4 грудня 2025 року, серед білого дня, у селі Хороше двічі пролунали удари російських “шахедів”. Обидва — у будівлю ясел-садка “Малятко”. Місце, яке десятиліттями було серцем села, де росли діти, де звучали сміх, музика свят, і де щоранку батьки приводили малят. Будинок, у стінах якого зберігалося стільки тепла, тепер перетворився на руїну.
Для жителів Хорошого це — не просто знищений заклад. Це втрата частини життя.
Хороше під вогнем удень
Серед білого дня, у Хорошому двічі пролунали вибухи російських «шахедів». Обидва безпілотники влучили прямо у будівлю ясел-садка «Малятко».
Людмила Донченко, завідувачка закладу, добре пам’ятає той день. Під час першого удару вона перебувала неподалік — саме була на прийомі у стоматолога.
- Поки лікар пломбував зуб, у повітрі почало гудіти так, що здалося — приліт буде прямо до нас. І як стукнуло… Лікар каже: “Швидко вибігаємо! Може бути наступний приліт. Треба зрозуміти, в який бік бігти”, - розповідає Людмила.
Перший удар припав на територію дитсадка: вибило вікна, зірвало край даху, пошкодило паркан.
Другий «шахед» прилетів не одразу, а через майже дві години. Цього разу удар накрив дах будівлі повністю — плити обсипалися всередину, почалася пожежа.
Житель села Микола Пойдун став очевидцем другого удару.
- Приїхав з роботи, заїхав у двір — бачу, скло вилетіло. Ми з сусідом вийшли подивитися, де стався приліт. Минуло хвилин тридцять — і прямо на нас летить другий шахед. Почали тікати. Бачили все: як летів, як падав. Ледь встигли за будинок сховатися. Уламки летіли аж до нас. У будинку вікна побило — забиваємо ОСБ.
Зі слів Миколи, другий удар був близько 11:30.
- Ми бачили, як літають безпілотники, але коли він летить на тебе — це зовсім інше. Синок, 9 років, був з дружиною в квартирі. Я телефоную: “Біжіть у підвал!” Але вони не встигли — все відбувається за лічені секунди. Шахед летить і одразу падає. Це секунд п’ять — мало, щоб утекти чи сховатися.
“Залишилися тепер тільки спогади…”
Саме ці слова Людмили Донченко — завідувачки садочка, яка в день трагедії написала:
- Це була найулюбленіша моя професія. Це було місце тепла, усмішок та спокою. Маленькі діти, їхні страхи та переживання, перші розкриті таємниці та секрети. Нові знайомства, цікаві, змістовні заняття, розваги, свята…
У нашій розмові Людмила зізнається: маленькою вона сама до садочка не ходила — виховували бабусі. І можливо саме тому так мріяла побудувати для дітей те місце, якого їй колись бракувало.
- Мене в садок не водили, я не ходила. А так хотілося. І от я вже потім реалізувалася тут — у “Малятку”.
Історія “Малятка”: від перших груп до десятків випускників
- Наскільки я пам’ятаю, ще мої подружки в дитинстві туди в цей садочок. Тобто він десь з кінця шістдесятих років був збудований. Ще коли садочок працював навіть планували 50-річчя святкувати, — пригадує Людмила.
Групи в дитячому садочку змінювалися з часом, але незмінним залишилося головне — він був місцем, де діти вчилися жити.
Виховательками в різні роки працювали місцеві жінки, яких у селі знали всі. Кожна група мала свою атмосферу: хтось більше любив малювати, інші — танцювати, а були групи, де вихованці змагалися, хто швидше складе пазл чи вивчить віршик до свята.
Перехід від спогадів — туди, де сьогодні мовчать зруйновані стіни
Нині у зруйнованому садочку лише деталі нагадують, що колись тут вирувало життя. На одній стіні все ще висять фотознімки дітей та колективне фото вихователів. Діти усміхаються зі старих рамок, ніби досі біжать коридорами садочка. Тепер тут — тиша. Тепер чути лише вітер, шелест гардин, які залишилися на вікнах, та муркотіння місцевого котика, який забрів у зруйновану будівлю. Тиша, в якій колись лунав дитячий гомін.
У спальні стоять двоярусні ліжка. На них — подушки-трикутнички, дрібні, охайні, розставлені так, як колись розставляли виховательки перед тихою годиною. Постіль з малюнками тварин, яку Людмила свого часу вибирала й купувала разом з колективом, теж залишилася на місцях.
- Я пам’ятаю, як ми ту постіль купували — аби гарно було, яскраво, по-дитячому. Дітки так тішилися, — каже Людмила.
А ще на стінах — дитячі поробки. Колись їх робили маленькі пальчики, старанні, інколи не дуже вмілі. Зараз ці квіточки, сонека — свідки того, що тут було життя, свідки того, як це життя зупинилося одного для від ворожого шахеду.
Тепер — місце спогадів, але не забуття
Садок “Малятко” перестав існувати фізично. Але памʼять про нього живе у вихованцях, батьках, педагогах і у самій завідувачці, яка присвятила йому роки свого життя.
- Для нас це була друга домівка. І не лише для мене. Завідували садочком Наталя Іванівна Мамринкова, Світлана Василівна Рябченко, Віта Віталіївна Колесник, а вже після неї, 2015 року прийшла я. Тоді голова Хорошівської сільської ради Микола Зіноєвич Пойдун запропонував мені цю посаду, а я подумала: “Так, а чому би й ні?
На той момент Людмила заочно навчалася, здобуваючи педагогічну освіту. Через кілька місяців після призначення Людмили завідувачкою садочок знову відчинив двері.
- 1 вересня 2015 року дитячий садочок запрацював. У нас була маленька група — близько 15 дітей…
Сезонний, але живий
Після відновлення садок запрацював.
- Садочок відремонтували — вікна металопластикові вставили, опалення зробили, шпалери поклеїли, линолеум постелили. Долучилися до ремонту компанія ДТЕК і місцеві фермери.
Дитячий садок “Малятко” працював повноцінно до 2021 року.
- Не вистачало діток, тож на зиму закрили, а в перспективі було продовжити його роботу сезонно, але зовсім інакше вийшло… - говорить Людмила.
До 15 жовтня 2021 року садок працював повноцінно. Після цього прийняли рішення: він буде сезонним.
- Діти ходили до 15 жовтня. Колектив ще два місяці відпрацювали — так треба було перед звільненням. Мій останній робочий день — 31 грудня 2021 року.
Колектив звільнили, з надією: навесні відкриється, як сезонний. І всі працівники мали повернутися.
Повномасштабне вторгнення перекреслило ці плани — садок уже не відкривався. Проте, мрія про мир і роботу дитячого садочка ніколи не полишала колектив дошкільного закладу.
Команда, яка тримала садочок
Людмила теплішає голосом, коли згадує свій маленький колектив — тих, хто поруч з нею робив садок живим. Коли стало відомо, що Людмила стане завідувачкою, педагогині самі прийшли до неї додому.
- Прийшли — Ніна Федорівна Папікян і Людмила Яківна Мируненко (помічниця виховательки). Кажуть: “Може будуть перестановки?” Я відповіла: “Ніякої перестановки не буде. Всі, хто працював — ті й будуть. Приходьте на роботу і будемо працювати”.
Так і склався їхній маленький, але дуже дружний колектив:
- Людмила Донченко — завідувачка
- Ніна Федорівна Папікян — вихователька
- Людмила Яківна Мируненко — помічниця виховательки
- Наталія Іванівна Колесник — кухарка
Навіть після скрутних років у “Малятку” знову залунали дитячі голоси. Людмила згадує, що був час, коли група несподівано розрослася:
- Діток добавилося, навіть у нас було один час дуже багато - 33 діток на одну різновікову групу, на одного вихователя. Різні віком діти було… Тоді йшла до сільської ради, просила додаткові ставки — і нам дали ще одну ставку вихователя, півставки медсестри, і ще підсобної робітниці.
Коли садочок знову почав оживати, у “Малятку” з’явилися молоді працівники - Катерина Іванівна Дейнеко стала другим вихователем. Згодом у колективі сталися зміни: Ніна Федорівна через стан здоров’я перейшла на позицію помічника вихователя, а другою вихователькою стала Оксана Федорівна Пойдун — тоді вона теж навчалася заочно.
Людмила згадує свою команду з особливою теплотою:
- Мені подобалося, що я тільки думаю щось, а мій колектив вже навіть захід придумали. “Ми хочемо ось так зробити”...
Екскурсії, спорт, відкриття світу
Діти у “Малятку” були активні й допитливі. А разом із вихователями вивчали рідне село, ходили всюди, наскільки дозволяв вік маленьких ніжок.
- Ми ходили до Вінницького джерела, ходили до Ігоря Михайловича на територію товариства “Еліта” на всі аграрні машини подивитися. До школи, на стадіон.
Свята, ярмарки і маленькі традиції
У садочку було багато подій — яскравих, домашніх, щирих.
- У нас ярмарка була. Цей день був такий туман… Але нам не завадило її провести, діти були задоволені, скільки емоцій.
Колектив власноруч створював костюми для свят — шив, перешивав, вибілював, підлаштовувався під українські традиції.
Перша ялинка — свято, яке пам’ятають усі
Окремою теплотою Людмила згадує першу новорічну ялинку:
- Як вони раді були, коли в нас була перша ялинка! Ми разом її прикрашали.
Сім років маленького дитсадка — це все одно ціла епоха для села. За цей час виросло не одне покоління дітей.
День, коли садочок руйнувався
Про руйнацію Людмила згадує важко. Той день врізався в пам’ять — бо вона була зовсім поряд.
- Я була за метрів 30 від садочка. Було дуже важко сприйняти, що розбили саме його.
Найболючіше бачити, коли впали стіни, коли щодня проходиш, спочатку повз закритий, а тепер повз зруйнований садочок.
Повернення дітей — через роки
Ніби було передчуття. Цього року, восени, Людмила зібрала своїх вихованців. Це були підлітки, нині вони навчаються у місцевій школі, саме вони захотіли побачити місце свого дитинства.
- Ми так хочемо зайти в садочок, подивитися, як ми там спали, як там зараз… І ми туди пішли, - згадує Людмила.
Зараз у дитсадку — руїни. Але ліжечка вціліли, на них все ще стоять трикутничком подушки, а постіль лишалася складеною так, як була колись.
- Нам гарно закупили: нові постілі, матраци, подушки, ковдри — літні й зимові. Купили гарнючий телевізор, який працював від інтернету. Музичні заняття проводили, принтер і ламінатор були в нас.
Тепер усе це спогад, який залишився під завалами.
Історії не забуває
Є історії, які неможливо забути. Одна з них — про Дмитрика Безміліцина. Людмила приходила в свій кабінет і бачила надкушену хлібинку. Виходила у групу й дивилася на «винуватця». Він чесно зізнався: «Я голодний був». Іншого разу зникали цукерки з плетеної чашки. Це знову був Дмитрик, не вмів вимовити «Олексіївна» і називав Людмилу Севовною, тож чесно відповідав: «Севовна, я брав цукерки».
Усередині — просто боляче
Усередині дитячого садочка бите скло, понівечені дитячі шафи, розбиті меблі, припилені іграшки. Дах завалений: плита повністю перекрила хід на другий поверх, з-під неї видніється блакить неба. На стінах все ще тримаються дитячі малюнки: сонечка на дверях. Яскраві різнокольорові маленькі стільчики та столи вкриті пилом, склом та шматочками цегли… У розбиті вікна та стелю потрапляє дощик, будівля вже не витримає дощу.
Подвір'я біля садочка усипане рештками покрівлі, а біля дитячого майданчика вирва, що залишилася від улару ворожого безпілотника. Така тепер реальність у прифронтових селах.
Попри руїни й холодний протяг у відчинених стінах, тут досі відчувається минуле тепло. Іграшки, постіль, дрібні речі — усе нагадує, що це місце жило. Навіть тиша зруйнованих кімнат тримає в собі життя — у спогадах, у збережених речах, у сірому коті, що блукає кімнатами, ніби охороняє залишки дому. Найважливіше, що ніхто не постраждав.
Пошкоджені будинки, медзаклад і швидка допомога
Дитячий садок у селі Хороше розбитий. Та в результаті обстрілу постраждав і місцевий фельдшерський пункт: розбиті вікна, пошкоджений дах. Уламки влучили й у карету швидкої — пробиті борти, розбите скло, автомобіль відправили на ремонт.
Працівниця медичного пункту розповідає, що вже встигли прибрати бите скло, закривають вікна плівкою та ОСБ, чекають на ремонт техніки.
Уже того ж дня в Хороше прибула гуманітарна місія «Проліска» — людям видавали матеріали першої необхідності.
Село переживає атаку вже не вперше: раніше «шахед» влучив у подвір’я родини Москаленків. Цього разу збитки значно більші:
- пошкоджено 16 квартир,
- повністю зруйновано дах дитячого садочка «Малятко»,
- пошкоджено карету швидкої,
- вибито вікна у 5 приватних будинках,
- у Будинку культури — вибиті шибки від вибухової хвилі,
- у школі — 6 розбитих вікон,
- пошкоджені вікна й у приміщенні старої школи.
Жителі продовжують ремонт своїми силами та з допомогою волонтерів.
Атака по дитячому садочку в Хорошому ще раз нагадує: війна щодня б’є по цивільних, по школах, садочках, лікарнях, по тим, хто не має жодного стосунку до фронту. Попри стрес і руйнування, громада тримається разом — відновлює вікна, ремонтує будівлі, підтримує одне одного і продовжує жити.
