Маленьку дівчинку ставлять на підвищення і прохають: "Люба, спой!". І вона співала. "Широка страна моя родная!" - линула пісня. А перед нею сиділи слухачі - росіяни, українці, якути, білоруси, латиші, стиха витирали очі. Щеміло в серці. Ось вона, "широка страна родная" - тут, в далекому Іркутському краї, де зібралися представники всього багатонаціонального Союзу. Далеко, за тисячами кілометрів у кожного з них лишився рідний дім. А тут - лише тайга. Навіть не просто тайга. Назва населеного пункту Дальня Тайга. Місце роботи всіх засланих – Дальнетайгинський Золотопродснаб. Тут здобували золото для Країни Рад вороги народу та "вредители".
Сім’я Юдіних з друзями під час перебування в Іркутській області 1952 рік
Любов Григорівна пам’ятає історію їхньої родини, записала спогади батьків, розповіла своїм дітям і переказує онукам. Батько , Юдін Григорій, з села Хорошого поїхав навчатися в ФЗУ в місто Краматорськ. Та місто було не до душі Григорію – вирішив він залишити навчання та й поїхати додому працювати в колгоспі. У розпалі стояло літо - роботи вистачало.
А ще у селі жила дівчина Анюта Блоха, заради якої він і приїхав. Григорію і Анні було по 20 років. Вони вирішили одружитися, свято вірили, що їх чекає попереду щасливе сімейне життя. Аня ліпила на луках лимпач разом з іншими колгоспниками, коли почула звістку:
- Твого Гришу забирають у міліцію за невироблені трудодні. Будуть висилати в Сибір.
- Та як же так?! Він тільки-но з міста повернувся. Як же він виробити трудодні? – в сльозах вигукувала Аня та й побігла до контори.
Тут вона дізналася, що у клубі були збори колгоспників, на яких "засудили" 8 чоловік, яких треба було вислати з України. Це були немолоді жінки. І 20-річний Григорій. Підігнали "чорного ворона", посадили туди людей, закрили й повезли. Пішки за ними пішла Анюта. В Петропавлівці в міліції, куди привезли засуджених , дівчина добилася побачення. Дозволили. Григорій сказав, що змінити нічого не можна , прохав лише одного – щоб Аня поїхала з ним.
Йшов 1948-й рік. Втілювався в життя прийнятий в лютому Указ "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві". Указ надавав колгоспникам право порушувати на колгоспних і сільських зборах питання про виселення за межі Української РСР осіб, котрі "підривають" колгоспне виробництво.
Зовні він нібито стимулював "колгоспну демократію", а насправді не враховував вікового, сімейного, фізичного стану сільських мешканців і мав на меті переслідування селян, які не виробили мінімум трудоднів.
Григорій Юдін
У цей чорний список потрапив і Григорій. Як злочинця його тримали разом з іншими колгоспниками з усього району в міліції два тижні. Потім повідомили, що будуть відправляти під конвоєм у Дніпропетровськ, звідти потягом – в Сибір. Прохала Аню поїхати з Гришею і його мама: плакала, обіймала, руки цілувала, благала не полишати його. Анютин батько, Блоха Хома Нєплович, сказав коротко:
- Я тебе не виганяю і не відмовляю. Вирішуй сама. Одне скажу: дрова не рубатимеш – самі летітимуть; воду носити не будеш – сліз вистачить.
На все життя запам’ятала Аня батькові слова, і не раз пересвідчилася у правдивості їх. Мама померла в голодні 30-ті роки, тож батько був єдиною рідною людиною. Посоромилася Аня зізнатися батькові, що чекає дитину, і що для себе вже давно вирішила йти за Григорієм, куди б його не заслали.
… У Дніпропетровську Григорія з іншими засудженими посадили в один вагон, а Аня їхала в іншому. Бачитися не дозволяли аж до Іркутську. Там пересіли в човни і попливли вниз по течії річки Ангари. Вантажними машинами звідти перевезли до річки Лени, знову пливли до того місця, де в річку впадає притока Втім.
Григорій Юдін під час виселення з України 1948 рік
Так прибули до Бодайбо. Далі – пішки тайгою. Щоб не вмерти від знесилля та голоду їли суху траву. Ночували в копицях сіна. Щастило, коли натрапляли на зимівник і можна було хоча б каші зварити і зігрітися. Місяць вересень у тайзі був майже зимовим. У потертому взутті подолали 47 бродів. Ноги були порізані і дуже мерзли. Прийшли до золотих рудників Перевоз, а далі до Молво. Тут всіх поселили в бараках без дверей. Вдень працювали – відмивали золото. Після роботи будували собі будинки.
Дізнавшись, що у молодої пари скоро мала народитися дитина, Григорію та Ані дозволили повернутися в Перевоз і поселитися в дерев’яному бараці. Григорій продовжував працювати на золотих рудниках, Аня прала вдома для пекарні, кухні, магазину .
18 грудня 1948-го року народилася донька Люба, а в 1951-му році – Дуся. І тільки тоді Григорію Юдіну та Ганні блосі дозволили зареєструвати шлюб в Жуїнській сільській раді. Друга дівчинка дуже хворіла. Згадує Люба, що дуже хвилювалася за меншеньку сестричку й носила її на руках, бо у неї боліли ніжки. Слідом за Дусею народилася ще одна дівчинка. Сестрички вже й ім’я їй придумали – Оля, а вона прожила лише тиждень. Мама тяжко працювала до самих пологів, дитя родилося слабеньке.
Ганна Хомівна згадувала, що люди дуже бідували, але жили дружно, підтримували один одного. Поселення було багатонаціональне, але всі були такі ж , як Гриша та Аня, - їх виселили без вагомих на те причин, злочинців серед них не було. Всі були добрими й порядними.
Любов Григорівна своє дитинство пам’ятає дуже яскраво: високі-високі сосни, взимку багато снігу, влітку – галявини лісових ягід – голубика, чорниця, брусниця. Бачили діти зовсім поряд величезних ведмедів, які ходили поряд і навіть у вікна заглядали. Батько з лісу приносив білок.
Пам’ятається гірська річка з чистою-чистою водою і кам’янистим дном. Через цю річку переправлялися на другий берег за кедровими шишками. Це було дуже небезпечно: човни часто переверталися. Мама з доньками довго столи на березі, доки тато не повертався з мішками шишок і стрибали від радощів, що тато з ними.
Кедрові шишки зберігали під ліжком. Коли в буржуйці перегорали дрова, в жар кидали шишки, вони підсушувалися, розкривалися, а діти витрушували з них горішки і смакували ними.
Подружилося подружжя Юдіних з сім’єю литовців, часто ходили один до одного в гості. Молода жінка зв’язала для Люби і Дусі шапочки, які вони довго носили.
У грудні 1953-го року Григорію з сім’єю дозволили повернутися на Дніпроптеровщину, в рідне село Хороше. Тільки тут дізналися про смерть Сталіна.
Спочатку жили з батьками, потім купили невеликий будиночок. Працював Григорій Федорович у колгоспі їздовим на конях, трактористом. У селі сім’я користувалася повагою, з пошаною називали по батькові Федорович, Хомівна.
Ніхто в селі жодним словом не міг докорити минулим – всі розуміли, що люди попали в жорна трагічних подій історії. Всім жилося нелегко в повоєнні роки, хоча й не всім випадала тяжка доля – бути висланими з України.
Григорій Юдін реабілітований був у 1957-му році. Згадували доньки в зрілому віці, як бідно жили: у кімнаті було одне ліжко для батьків, розкладушка для дочок, самотужки зроблений стіл та лава. Ввечері сім’єю слухали радіопередачу "Театр перед мікрофоном". Батьки сиділи за столом, а діти мостилися під столом, в уявній хатинці і напівтемряві слухали радіовистави. Дівчатка вчилися говорити українською мовою, бо коли приїхали з Сибіру, говорили російською.
Після Хорошівської восьмирічки Люба навчалася в Петропавлівці, квартирувала в родині Калюжних. Тоді вона й дізналася, що це був той самий міліціонер, який супроводжував батька в 1948-му році в Дніпропетровськ. Стало Любі відомо й те, що швидше за все, Григорія відправили в заслання за когось, кому вдалося відкупитися. Так розповів старенький міліціонер. А ще він розказав, що згідно указу був план по виселенню.
Помер Григорій Федорович Юдін рано, не доживши й до 50 років. Переніс два інфаркти, дуже боліли ноги. Далися взнаки льодяні річки Сибіру, тяжка праця, хвилювання. Ганна Хомівна прожила довгий вік. Жила з молодшою донькою, піклувалася про внуків та правнуків, створювала килими. Сім’ї доньки шанували батьків, порядність, доброчесність батьків – родинні цінності.
Доньки Григорія Юдіна Любов Лубенська та Євдокія Фадієнко
Батькові настанови лишилися на все життя. Перш за все Григорій Федорович хотів, щоб доньки здобули освіту. Пишався Любою, яка відмінно навчалася в школі і вступила до Харківського університету.
Любов Григорівна обрала справою свого життя географію. І, навчаючи цьому навчальному предмету дітей, перш за все бажає, щоб нікому і ніколи не довелося так пізнавати простори , ліси, степи, річки, як це робив її батько та її сім’ я, щоб ніколи не довелося лишати Україну й поневірятися чужиною.
