Родзинкою свята до Дня Незалежності України у Миколаївці став виступ театру мод українського народного вбрання. На сцені Будинку культури демонструвалася колекція авторських робіт народної майстрині Валентини Бєлік.
Немов із історичного полотна зійшли миколаївські красуні в ошатних українських костюмах минулого. Гарна постава, поважна хода та сяючі очі жінок говорили про те, що почувають вони себе в костюмах минулої епохи чудово. Молоді дівчата із червоними стрічками в косах, поважні жінки в майстерно викладених на голові хустках викликали подив і милування. Оплесками зустрічали кожну із учасниць.
Про майстриню народних костюмів Валентину Бєлік знають давно за межами Миколаївки. Її вироби демонструються на виставках.
Валентина Олексіївна старанно вивчає звичаї та обряди свого села, цікавиться історією народного костюму різних регіонів України, ретельно придивляється до особливостей одягу в старих фільмах та книгах. А на основі вивченого та розповідей старожилів села малює в своїй уяві костюм саме жительки Миколаївки.
Майстриня пам’ятає добре розповіді своєї бабусі, яка переповідала почуте від своєї бабусі. І все це – побачене, почуте і уявне – сплітається в один образ. Наступний етап: пошук матеріалів для виробів. Валентина Олексіївна збирає старі речі з якісної тканини – із сукна, шерсті, драпу, вельвету. Дуже радіє, коли жителі віддають їй старі пальта великих розмірів: з них можна пошити гарну спідницю й жилет.
Прискіпливо ставиться майстриня до вибору кольорів.
- Ви ж бачите, що у моїй колекції майже немає яскравих кольорів, дуже мало червоного. В основному миколаївські жінки віддавали перевагу стриманим кольорам, – пояснює Валентина Олексіївна.
Червоний колір – ознака належності до вищого сану. Одягалися у червоні відтінки жінки із заможних родин села. А ще ознакою багатства була кількість спідниць на жінці. Бабуся Валентині Олексіївні розповідала, що жінки одна перед одною хвалилися: «У мене аж чатири юбки!»
Село Миколаївка – унікальне село, вважає Валентина Олексіївна. Тут переплелися традиції різних народів, адже перше поселення – Луганський пікінерський полк. Одяг зазнав впливу російського костюму: українських плахт не було, а були рясні спідниці. Довгий час жінки як святкову оздобу одягали фартухи.
Майстриня говорить, що робота по виготовленню костюмів кропітка й фінансово затратна. Багато треба ниток, мережива, застібок. Дрібна робота втомлює очі, втомлюється спина від багатогодинного сидіння.
Найцікавіший етап роботи – оздоблення. Це простір для уяви й фантазії. Особлива гордість майстрині – авторські прикраси: йдуть у хід старовинні монети, буси, намисто.
- Перший час працювала для власного задоволення. Не думала, що комусь це буде цікаво. Тому дуже зраділа, коли запропонували продемонструвати мої роботи на сцені, – розповідає Валентина Олексіївна. – Було багато бажаючих зробити дефіле. Але ж брали тих, кому підходили костюми по розмірах. Наш перший вихід вдався!
Майстриня продовжує працювати над створенням костюмів, щоб відтворити історію свого рідного села.
