варення, яке варила того ранку разом із чоловіком. Кухня, де він місив тісто на пиріжки, а вона готувала заготовки на зиму. Саме ця кухня, яка випадково виявилася найбезпечнішим місцем у будинку, і врятувала їм життя.
Пані Любов виходить на господарське подвір'я. Навколо — уламки, побите шиферне покриття, вибиті шибки. А вона насамперед прямує до домашньої птиці.
— Ой, дурненька, що ти сидиш на яйцях... — лагідно звертається до качки, ніби та здатна зрозуміти, що в їхній дім прийшла біда.
Уціліли й кури, й качки. Вижили коти та собаки. І здається, що саме турбота про них хоча б на мить відволікає господиню від страшної реальності.
Поки поруч чоловіки розбирають завали, пані Любов іде до господарства.
Біля сараю вона раптом нахиляється.
— З гнізда випало маленьке ластів'я. Лежить, ротик відкриває — їсти просить...
Вона не стримує сліз.
— Та що ж це таке... Не тільки люди страждають. Усе живе страждає...
Трохи далі по подвір'ю стрибає зелений коник.
— Ось і коника піймала. Хтось, може, й розчавив би його, а мені шкода. Усе живе шкода...
Цими простими словами пані Любов ніби пояснює весь жах війни, яка забирає не лише людські життя й домівки. Вбиває все живе.
Після дванадцяти років війни жінка все ще не може зрозуміти, чому це триває.
— Ми з 2014 року живемо під війною. Спочатку Донеччина, тепер Дніпропетровщина. Дуже важко дивитися, скільки наших людей гине. Хочеться тільки одного — щоб це нарешті закінчилося.
Родини Астапчуків та Альтухових тепер вже втретє починають життя майже з нуля. Від війни вони рятувалися на Дніпропетровщині, сподіваючись знайти тут безпеку. Та війна наздогнала їх і тут, залишивши після себе величезну вирву, понівечені будинки та ще один болючий спогад, який тепер доведеться переживати.
— Ми виїхали з Первомайського, тепер воно Авдіївське. Думали, що тут почнемо життя спочатку. Ми ж приїхали не в Росію. Ми приїхали на свою землю, в Україну. Я сама тут виросла, закінчила Зорянську школу. Просто життя колись занесло мене на Донеччину. Ми жили добре. Я все життя пропрацювала осіменатором на фермі. Жили, працювали, ростили дітей.
Тепер від того життя залишилися лише спогади.
Вона гладить котів, кличе собак, переживає за курей.
Бо навіть після дванадцяти років війни найбільше хоче одного — щоб нарешті перестали страждати люди. І щоб більше нікому не довелося вдруге тікати від війни, яка знову й знову наздоганяє їхні родини.
Наталя: «Скло посипалося… Ми притисли одне одного, ніби черепашки»
У сусідньому будинку мешкали пані Наталя, її чоловік та син. Серед скла, уламків і понівечених меблів є одна деталь, яка болить чи не найбільше.
Пані Наталя відчиняє духовку.
У ній — недопечена піца.
— Ось вона... Так і залишилася. Половина досі стоїть у духовці...
Кілька хвилин тому вона готувала обід для родини. А за мить російський КАБ перетворив звичайний день на боротьбу за життя.
Саме біля цієї духовки Наталя та її чотирнадцятирічний син Денис дивом уникнули смерті. Жінка й досі не може пояснити, чому за кілька секунд до вибуху хлопець вийшов зі своєї кімнати біля вікна і прийшов до неї на кухню.
— Він сидів біля вікна... Я саме була на кухні... А потім прийшов до мене на кухню, хотів зробити собі чаю. І саме в цей момент стався вибух, — згадує жінка.
Коли вибуховою хвилею вибило вікна, скло полетіло просто на них.
— Скло сипалося просто на нас. Ми притиснулися одне до одного біля дверей, ніби черепашки. Куди бігти? З одного боку все летить, з іншого — теж. Кинулися до дверей, а вони заблоковані. Ми просто дивом залишилися живі. Справжнім дивом.
Для Наталі це вже не перший досвід життя під російськими обстрілами. До повномасштабного вторгнення родина жила у приватному секторі на Донеччині.
— У 2022 році, коли почалися масовані обстріли, по нашому селищу били постійно. Я поверталася з роботи — і ми знову потрапляли під обстріли. Де тільки не ховалися. Повзали по канавах, по котлованах. Було страшно.
Останній удар змусив родину залишити рідний дім.
— Тоді наш син ледь не постраждав. Вибуховою хвилею повилітали вікна. Мене сильно контузило, чоловікові пошкодило вухо. Загинуло все господарство. Ми втратили майже все і вирішили виїхати. Здавалося, що тут буде безпечніше...
Та війна наздогнала їх і на Дніпропетровщині.
У будинку більше неможливо жити.
— Ні вікон, ні дверей. Усе розбите. Ми просто заберемо те, що вціліло, і поїдемо. Іншого виходу немає.
ВІД АВТОРА
Я їхала з репортажу з думкою, що війну неможливо виміряти лише кількістю прильотів чи зруйнованих будинків. Вона вимірюється недопеченою піцою в духовці, банками варення, які так хотілося врятувати. Вона вимірюється словами бабусі: «Заплющую очі — і я знову вдома...» І дитячими портретами, що залишилися висіти на стіні зруйнованого будинку, і дорослим чоловіком, який плаче біля басейну, де загинула його семирічна онука, й безпорадно повторює: «Я не знаю, як тепер жити...»
Ці родини саме зараз потребують нашої підтримки, аби знову почати все спочатку. Якщо маєте можливість — допоможіть родинам Астапчуків, Альтухових та Опашнянських. Навіть невеликий донат сьогодні може стати для них першою цеглиною нового дому.
Реквізити для допомоги родині Астапчук:
Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/7WSwTUUDN5
Номер карти банки:
4874100030565199
Реквізити для допомоги родині Опашнянських:
Посилання на Банку
https://send.monobank.ua/jar/5MGfFgi2de
Номер картки Банки
4874 1000 3045 4253
